Із сучасним поглядом на видатного мислителя та митця

 

До палітри зимових свят в Україні 2022-23 років, затьмарених, на жаль, російською військовою агресією, додалися й ювілейні заходи з відзначення 300-ліття від дня народження видатного українського філософа-мислителя, богослова й митця Григорія Сковороди. Один з них підготував і представив землякам талановитий радомишлянин, заслужений майстер народної творчості Василь Волівач.

– Особа Григорія Сковороди мене привабила й захопила своєю незбагненністю, самобутністю, вільнодумством, тому вона помітно вирізняється з-поміж українських діячів не лише тогочасної доби, а й інших епох, – розповідає пан Василь. – Відтак виник задум створити серію графічних портретів видатного українця, спираючись на відомі живописні його зображення.

Виконав їх майстер чорним мітником на звичайній лляній мішковині, обрамленій в старовинному стилі декоративною деревиною. Слід зазначити, що до роботи над серією Волівач вже доволі опанував цю техніку, виконавши у такий спосіб портрети українських проводирів, отаманів, кобзарів. Їх схвально сприйняли й оцінили відвідувачі Експозиції-майстерні Василя Волівача, з приємністю відкривши для себе з-поміж численних мистецьких надбань господаря й образотворчу. Експонувалися вони в ряді музеїв, виставочних місць. 

Представляючи радомишлянам свій художній сковородинський доробок, автор залюбки розповідає про історію творення кожної роботи, що мовби простежують життєвий шлях генія думки з юних літ і до поважного віку. Портрети, виконані та представлені Василем, мають, крім того, вагоме символічне спрямування.

Особливо – на тлі нинішньої російської військової агресії. Адже попри те, що 300-ліття Сковороди цьогоріч увійшло до офіційного переліку пам’ятних дат ЮНЕСКО, агресори зробили і його своєю мішенню, знищивши музей мислителя у Сковородинці, де Григорій Савич жив до скону віку, зруйнувавши пам’ятник у Харкові. Для московських зайд він теж є уособленням вільного й свободолюбного українського духу, який, за твердженнями російських ідеологів вторгнення в Україну, має бути винищений під корінь. Проте коріння наше надзвичайно міцне і витримане віками опору та боротьби завдяки й таким національним символам як Григорій Сковорода. 

Як фаховий і знаний музикант, Волівач додає, крім того, до своїх оповідей про філософа й митця музичне забарвлення. Адже відомо, що той грав на бандурі, скрипці, гуслях, флейті. Є підстави вважати Сковороду композитором, позаяк його музичному авторству належать деякі пісні, що подекуди сприймаються як народні. Водночас покладено на музику ряд поетичних творів Григорія Савича, чия найвідоміша поетична збірка недарма іменується «Садом Божественних пісень». Десяту пісню з неї «Всякому городу нрав і права», інтерпретовану І.Котляревським, що увійшла до опери М.Лисенка «Наталка Полтавка», Василь виконав під супровід інструментів, котрими якраз і володів Сковорода. Ці інструменти, між тим, виготовлені майстром-радомишлянином власноруч.

А от оригінальний первісний текст цієї відомої пісні взяв до свого ювілейного репертуару керований Волівачем гурт креативного фольку «Релікт», інтерпретуючи в сучасній фольк-роковій обробці й інші піснеспіви ювіляра. Виступ колективу, до складу якого разом з керівником входять Сергій Галицький (барабани) і Сергій Статкевич (козобас), став приємним доповненням вернісажу. Ці музики нині активно презентують Радомишльську громаду на обласному і всеукраїнському рівнях.

Упродовж майже трьох грудневих тижнів музично-художня виставка радомишльського митця «В Саду Божествених Пісень» демонструвалась у Домі Української культури в Житомирі. Дві картини циклу Василь Волівач подав по тому на благодійний Різдвяний аукціон, що відбувся в Радомишлі, кошти від якого спрямовано на потреби ЗСУ.

Відтепер одна з цих графічних робіт матиме «прописку» в інтер’єрі Радомишльського опорного ліцею. Наразі слугуватиме приверненню уваги ліцеїстів до непересічної особистості Григорія Сковороди, як одного з духовних і моральних орієнтирів та авторитетів нашої нації.

 

 

 

 

Подорожі «Щедрика» та Олександра Кошиця

 

У 1919-1922-му роках почалося тріумфальне підкорення світу славнозвісним українським «Щедриком» – справді безсмертним творінням композитора Миколи Леонтовича.

4 жовтня 1922 року у найпрестижнішому концертному залі США Карнеґі-хол у Нью-Йорку Український національний хор, керований уславленим Олександром Кошицем, представив цей музичний шедевр американським глядачам. Його виконання викликало зливу овацій захопленої публіки, що змусила хористів ще і ще співати надзвичайно мелодійну й переливчасту Різдвяну щедрівку-колядку. Відтоді «Щедрик» набув небаченої всесвітньої популярності  і став неодмінним атрибутом Різдвяних дійств. Його мелодія лунає у концертних залах, звучить у популярних мюзиклах, кінофільмах Різдвяної тематики тощо. І поширився твір завдяки капелі Кошиця не тільки за океаном. Адже ті американські виступи сторічної давнини віншували кількарічні гастролі хору всією Європою. І повсюдно твір виконувався «на біс».

Олександр Кошиць (у першому ряду в  центрі) зі своїм славетним хором. Прага, 1919 р.

Втім, утворений українським урядом 1919 року хоровий колектив, що вирушив тоді у європейське концертне турне, змушений був упродовж кількох років подорожувати світом, допоки не дістав своє пристановище за океаном. Адже про повернення додому, де до влади прийшли більшовики, що переслідували й нещадно карали усіх причетних до пропаганди українських національних ідей, не могло бути й мови.

Позаяк життєпис Олександра Кошиця сповна був зітканий з поїздок та подорожей. Примітно, що одна з них промайнула свого часу Радомишльщиною, з якою митець був, крім того, пов’язаний родинними й дружніми зв’язками.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Біляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує подорож до Чудина під час канікул у вересні 1895-го. Компанію йому склав семінарист Григорій Тучапський. Грицько, до речі, згодом став супутником майбутнього маестро чи не у всіх його концертних та гастрольних мандрах. Він володів чудовим голосом, навчався професійному співові в Італії і увійшов до Кошицевої капели як артист та перший помічник керівника й хормейстера.

З Києва парубки їхали Житомирським шосе кінним диліжансом (омнібусом). У Кочерові найняли поштових коней і «подались у гущавину розкішного соснового лісу», яким дістались Радомисля. Там знову взяли коней і пізнім вечором були вже в Чудині.

 З приємністю оповідач описує «маленьке й дуже симпатичне» повітове місто, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». 

Сучасний Чудинський краєвид.

Хоча попервах село йому не сподобалося: на піску, біднувате, з не такими чепурними хатами як на рідній Черкащині Кошиця та «дивними огорожами з дрючків». Та потім юнак був заворожений умитими росою ранковими пейзажами, «свіжими, привабливими, під ясним теплим осіннім сонцем, що непереможно тягнули до себе, і від яких не можна було відірвати очей».

