До міжнародного реєстру археологічних знахідок і
відкриттів входить Радомишльська стоянка первісної людини доби верхнього
палеоліту. Відкрито її було вже досить далекого 1956 року і цілком випадково,
так як це найчастіше трапляється в науці. Грунтовні розкопки та дослідження велися
тут археологами майже вісім років
Про те, що вдалося відкрити і встановити дослідникам та
яке місце посідає Радомишльська стоянка
в археологічній науці, – у розмові з науковим співробітником Археологічного
музею Інституту археології НАН України Олесею КОНОНЕНКО.
–
Пані Олесю, що являє собою Радомишльська стоянка первісної людини, і у чому
полягає її наукове значення?
– Стаціонарні розкопки та
дослідження тут проводилися в 1957, 1959, 1963-1965 роках доктором історичних
наук Іваном Гавриловичем Шовкоплясом. Було знайдено значну кількість крем’яних
знарядь та виробів, а також кістки мамонта – так звані фауністичні рештки.
Стоянка розміщувалась на чотирьох пунктах, які отримали назви відповідно
Радомишль-1, 2, 3, 4. Це були незначні горбовини. Хоча зараз там уже все
зрівнялося, все ж часу від пори досліджень минуло чимало.
План
розкопу, виконаний І.Шовкоплясом.
Чим цікава вона... На момент
розкопок вважалося, що Радомишльська стоянка є найранішою пам’яткою, яка
належить до верхнього палеоліту. Палеоліт – це найдавніша кам’яна доба. Тобто –
від виникнення людства і приблизно до десяти тисяч років тому. В свою чергу
палеоліт ділиться ще на три епохи: нижній або ранній палеоліт, середній та
верхній. Так от, стоянка Радомишль відноситься якраз до верхнього палеоліту. На території
Європи і України зокрема хронологія палеоліту – це десь від сорока тисяч до
десяти тисяч років тому.
Сучасний пам’ятник на місці Радомишльської стоянки первісної людини.
Іван Шовкопляс вивів цю дату саме по
матеріалах, які тут знайшов. Через кремінь, через тип поселення він побачив, що
це характерно якраз для початку верхнього палеоліту.
-
Здавалося б, за роки, що минули з часу відкриття і дослідження стоянки, все тут
давно перелопачено, знайдено і вивезено науковцями. Але, схоже, що інтерес
учених до стоянки не втрачається. Цікаво, чому?
- Тому що лишилися без відповідей
нерозв’язані питання. Адже люди, які тут жили, мали звідкись сюди прийти і мали
кудись піти. Дійсно, вони прийшли і залишили по собі такий слід. А потім
повинні були десь знову оселитися, бо не могли ж усі раптом зникнути. Тож має
бути інша схожа по кременю чи по культурі стоянка.
Взагалі узвичаєно ділити стоянки на
культури: палеоліт чи більш пізні періоди. Радомишльська з такого «стандарту» трішки
випадає. Бо тут є елементи так званої оріньякської культури, інших, навіть
зустрічаються окремі вироби, характерні для середнього палеоліту. Саме тому,
можливо, Шовкопляс і вважав її найранішою стоянкою доби верхнього палеоліту.
Та знову таки: куди пішли ці люди?
Може, десь є нащадки, я не кажу генетичні чи прямі, адже не можна знайти
родичів, звичайно…
І, зрештою, наука не стоїть на
місці. Запроваджуються нові методики, нові методи досліджень. Радомишльська
колекція – багата, особливо по крем’яних виробах, до того ж доповнена фауною.
Через те до неї повертаються.
Дещо гірша ситуація з реконструкцією
геологічних умов, бо, по-перше, стоянка залягала не так глибоко, і не
збереглися геологічні нашарування, щоб визначити, які, наприклад, в ту пору тут
рослини були, чи якісь інші тварини існували. Так, деякі сліди фауни є, але
поганої якості. Рештки мамонта добре виглядають лише тому, що це були крупні
кістки.
Взагалі Україна – це певною мірою
благословенна земля на археологічні пам’ятки, зокрема й на палеолітичні. Окрім
Радомишля знані, скажімо, Мізинська, Добраничівська, Пушкарівська стоянки. І це
лише в ближньому до нас Подніпров’ї. А ще ж – на півдні, у Закарпатті,
Подністров’ї, на Донбасі, в Криму. Тобто, в період палеоліту була заселеною вся
територія сучасної України. Якісь пам’ятки більш багатші на збережений
матеріал, якісь – менше. Але для регіону Житомирщини пам’ятка Радомишль – єдина
така давня. Тому час від часу до неї повертаються.
Дійсно, стоянка Радомишль увійшла і
в світову науку. Наші іноземні колеги – американці, французи, росіяни – знають
про неї, цікавляться, приїздять, оглядають матеріали, є серія публікацій в
закордонні. В принципі, якщо пам’ятка зафіксована, вона не може випасти з
контексту досліджень, бо все взаємопов’язане, повертаючись до тези, що люди
звідкись прийшли, і десь мали потім оселитися. І знайдемо зв’язки з Радомишлем
чи на сході, чи не заході – невідомо.
Для прикладу, простежується певний
зв’язок по схожості речей між стоянками в Радомишлі і в Пушкарях, яка
розташована аж у Чернігівській області. Шовкопляс описував такий можливий
ланцюжок: Радомишль – Пушкарі – Клюси.
Наразі і шукаємо, і працюємо…
На місці
стоянки – учасники міжнародної науково-краєзнавчої конференції «Радомишль та
його історія», що проходила в жовтні 2006 року з нагоди 50-річчя відкриття
стоянки.
–
То, можливо, і в Радомишлі ще доведеться щось копати?
– Навряд чи. Ще на момент розкопок,
а з того часу вже минуло більше шести десятиліть, глибина залягання стоянки
була мінімальною. На пункті Радомишль-3, скажімо, кремінь збирався по суті на
поверхні ґрунту. На другому і четвертому розкопах археологи заглибилися лише на
40 сантиметрів.
А чи є ще якісь пам’ятки в самому
Радомишлі? Так, є. Ще під час розкопок робили розвідки на інших територіях, де
також зустрічається кремінь. І це зрозуміло, бо тут були і є виходи сировини.
Люди це знали і використовували наявне сировинне джерело від палеоліту і до
бронзової доби. Поруч зі стоянкою зустрічається й кераміка – і пори бронзи, і
епохи слов’ян. Бо було поселення, городище.
Звичайно, коли виходить на поверхню
кремінь, то це вказує на якийсь невідкритий шматок культурного шару. Але,
можливо, він з роками просто переораний.
Оглядаючи цю територію і збираючи на
поверхні кремнієвий матеріал, а він зустрічається досі, я простежила цікавий
факт: саме на ґрунтовій дорозі біля пам’ятного знака його найбільше. Обабіч
дороги – городні ділянки. Вочевидь, обробляючи їх, люди викидають з поля
каміння на дорогу, щоб не заважало. Тож хотіла б закликати не викидати, а краще
передати в Радомишльський музей, де є експозиція, присвячена стоянці. Це було б
корисніше й цікавіше.
Олеся Кононенко демонструє «свіжі» крем’яні знахідки на дорозі біля стоянки.
А ще – зі щоденників Шовкопляса
видно, що мало не кожного дня на розкопки приходили групи учнів, учителі, які
розпитували, консультувалися, фотографувалися врешті. Певно, ці світлини десь
зберігаються в домашніх альбомах. І це теж надзвичайно цікаво для нащадків.
Записав
розмову
Володимир МОЛОДИКО.
Газета «Зоря Полісся», 17 квітня 2020 р.