Два тижні відпочинку справили на нього незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Зворотний маршрут, між тим, проходив уже так званим Гостомельським шляхом, що ним у давнину зазвичай добирався до Києва люд з цього радомисльського куща. Зокрема з Чудина він вів первісним лісом з височенними соснами через Кримок – Хомівку – Забуяння – Королівку – Гостомель.

Наступного року, після закінчення закладу, Олександр відгуляв у серпні на весіллі свого чудинського товариша (його обраницею була донька священика з прикиївської Борщагівки Лідія Бортовська). І, як це було заведено, весілля те гуло мало не тиждень.

Іван Біляновський після одруження, що зазвичай передувало хіротонії, почав дияконську службу в Свято-Миколаївському соборі Радомисля, а з 1898 року священствував у парафіях Київського та Чигиринського повітів.

Серед весільного гурту друзів-семінаристів був також Олександр Гороновський, що згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Тимчасом ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. А з-поміж пращурів майбутнього музичного світоча згадується зокрема малоземельний православний шляхтич Андрій, котрий у 1774-му через скруту продав родинний маєток у Виступовичах на Овруччині та оселився по тому в сусідньому Радомисльському повіті. Тут нащадки священницького роду Кошиців несли зокрема службу Божу в Радомислі, Городському, Кочерові.

Саме завдяки представникові цієї уславленої фамілії  хормейстерові, диригентові, композиторові та аранжувальникові Олександру Кошицю український «Щедрик» з року в рік неодмінно лунає по всіх усюдах у різдвяно-новорічні свята. І нині, звичайно, теж.

До речі 4 грудня 2022-го в тому ж Карнеґі-хол концертною програмою за участю українських хорових колективів відсвяткували столітній ювілей прем’єрного виконання «Щедрика» в Америці. Між тим, ця дата ювілейна й для самого твору Миколи Леонтовича, але вже 120-річна: перша його музична редакція датована 1902 роком.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 2022 р.

А це - «Щедрик» у радомишльському виконанні:

  

Людина на своєму місці

 

У далекому 1953-му молодий випускник факультету механізації сільськогосподарського виробництва Київського сільгоспінституту Василь Вітінський як новоспечений інженер-механік отримав направлення на посаду головного інженера Радомишльської машинно-тракторної станції. Відтоді Радомишль став для нього до скону днів рідним. Хоча шанував і не забував він свою батьківщину. Уроджений був Василь Прокопович 10 листопада 1928 року в селі Лук’янівка тодішнього Таращанського району Київської області в сім’ї селянина-бідняка, як зазначав він потому в автобіографіях та анкетах. Втім уже через п’ять літ на чолі родини залишилась лише мама Уляна Кононівна. Батько Прокоп Ничипорович, що подався за заробітками на Донбас, аби сімейство змогло пережити голодні роки, загинув у шахті.

Вітінські, проте, вистояли, вижили, витримали, хоча, звісно, довелося сповна пізнати, почім ківш лиха. П’ятирічним Василько вже пас і доглядав корівчину-годувальницю, заготовляв гілляччя на паливо, допомагав поратися на городі мамі, всякчас змореній важкою колгоспною працею (вона, до речі, була п’ятисотенницею, як називали передовиків, що за тодішнім почином збирали на гектарі не менше 500 центнерів цукрових буряків).

Саме від неньки успадкував син непомірну працездатність, повагу до людей, прагнення будь-що здійснити задумане.

Певно, тяжка ручна колгоспна праця спонукала Василя обрати механізацію своєю професією. І матуся, як могла, підтримувала його прагнення її здобути.

Війна перервала хлопцеву шкільну науку, відтак семирічку він закінчив сімнадцятилітнім. А потім таки став студентом.

Мама померла через рік, як син осів у Радомишлі…

У 1958-му чергова реформа ліквідувала МТС, що були централізованими утримувачами сільськогосподарської техніки. Її натомість передали колгоспам, а технічне обслуговування та ремонт почали виконувати новоутворені ремонтно-тракторні станції – РТС. Директорувати в ній призначили Василя Вітінського. Надалі ця виробнича структура ще не раз зазнавала змін і організаційно, і в найменні, але своє ремонтне призначення зберегла і навіть розширила. А в уяві громадян вона досі переважно асоціюється з найбільш сталою своєю назвою «Сільгосптехніка».

Важко перелічити, скільки довелося зробити, аби підприємство стало тим, яким збереглося в пам’яті радомишлян. Адже починати довелося дійсно з «нуля», бо знана всім величезна й розбудована територія у пору створення РТС була міською околичною пусткою. А з роками – стараннями трудівників підприємства та його керівника набула цивілізованих ознак і перетворилась на благоустроєний та впорядкований квітучий куточок, даючи фору центральним зеленим зонам міста.

Поступово тут було побудовано нові майстерні, гаражі, складські та адміністративні приміщення.

Ось, для прикладу, деякі показники роботи «Сільгосптехніки» за п’ятиріччя 1965-1970 років. За цей час обсяги ремонтів тракторів та двигунів зросли утричі (!), роботи з механізації ферм більш як у два рази, автотранспортні роботи – майже в чотири, продаж машин і механізмів – у 1,8 раза. Об’єднання пропонувало сільгосппідприємствам більше 50 видів робіт та послуг.

Більше запланованого збудовано тракторних станів, нафтобаз, кімнат відпочинку механізаторів, майданчиків із твердим покриттям, повністю механізовано доїння корів. У технічному обмінному пункті завжди можна було отримати потрібні вузли й агрегати.

І таким же продуктивним було чи не кожне п’ятиріччя підприємства, керованого непосидющим В.Вітінським.

 

«Василь Прокопович завжди переймав кращий досвід галузі і домагався самоосвіти та самовдосконалення від підлеглих, переконуючи, щоби кожен, хто не мав середньої освіти, навчався в вечірніх і заочних загальноосвітніх школах (на той час такі діяли в державі), технікумах, вишах. Під його керівництвом я працював 15 років… Прийшов в організацію з загальною середньою освітою, а потім він буквально примусив мене закінчити технікум, далі – інститут. Почав я працювати слюсарем, а завершив головним інженером об’єднання. І на самому підприємстві готували кадри для себе та для села. Тут діяв навчальний центр з підготовки трактористів-машиністів, працював пересувний клас для навчання тваринників безпосередньо на фермах».

Петро Оладько, колишній спеціаліст «Сільгосптехніки».

До наведеного можна додати, що й досвід роботи підприємства пропагувався і поширювався в галузі. Уперше на теренах колишнього СРСР в Радомишлі створили механізований загін із виробництва добрив з торфокришива, запровадили сучасну, як на ту пору, й ефективну диспетчерську службу. В 1970 році на базі райоб’єднання «Сільгосптехніка» відбувся Всесоюзний семінар із вивчення та впровадження передового досвіду і прогресивних технологій. За досвідом і задля ознайомлення сюди неодноразово приїздили представницькі та виробничі делегації з різних регіонів і навіть з-за кордону. СГТ п’ять разів брала участь у ВДНГ СРСР, а її керуючий удостоївся такої честі 12 разів. У 1996 році Українська студія хронікально-документальних фільмів зняла короткометражний фільм про роботу механізованих загонів Радомишльської «Сільгосптехніки», що призначався для Всесоюзного показу.

«Вітінський був із тих керівників, які господарську роботу ведуть на науковій основі. Він увійшов в історію району (і не тільки) як новатор і творець. Був переконаним, що ключова проблема полягає у наявності ідеї. Без ідеї, навіть при достатності фінансування, ефективності не досягнеш.  Він постійно займався самоосвітою, читав багато спеціальної літератури. Закінчив аспірантуру та написав дисертацію з організації механізованих загонів. В газетах та журналах, в т.ч. і в центральних, опубліковано більше 40 його наукових статей про впровадження передових технологій».

Петро Жудра, фронтовик, освітянин.

Успішний керівник передового підприємства не міг не потрапити на олівець. Відтак у серпні 1965-го його призначили заступником начальника головного управління торгівлі «Укрсільгосптехніки». Та пробув він там заледве півроку, бо зрозумів, що чиновницька посада не для нього. Тож повернувся на «своє місце», до свого дітища у рідну Радомишльську СГТ, де прагнув довершити почате. І не тільки у виробничій царині. 

«Величезна увага в «Сільгосптехніці» приділялась соціальній сфері. Підприємство мало свій лікувальний профілакторій, де працівникам надавалися найсучасніші медично-оздоровлюючі процедури. І в місті, і в районі із заздрістю розповідалося про лазню в «Сільгосптехніці» із сауною та басейном. Працювала власна їдальня, теплиця, організувався гуртожиток. У нас був свій гарний клуб, обладнали спортивні майданчики, куточки для відпочинку з лавами, альтанками, навіть невеличкий садок. Вся територія була немов квітучий сад – з клумбами, повсюдною зеленню, басейнами, фонтанами. Доглядало підприємство прилеглі та інші вулиці міста. Заклали поруч гарний сквер, встановили пам’ятник першим механізаторам, що й зараз є своєрідною візитівкою Радомишля на в’їзді з Чайківського напрямку. «Сільгосптехніка» побудувала й опікувалася дитячим оздоровчим табором «Лісова пісня». Й усе це – з ініціативи та за наполегливості Вітінського. Працювати під його началом було справжнім задоволенням».

Віра Дудковська, у минулому – працівниця підприємства.

Розповідали, що у його спілкуванні в колективі вкрай рідко лунали підвищені тони, до всіх він зазвичай звертався на ім’я й по батькові. Проте за усієї своєї зовнішньої м’якості мав, як керівник, твердий характер та вимогливість. Порядок і дисципліна в колективі були для нього на чільному місці. Це сповна відчували на собі порушники, пияки, ледарі та їм подібні. Але до покарань керуючий вдавався вкрай рідко і лише тоді, коли всі «виховні» засоби вичерпувалися.

«Чого гріха таїти, часом з газетних сторінок летіли критичні стріли на адресу Вітінського щодо роботи окремих підлеглих йому служб чи працівників. Василь Прокопович на критику, звісно, реагував і заходів уживав, проте каменя за пазухою ніколи не тримав. Пригадую, коли він ще працював головним інженером МТС, міг підняти з постелі серед ночі: «Поїхали, подивимось, як працюють трактористи у нічну. Підтримаємо їх добрим словом і в газеті…»

Юхим Гончаренко, кореспондент райгазети.

Багаторічна праця, уквітчана здобутками і звершеннями, дістала й належне та гідне вшанування. Василь Прокопович Вітінський був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани». У 1982 році йому присвоїли почесне звання заслуженого інженера сільського господарства України.

Посаду керуючого Василь Прокопович залишив у 1990-му. Як пояснювали тоді – нові ринкові умови потребують нових кадрів. Щоправда, тогочасні «реформи» часто-густо закінчувалися закриттям донедавна успішних підприємств, що у нових виробничих відносинах дійсно опинялися зайвими. Так сталося і з «Сільгосптехнікою». Але вже без Вітінського, хоча й на його очах. Втім, він ще декілька років працював у рідній фірмі на рядових посадах. А потім таки пішов на заслужений відпочинок і спочатку сповна поринув у своє улюблене бджільництво, навіть деякий час очолював районне товариство пасічників. Відтак отримав нагоду насолоджуватися прогулянками на природі, де збирав дари лісів та лук, зокрема лікарські трави, адже добре знався на народній медицині, а ще – на грибах. Любив на дозвіллі посидіти з книжкою – і науково-популярною, і художньою.

У 1995 році Василя Прокоповича обрали головою районною ветеранської організації. І він сповна поринув у громадські турботи, яких, одначе, ніколи не цурався. Адже упродовж дев’яти скликань обирався депутатом районної ради, входив до складу райвиконкому. Долучався до усіх громадських ініціатив, спрямованих на розбудову Радомишля і сіл району, розвиток культурно-побутової сфери. Господарство Вітінського, до слова, мало свій асфальтовий завод, завдяки якому було вкрито асфальтобетоном ряд вулиць райцентру.

Завдяки його власному багаторічному авторитетові зріс авторитет і райради ветеранів, що окрім узвичаєного до того «військового» напрямку змістила акценти роботи у бік «трудової» ветеранської складової, поступово позбувалась надмірної політизації, прагнула до єднання всіх, «кому за…», на засадах взаємоповаги і підтримки.

«Є люди, які відразу залишають гарний слід в наших душах на все життя. Таким для мене став Вітінський після першої зустрічі в 1976 році. Для вирішення ділових справ я з задоволенням відвідував його робочий кабінет. Кожного разу він піднімався з-за стола і з приємною посмішкою йшов назустріч. Мабуть, був він одним із небагатьох керівників в районі, який зустрічав відвідувачів (незалежно від їх рангу), як правило, піднімаючись зі стільця. Його талант інженера перебував у дивовижній гармонії з вдачею цієї інтелігентної та делікатної людини.

За двадцять шість років знайомства не пригадую випадку, коли б він висловлювався в зневажливій формі про когось, хоча з людей, що його оточували, далеко не всі були янголами. Порядність, яка в усі часи вважалась дефіцитом, для Василя Прокоповича була такою ж природною, як здатність дихати». 

Віталій Довгий, керівник районної ланки.

Василь Вітінський завжди був відкритим до спілкування і до діалогу.

Під завісу 1990-го відійшла у засвіти дружина Марія Іванівна, котра 36 літ поділяла з ним і радість, і лихо. Вона теж залишила по собі гарний слід, вчителюючи у міських школах. А за дванадцять років після її відходу і через десять днів після своїх 74-х уродин пішов за межу Вічності й Василь Прокопович.

Чимало часу вже збігло відтоді. Але світла пам’ять про нього лишається у серцях усіх, хто його знав чи навіть чув про цю людину й міг побачити та оцінити плоди її діянь. І, звичайно, у дітей та онуків – наслідувачів і продовжувачів добрих звершень та починань знаного й шанованого достойника. 

«Завжди підтягнутий, стриманий, ввічливий, він володів гарною українською мовою, в якій відчуваються нотки говірки правобережної Наддніпрянщини. Непосвячений міг побачити в ньому вчителя-мовника чи історика. Це була людина, якій ніщо людське не було чуже, яка йшла на роботу, щоби служити людям, аби мудро зважити свою й чужу думку, свої й чужі можливості. Отак він зважував і вирішував. Жаль, тільки що мало таких людей. Мабуть, через це й живемо подекуди неприкаяно та розхристано…» 

Анатолій Пилипенко, журналіст. 

Попри роки та епохи у всі часи на керівних посадах (і не тільки) цінувалися й шанувалися насамперед люди слова та діла, що здобували повагу і авторитет не завдяки обійманій посаді, а насамперед особистою відданістю дорученій справі, своїм людяним і турботливим ставленням до тих, хто поруч, надихаючи їх на звершення власним прикладом та сповідуючи загальнолюдські  морально-етичні цінності. До таких безумовно належав і Василь Прокопович Вітінський.

Наразі пригадались слова, що їх він сказав під час нашого спілкування на порозі третього тисячоліття: «Завжди хочеться бачити наших людей здоровими, бадьорими, діяльними, матеріально забезпеченими, оточеними увагою і шаною. Своєю самовідданою працею вони заслуговують, щоби про них дбали в будь-яку епоху. І так має бути. А інакше – навіщо ми живемо на світі?..» У цих міркуваннях – сутність його життєвого кредо.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 18 листопада 2022 р.

 

І прийшли до нас кеди, джинси та рок-н-рол

 

65 років тому в липні-серпні 1957-го впродовж двох тижнів у Москві проходив VI-й Всесвітній фестиваль молоді і студентів, гостями якого стали представники 131 країни, котрих об’єднало фестивальне гасло «За мир і дружбу».

Це був період так званої Хрущовської  відлиги, а тому Радянський Союз прагнув продемонструвати світові свою відкритість. Відтак іноземці мали змогу безперешкодно спілкуватися з москвичами, і це не переслідувалося. Доступними для огляду у фестивальні дні стали московський Кремль, а також парк Горького (вхід до нього зазвичай був платним).

Втім іноземні гості не лише відкривали для себе «принади» соціалістичного раю, а й ділилися власними надбаннями та родзинками. Зокрема в постфестивальному СРСР почала ширитися мода на джинси, кеди, потроху стали пробивати собі дорогу рок-н-рол та інша «західна» поп-музика, деякі незнані раніше спортивні ігри та розваги.

Позаяк за наслідками нових закордонних віянь знову набула актуальності боротьба з так званими «стилягами», як називали в Союзі наслідувачів «буржуазної» атрибутики. Вони вирізнялися з-поміж загальної маси задирливим вбранням, прикметною ознакою якого попервах були тканини в клітину для верхнього одягу, квітчасті сорочки з великими комірцями, строкаті краватки, надто вузькі («дудочки») або ж дещо згодом – надміру широкі («колокола») чи розкльошені штани,  подібні визивні спідниці у жіноцтва, колоритні екстравагентні зачіски, «стиляги», до того ж, захоплювалися джазом та закордонною музикою тощо.

Між тим, саме у фестивальні дні 10 серпня 1957-го в Радомишлі у міському парку відкрився танцювальний майданчик для молоді. А вже трохи більше ніж через місяць районна газета «Соціалістична перемога» написала, що на танцях «пущено  в дію платівки для радіоли з так званими «стиляжними» танцями, чим приваблено «стиляг», які, звиваючись у безглуздих рухах, псують настрій відвідувачам танцювального майданчика і зокрема погано впливають на старшокласників». Звісно, відповідні оргвисновки були зроблені.

Танцмайданчик у міському парку, побудований у 1957-му.

Втім «залізна завіса» дістала таки чимало тріщин та шпарин, і з подальшим розвитком новітніх телекомунікаційних технологій цілком відгородитися нею від світу вже було просто неможливо.

 

 

 

Талант, згублений каральною системою

У грудні 1965 року за ініціативою літературної групи «Світанок» (на ту пору її, до речі, очолював Василь Скуратівський – в майбутньому відомий народознавець та письменник), що діяла при редакції газети «Зоря Полісся», громадськість Радомишля в місцевому Будинку культури вшанувала пам’ять самодіяльного поета Віктора Кіпчука з нагоди 75-річчя від дня його народження. За три роки перед тим він пішов у засвіти. Пішов немічним і незрячим, бо на схилі літ цілковито втратив зір. Проте до останнього намагався творити і через свого доброго товариша-газетяра Сергія Хруленка передавав до радомишльської районки свої творіння – вірші, гуморески. Його гумористичні віршовані твори  відтоді почали з’являтися в обласній пресі, у популярному республіканському «Перці».

Саме з Хруленкової подачі радомишляни дізналися, що поетичний творчий шлях Кіпчука почався у другому десятиріччі ХХ століття. Почався стрімко й натхненно – на сторінках знаних україномовних видань «Рада», «Маяк», «Засів», «Дзвін», що стали виходити на українських теренах на хвилі революційних змін 1905-1907 років. Поезії Віктора Кіпчука сусідували на їхніх сторінках з творами таких майстрів українського письменного слова як Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Григорій Чупринка, Спиридон Черкасенко, Володимир Самійленко, Клим Поліщук та багатьох інших знаних на ту пору літераторів. Вони були помітними й читаними, мали добрі відгуки. Водночас перелічені авторитети підтримували і наставляли молодого талановитого автора.

Зокрема К.Поліщук у часописі «Мистецтво» 1919 року, ведучи мову про нову українську літературу та «співців народнього стремління», з-поміж плеяди селянських письменників виокремлює чотирьох, на його думку, найбільш характерних, котрі «закуштували міського життя і загартували себе спокусами революційної боротьби». Вони завзято творять свою власну літературу, відбиваючи у ній настрої тогочасного села. Один з них – Віктор Кіпчук, котрий «сердечно боліє за своє занедбане село». Його персонажі йдуть до міста, щоб набратися розуму, а повернувшись додому, – боротися з прапрадідівськими забобонами.

     Скільки в городі не вчись,
     А на селі доучуватись треба –

наводить оглядач Кіпчукові рядки… 

По-різному склалися долі означених та інших митців вже в часи Української революції 1919-1922 рр., хоча переважна більшість із них була «самостійниками», сповідуючи тимчасом соціалістичні ідеї. До їхніх прихильників належав і Віктор Кіпчук, котрий, одначе, як і багато його колег, сповна спізнав, що таке «каральний меч революції» вже від більшовистсько-чекістських московських зайд. Від їхніх кулаків відчутно підірвалося не лише здоров’я поета, а й значною мірою здатність творити, як згодом він з болем про це сповідувався…

Уроджений Віктор Прокопович у селі Війтівці Сквирського повіту (нині – Мостове Андрушівської громади), що належало відомому меценатові та благодійнику Олександру Терещенку, у селянській родині. Втім, маючи невеликий земельний наділ, батько разом з дідом Григорієм мірошникували у вітряку, тримали, крім того, пасіку, порядкувала на якій, між іншим, бабуся Євгенія.

Віктор, що був старшою дитиною в сім’ї, здобув початкову освіту (у Війтівцях діяла  церковно-парафіяльна школа, а за 8 верст у Ярешках – волосна двокласна народна міністерська). Закінчив вочевидь учительське училище, адже потому вчителював на Сквирщині. Його літературні спроби, що їх він надсилав до київських українських видань, дістали підтримку та схвалення, надихаючи й додаючи творчої наснаги молодому авторові.

У 1914 році О.Олесь і С.Черкасенко запропонували Кіпчукові переїхати до Києва, і він з радістю прийняв їхню пропозицію. Але з початком світової війни все українське в Києві, як і загалом у Південно-Західному краї, було заборонене й придушене.  Натомість Віктора позбавили ще й учительського місця, а невдовзі мобілізували.

В 1918-му він таки влаштувався в Києві завдяки О.Олесеві та В.Самійленку, котрий запросив Кіпчука до заснованої ним газети «Україна», співпрацював, крім того, з часописом «Трибуна».

З приходом більшовиків ці видання, звісно, закрилися. Проте Віктора Прокоповича нова влада влаштувала наглядачем Київської пристані. Та непевна політична ситуація на тлі повсюдної розрухи та голоду (у тих поневіряннях подружжя Кіпчуків втратило свою первістку-донечку) повернула його на батьківщину і до учительства. Водночас активно дописував він до тодішніх місцевих та губернських газет.

Зрештою життєві обставини змусили його опанувати бухгалтерську справу і привели на Радомишльщину. Певний час Кіпчуки (в сім’ї Віктора та його дружини Харитини зростало восьмеро діток), мешкали в Борщеві, а згодом осіли в Радомишлі, де поет і доживав віку.

Значною мірою завісу тих «обставин» він відкриває у листі до свого колишнього творчого побратима по «Маяку» Микити Годованця, що його віднайшов директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк.

Як пише В.Кіпчук, у 1922 році у «Вістях Київського Губвиконкому» на першій сторінці шрифтом ціцеро було надруковано його статтю про злочинну, ганебну й шкідливу діяльність на селах Сквирщини третьої виїзної сесії Київського Ревтрибуналу, що не рахувалася ні з якими нормами будь-якої законності. Ця стаття тоді стала великою сенсацією.

«Наслідки, – зазначає автор, – були такі. Губревтрибунал дав телеграфний наказ про звільнення несправедливо, мов на глум,  засудженого гурту селян, середняків і бідняків, а секретар та голова сесії Пінчук «сотоварищи» опинився в Лук’янівській тюрмі в Києві. Щоб помститися за Пінчука, його вірний друг, уповноважений сквирського повітового відділу ДПУ Коломієць хапнув мене й сім місяців по-звірячому мордував у суворій ізоляції в сквирській тюрмі, змушуючи підписати сфабриковані ним на мене «матеріали», що дали б підставу для мого знищення. Це був кошмар.

Переконавшись, що нічого не вдіє, Коломієць склав був план взяти мене вночі, нібито на допит, вивести з тюрми, застрілити й скласти акт, що я тікав. План цей зірвав помічник Коломійця Гурський: прийшов у тюрму, попередив мене про небезпеку, що мені загрожує, і навчив, як урятуватися.

Нарешті, мене було визволено. Привезли мене з тюрми додому тяжко хворим, і ще понад два місяці життя моє висіло на волоску».

Сумна й трагічна сповідь знищеного червоними садистами таланту…

Позаяк завдяки віднайденому листу, так би мовити, «з перших вуст» остаточно підтверджено співробітництво Віктора Прокоповича Кіпчука і з «Маяком», і з іншими, означеними вище часописами. Бо, цікавлячись його життєписом та творчістю, наштовхнувся я на певну суперечність: у ряді доволі поважних джерел, що стосуються писемного набутку згаданого тут і у Кіпчуковому посланні С.Черкасенка, йдеться, що одним із псевдонімів, під якими той подеколи друкувався, був… «Віктор Кіпчук». Тому довелося сушити голову, адже з’явилися сумніви у достовірності тверджень про публікації справжнього нашого Кіпчука у згаданих виданнях.

Наразі ці вагання розвіюються. І стає зрозумілим, що навпаки – його твори окремі дослідники з якогось дива приписали Черкасенку. Хоча, здавалося б, мало привернути їхню увагу і застерегти від поспішних висновків хоча б те, що, скажімо, в третьому числі журналу «Дзвін» за 1913 рік вміщено поетичні твори  В.Кіпчука і С.Черкасенка. Чого б це, питається, видавці друкували в одному випуску літературний доробок одного автора за двома підписами – відкритим і завуальованим. Між тим, деякі власні публікації Віктора Прокоповича друкувалися під псевдонімом «В.К-к»).

Тож з приємністю додаємо Віктора Кіпчука до когорти майстрів писемного слова Радомишльщини. І, знайомлячи читачів з нашим талановитим краянином, подаю кілька його поезій, що були опубліковані в 1913 році в газеті «Рада».

Не грай, не грай!
                    У грі твоїй
Я чую смуток давній свій.
Мойого серденька не край.
Прошу тебе – 

                  не грай, не грай!
У тих акордах чарівних,
Таких розпачливих, сумних,
Вчуваю власних болів рій –
Відгомін страчених надій…
Ти зупинилась?
                  Ні, грай, грай!
На крик болючий не зважай!
Хай серце крається й дрижить, –
Я хочу знову пережить
Весь гострий біль того життя,
Що вже не має вороття.
Оте кохання чарівне,
Що так замучило мене.
О, грай же, грай!
                 Пекучий біль
Здира – я чую – з серця цвіль,
І знов бажання в нім дрижить –
Кохати, мучитись і жить.

            *     *     *

В’ються жайворонки, в’ються,
А додолу співи ллються,
Ллються гімни голосні
Сонцю, волі і весні.
Все вгорі дзвенить, лунає,
Непомітно час минає,
І вряди-годи на мить
Сколихне-здвигне блакить.
Крик бадьорий, журавлиний…
А внизу біліє иній,
І травинки – первосхід
Тисне холод – сивий дід.
Ні, морозе! Вже до решти
Хутко, бачиться, умреш ти,
Хоч лютуй, хоч не лютуй,
А на смерть себе лаштуй!
Сонце вище трошки стане,
Ласкавіше з неба гляне,
Вітер теплий подихне
Й иній з травоньки здмухне.
В’ються жайворонки, в’ються,
А додолу співи ллються,
Ллються гімни голосні
Сонцю, волі і весні.
В’ються жайворонки, в’ються,
Й голосніше співи ллються,
Ллються гімни і пісні –
Привітаннячка весні.

Газета «Зоря Полісся», 4 листопада 2022 р.

Не громадянська війна, а російська військова навала. Така ж, як і нині…

 

У радянській і теперішній російській історіографії події Української національно-визвольної революції та боротьби 1917-1922 років подаються як громадянська війна. Мовляв, українці чубилися між собою, а перемогли в тому «чубленні» українські більшовики, котрі захопили владу до своїх рук. У таких твердженнях їх творці та апологети вдаються, як завжди, до пропагандистських маніпуляцій.

Певні українські внутрішні, так би мовити, розборки, таки мали місце, скажімо, у 1918-му, коли після офіційного оголошення Леніним війни Україні, місцеві прихильники більшовистських ідей, вітаючи й підтримуючи російський наступ, спробували послабити й без того не надто міцну українську владу хвилею заколотів та повстань. А згодом уже виникло протистояння між прибічниками Центральної Ради та Гетьманату (хтозна, чи знову таки не без зовнішнього підбурювання). Проте наступного року незалежній українській державі довелося протистояти військовій агресії радянської більшовицької росії і так само білої гвардії Денікіна, що, на відміну від «червоних», не приховувала своєї великороської імперської належності та відповідних амбіцій.

Гору тоді взяли московистські більшовики, що насадили в Україні майже на сім десятиліть свій колоніальний комуністичний режим, прикриваючись начебто перемогою «українського червоного» війська. Втім, хто насправді воював у ньому, промовисто ілюструє ось такий документ, що його свого часу оприлюднив доброї пам’яті радомишлянин-краєзнавець Сергій Каленюк, котрий, на жаль, цьогоріч за трагічних обставин пішов з життя.

Наведено в ньому склад каральних «червоних» частин 1920 року, підвідомчих Київському губернському воєнкомату, з їхнім поділом на українців та «великоросів». Без євреїв, поляків, німців, котрих, можливо, ло каррот не долучали. Бо, для прикладу, щодо єврейства подібні «відбірні частини» часто-густо сповідували гасло «Бий жидів і комісарів».  Втім немає українського представництва і у Київських та Васильківському підрозділах.

У складі Радомисльської каральної роти 14 українців і 152 росіянина. Це списочно, а в наявності із 166 є 114. Шкода, що не вказано і тут національність. Може, фактично українців і не було? Розбіглися? Чи повбивали? Бо й загалом «на лицо» щось дуже мало, – зауважує дослідник. І зазначає, що в «Історії Радомишля» місцевого історика та краєзнавця Геннадія Цвіка з посиланням на працю К.Завальнюка та Г.Стецюк «Українська амазонка», присвяченій легендарному повстанському отаману Олександрі Соколовській (Марусі), він натрапив на такий момент:

«У придушенні повстанського руху надзвичайною жорстокістю відзначалися прибулі з Росії каральні частини. У вересні 1920 р. до Радомисльського повіту прибула одна з таких частин «Осназ» на чолі з Іваном Узоліним. Цей загін з особливого відділу 12-ї армії, перед тим як прийти в Радомисльський повіт, встиг повоювати з повстанцями отаманші Марусі, потім у Черкаському, Васильківському, Прилуцькому і Золотоніському повітах. У одній із таких каральних частин воювали 152 росіянина, 14 українців».

Тож ідеться саме про цих карателів. Виходить, що то були армійські особісти з росії, яких послали в Україну «наводити порядок». Напевно, тому й виділили українців, аби бачити, що їх небагато. А то ще перейдуть на бік повстанців – тобто тих, хто повстав проти російсько-більшовистської влади.

Тут доречно додати, що у бойових «червоних» частинах воювали, крім того, військові формування «воїнів-інтернаціоналістів», цілковито вкомплектовані угорцями, китайцями, латишами та ін. Теж такі собі повноправні учасники «внутрішнього протистояння».

А ще – національний склад «українських» червоних військ промовисто ілюструє список обраних у 1921 році депутатів Радомишльської міської ради від військкомату та частин дислокованого в місті гарнізону, представлений зокрема «типовими українськими прізвищами»: Козлов, Терехов, Овчинніков, Рибачок, Горохов, Антонов; Зонберг, Покус, Єршов, Золотаревський, Скляров, Купчик, Алєксєєв, Дахнов, Фрейберг, Гельман, Петров, Малоглазов, Лішневський, Єфремов, Жабриков, Люс, Кіслов (з книги В.Фісуна та Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті»). Відтак окупанти на виборах, що проводилися під їхнім контролем та наглядом, надали й собі можливість обирати та бути обраними в органи місцевої влади. Певно, як і під час теперішніх псевдореферендумів на загарбаних ними українських територіях.  

Подібні методи великодержавна комуністична влада сповідувала й застосовувала упродовж усіх років існування СРСР, коли перед військовою агресією в ту чи іншу країну провокувала «внутрішні громадянські конфлікти», підтримуючи вже власною військовою потугою своїх прихильників. Дарма що нечисленних – спираючись на радянську зброю та підтримку, вони ставали силою. Затим таку традицію продовжила й теперішня імперська росія.

І це сучасна незалежна Україна відчула вже на власному гіркому досвіді, коли після Революції Гідності почалися виступи на сході та півдні країни. Хто їх розбурхав, – загальновідомо. Тим паче згодом російські гіркіни та іже з ними відверто вихвалялися й зізнавалися, що саме вони за наказом своїх кремлівських та ефесбешних кураторів у 2014-му чинили на українському сході протидію українській владі й захоплювали адмінбудинки, населені пункти і території та, провокуючи «громадянське протистояння», видавали себе за місцевих патріотів, що нібито протидіють «київській хунті».

От вам і «громадянська» війна…

 

Газета «Зоря Полісся», 28 жовтня 2022 р.

 

Дика природа полюбляє тишу...

 

Якось одного нещодавнього погожого літнього надвечір’я, їдучи велосипедом Кочерівським шляхом, на лузі поміж Руднею та хутором побачив дещо незвичного птаха, котрий вочевидь видобував собі поживу у невеликій такій собі калабані, що тут зазвичай повняться повеневими та дощовими водами. Зовні пернатий був схожим на лелеку, проте його незвичність полягала в темному, місцями майже чорному кольорі пір’я.

Клацнув здаля його на фото, одначе хотілося роздивитися й зафіксувати цікавинку поближче. Але коли спробував наблизитися, чорнявий гість злетів угору. Відтак подумки покартав себе, що сполохав пташину. Та, схоже, до відльоту спричинила не тільки моя зацікавленість, бо у повітрі вона приєдналась до своєї такої ж масті пари, і разом, велично помахуючи крилами, птахи полетіли у бік лісу.

Ще раз кілька разів потому бачив а чи ту ж, чи подібну птицю у цій заплаві, та знову таки поява людини її відлякувала.

Чи це був лелека, чи чапля або журавель, напевне визначили б фахові орнітологи, та усіх цих чорних «родичів» єднає одна особливість: вони ведуть потайний спосіб життя, оселяючись переважно біля лісових боліт чи озер – на відміну від, скажімо, цілком звичного для нас бусла, тобто білого лелеки, що навпаки залюбки сусідує з людськими оселями, гніздуючись зазвичай якраз біля них.

Між тим, цих представників пташиного світу сповна можна вважати аборигенами нашого поліського краю, зокрема його лісів та заболочених місцевостей. Згадано їх, приміром, в описі Київської губернії 1848 р. І.Фундуклея (притому лелеками, оселеними на Поліссі, у цьому зібранні вказано лише чорнооперених особин), у дослідницькій праці зоолога Г.Бельке «Історія натуральна Радомисля» (1866 р.). Йдеться про них, щоправда, з означенням «зустрічаються зрідка», вже у майже сучасному природничо-географічному нарисі Радомишльського району, опублікованому в 1958 році вчителями-краєзнавцями С.Богуславським та М.Роговченком.

Що ж змусило чорних пернатих податися з віддалених та важкодоступних власних угідь ближче до людини? Можливо, – цьогорічна літня посуха, коли пересихали низинні болітця та водойми, змушуючи птахів летіти у пошуках звичної їжі навіть до залюднених місць.

Втім, приятель, котрий полюбляє відпочивати в одному з мальовничих лугових урочищ потетерів’я поблизу Ставків, розповів, що цьогоріч був украй подивований, раз по раз зустрічаючи в тамтешніх заплавних озеречках сірих журавлів, яких раніше тут зроду не бачив. Бо вони зазвичай теж осідають поодаль від цивілізації. Їхню ж цьогорічну появу в донедавна доволі людному місці співрозмовник пов’язав із війною та спричинену нею, як не парадоксально, тишею.

Адже в попередні роки чи не кожних вихідних на цьому лузі влаштовували своєрідні кросові авторалі на позашляховиках та їм подібним чотири-, три-, а то й двоколісних усюдиходах заїжджі крутелики. Тож довкола гучно ревіло й двиготіло. З огляду на військовий стан подібні забави припинились, і на це відразу й промовисто відреагувала, мабуть, не тільки літаюча фауна.

Дика природа полюбляє тишу…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 жовтня 2022 р.

 

«Він загинув, захищаючи усіх нас…»

9 березня 2022 року в бою за село Количівка, що в Чернігівській області, загинув смертю Героя механік-водій танкового екіпажу 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Збройних Сил України Олександр МУДРЕНКО.

Вже 24 лютого Чернігівщина однією з перших прийняла на себе удари російських загарбницьких військ. Чернігівський напрямок у наступі на Київ ворог відносив до найбільш пріоритетних. Проте мужній опір українських військових зламав ворожі плани. Наші сили оборони стримували рашистів, що тиснули на столицю уздовж автотраси Чернігів-Київ, і тих, які намагалися оточити та захопити й сам обласний центр.

Бої, що розгорнулися 7-11 березня під Количівкою, через яку проходять і автомагістральний, і залізничний шляхи на Київ, були запеклими й жорстокими.

«Це було суцільне жахіття, – зізнається місцева жителька Тетяна Шевченко. – У найстрашніший день 7 березня ми думали, що з льоху вже живими не вийдемо: уламки з порушеної хати падали на голову, все тряслося, а потім ще чотири дні такі наджорстокі бої були…».

У центрі Количівки біля магазину «Кошик» тримав оборону танковий екіпаж 58-ї окремої мотопіхотної. Тримав стійко та хоробро.

9 березня потужний бій за село розгорнувся по обіді й тривав до пізньої ночі, – згадує події того дня командир роти окремого стрілецького батальйону з позивним «Афганець».

«Танкісти обіймали позиції з боку Чернігова в населеному пункті, а ми зайшли з флангу і з тилу в кінці села. Я бачив, як вівся бій: хлопці зустріли їх в лобову та розстрілювали цю бронетехніку рашистів у лоб, ми їм допомагали з флангу добивати російські танки. З пекла, на жаль, не завжди повертаються живими. В той день не повернуся з нього й Сашко Мудренко. Ми захищали разом із ним напрямок на Чернігів, захищали село Количівку, і, хтозна, якби ми не втримали ці позиції, чим би усе закінчилось».

За словами представниці служби зв’язків з громадськістю ОК «Північ» Світлани Халімоненко, під час бою в танк Мудренка влучила російська міна:

«Коли ворожа міна потрапила в танк, Олександр був на бойовій машині. Від вибуху він упав і собою прикрив піхотинця, який стояв поруч. Тим самим мужній танкіст урятував життя своєму побратимові…»

4 квітня ЗСУ звільнили Количівку від окупантів. Потому Тетяна Шевченко виклала в соціальних мережах світлини з наслідками бойових дій за село, розповіла про подвиг 23-річного Олександра Мудренка, що, як встановили количівці, був уродженцем Радомишля. Дописувачка звернулась до матері загиблого Героя радомишлянки Ірини Мудренко:

«Пані Ірино, мені важко підібрати потрібні слова, усвідомлюючи горе матері, яка втратила дитину. Ваш син загинув, захищаючи усіх нас. Пробачте нас... Царство Небесне і вічна пам’ять Олександру. Російським нелюдам не може бути ніякого прощення!»

Прочитавши повідомлення, Ірина налагодила контакти з количівцями і у нещодавній День танкіста побувала на місці загибелі сина. Розповідаючи місцевим жителям про життєпис Олександра, вона ділилась спогадами про нього, як дуже спокійну і тиху дитину. Був випускником Радомишльської школі №3, закінчив місцевий професійний ліцей. Мав цілком цивільний і затребуваний фах – газозварювальника. Проте у вересні 2020-го зробив важливий і мужній вчинок: уклав контракт з 58-ю бригадою, дислокованою в Конотопі на Чернігівщині. Там його й застав російський наступ.

Рідні поховали героя на батьківщині, в Радомишлі.

А в Количівці на місці загибелі Олександра Мудренка біля зруйнованого продовольчого магазину, де ще донедавна про трагічний останній бій Героя-радомишлянина нагадував його поруйнований танк, місцеві жителі встановили хрест і підняли прапор України. В майбутньому тут планують облаштувати меморіальну дошку.

Указом Президента України від 5 квітня 2022 року Олександр Мудренко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 жовтня 2022 р.

 

«Привезли фотографа на показуху…»

 

Коли ординська загарбницька навала уже з 24 лютого посунула на Київ й дійшла до Броварів, тамтешній мешканець-пенсіонер Леонід Маленєвський, не гаючи часу, нашвидкуруч зібрав валізку і з евакуаційною колоною залишив обстрілюване та майже обложене російськими зайдами пристоличне місто.

Потому доля привела його в Радомишль, де в місцевому готелі біженцю надали тимчасовий прихисток. До слова, наш край – знаний і рідний для Леоніда, адже сам він з Буглаків, де його пращури-селяни (в тамтешньому його родоводі присутні зокрема гілки Вишневських, Пількевичів) мали гарні земельні наділи. А одному із представників роду у самому місті, за його словами, належав в давнину прибутковий будинок, на місці якого в радянську пору збудували нову державну аптеку.

 

Оговтавшись потроху від пережитого жахіття і більш-менш освоївшись на новому місці, чоловік в один із днів завітав до Радомишльського краєзнавчого музею, де з цікавістю оглянув його експозиції. Захоплений побаченим та почутим, він ще й за рекомендацією музейних працівників з приємністю познайомився з радомишлянкою Людмилою Довгополовою – спадкоємицею та дослідницею родоводу Меленєвських. Вона не лише докладно розповіла про радомишльські й інші шляхи цього роду, а й переконливо довела Леонідові, що його родове прізвище також МЕленєвський, котре з якогось дива змінилось на МАленєвський.

І це підтвердилося, коли гість показав старі родинні світлини, що їх разом із речами першої потреби він взяв з дому із собою, як зазначає, з найдорожчого, що мав. На звороті однієї з них таки проглядається, хоча й не надто виразний, напис «Меленєвські».

Серед знімків привертає увагу й ось така фотокартка родини буглаківської бабусі Павлини. Промовистою тут є зроблена на ньому її рукою помітка: «Фото 1934 р. Пішли в колгосп. Хто пішов – зганяли. Привезли фотографа на показуху».

 

Послідовники та продовжувачі традицій отих «загоничів» і «показушників» нині прагнуть повернути свій колишній вплив на українських теренах, аби знову зробити з волелюбних українців покірних рабів «великого старшого брата». Російський окупант наразі прийшов до нас із вогнем та мечем. Але часи змінилися, і міцнішає з дня у день сила нашого духу та нашого опору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 30 вересня 2022 р.

 

Ліс став його долею та життям

У пам’яті шанованого ветерана і вже справжньої живої легенди радомишльського лісівництва Петра Івановича Блажка назавжди закарбувалися враження від свого першого приїзду в цей край, який відтоді став для нього своїм і рідним. У далекому 1961-му для уродженця порівняно «південного» Хмельницького регіону Радомишльщина виглядала такою собі Крайньою Північчю. Прибув сюди 24-річний випускник Чугуєво-Бабчанського лісотехнікуму якраз у зимові Різдвяні дні – засніжені й тріскучо-морозні.

Прибув, як мовиться, по-молодечому, легко одягненим. З Радомишльського лісгоспу його направили на роботу в Білківське лісництво. Добиратися до місця довелося на санному кінному запрягу –  з вітерцем, на якому молодик досить швидко замерз, тож довелося чи не всю дорогу грітися: бігти услід за саньми. Потому він доладу усвідомив, що взимку в лісі кожух не завадить, як і ватні штани теж.

Та якою смачною видалась йому звичайна пшоняна каша, зате з жару, з печі, що нею пригостила подорожніх господиня в Таборищах. А далі вже у Білці, де попервах осів новопризначений лісник, потрапили й до святкового різдвяного столу…

Хатина, де мав перше житло, була ще дідівською, але особливо в ту пору розкошувати в селі не випадало нікому. Освоївся молодий фахівець і з кіньми (до речі, дончаки, що їх тримали в Білці, на лісових дорогах давали фору автівкам), і з волами, що в ту пору були на лісорозробках чи не найголовнішою тягловою силою. Ці та інші премудрості осягав від досвідченого місцевого лісничого Михайла Гуза, його помічника й наступника Григорія Шлямара. І напевне засвоїв їх добре, адже після роботи техніком-лісоводом та лісником у 1964-му дістав призначення на посаду помічника лісничого спочатку в Поташню, а невдовзі – вже у рідну для себе Білку. Тимчасом одружився та здобув вищу освіту у Київській лісовій академії.

У 1970-му Петро Іванович очолив Білківське лісництво і був його незмінним керівником до виходу на заслужений відпочинок, коли сягнув пенсійного віку. Хоча, попри назву, котра зберігається дотепер, контора лісництва «переселилась» до Березців, де по війні німецькі військовополонені спорудили нову стражу. Саме там зазвичай і квартирували лісничі.

Головною його турботою, звичайно, був ліс, розкинутий майже на восьми тисячах гектарів. Чисельність працівників лісництва в окремі періоди сягала 120 – лісники, об’їждчики, підсочники, лісокультурники, розсадники, лісоруби. Тож усім керівник мав давати і раду, і пораду. Та не терпів притому ледарів, пристосуванців, кар’єристів та окозамилювачів. Позаяк колектив був діяльним, дружним, згуртованим.

У лісокультурницькій справі лісничий Блажко традиційно дотримувався так званих «чистих» технологій у садінні лісу з урахуванням агрономічних вимог до стану поверхневого покриву та рівнів ґрунтових вод. Бо не раз переконувався, чим обертається нехтування ними. За цими показниками білківців не раз ставили у приклад іншим.

Свого часу навіть знаний лісовий метр та авторитет Валерій Самоплавський на одному з атестаційних зібрань, де звітував Петро Іванович, зауважив, що у Блажка з лісовими культурами повний порядок, адже сам переймав у нього досвід у цій справі, коли господарював у сусідньому Комарівському лісництві.

Водночас у Білці дбали, аби ліс був не лише місцем вирощування й добування деревини, а й вабив до себе, як до приємного для відпочинку природного середовища. Ще на початку свого тамтешнього керівництва Петро Блажко відновив та впорядкував у лісових угіддях закинутий ставок, де можна було залюбки порибалити. Навколо адміністративного приміщення лісництва облаштували затишний дендропарк…

Є що згадати ветеранові, котрому цьогоріч виповнилося 85. Петро Іванович з приємністю розповідає про людей, з якими і під керівництвом яких доводилося працювати. Передусім незаперечним авторитетом та прикладом у ставленні до роботи й до людей був і залишається для нього багаторічний очільник Радомишльського лісгоспу Андрій Філіпович.

Не сприймає він багатьох сучасних нововведень та непродуманих реформувань, зокрема й у лісовій галузі. Не терпить теперішньої зверхності та похабщини, адже колись у суспільстві, трудовому колективі, тим більше на виробничій нараді, борони Боже, було кинути якесь лайливе слово чи безпідставно образити когось.

І, як кожен українець, вболіває за долю рідної України, що мужньо тримає оборону в протиборстві із зажерливим російським загарбником.

Життєвим дороговказом для Петра Івановича Блажка всякчас слугував і слугує Тарас Шевченко, томик якого він час від часу перегортує й перечитує, не перестаючи дивуватися настановам та передбаченням нашого національного генія, з яким українці долали й долатимуть усіх своїх ворогів та недругів.

І хай буде так! 

Петро Блажко біля колишнього будинку лісництва в Березцях,

у якому мешкав більше 40 літ (світлина 2011 року).

Овдовівши, ветеран перебрався у Радомишль до сина.

 

Газета «Зоря Полісся», 16 вересня 2022 р.