«Переправа, переправа, берег лівий, берег правий…»

З давніх-давен люди закладали свої поселення переважно біля водойм – річок, озер тощо. З одного боку – життя без води було неможливим, з іншого – водні перешкоди слугували додатковим захистом на випадок зазіхань чи нападу ворогів та зажерливих сусідів.

Між тим на прикладі Радомисля це підтверджували військові аналітики і у ХІХ столітті, вказуючи, що місто має важливе розташування у військовому вимірі, бо, забудоване на підвищеному стрімчаку річок Тетерів, Сухарка і Мика, являє зручну позицію для захисту переправ через означені річки.

Так що закономірно стародавні мичани заснували свій Мичеськ (Микгород), як згодом і Радомисль, саме у цьому місці. Тут, до речі, варто звернути увагу й на те, що забудовувалися обидва городища на лівих берегах цих річок. Вони, звісно, вищі, одначе це водночас вказувало й на те, звідки наші пращури передусім очікували на загрозу вторгнення недругів: йдеться про південно-східний напрямок. Врешті і давня, й сучасна історія це не раз підтверджувала.

З водною перешкодою пов’язані й перші літописні згадки про Мичеськ. Оповідаючи під 1151 роком про боротьбу за Київський княжий престол між Ізяславом Мстиславовичем та Володимирком Галицьким, літописець вказує на облогу міста княжими військами (Володимирка) саме з берегів Тетерева.

Здавна річки до того ж слугували зручними транспортними артеріями,  сполучаючи мешканців прибережних поселень між собою і для дружніх, і для торговельних взаємин. Разом з тим вони створювали додаткові труднощі для пересувань суходолом. Відтак поставала закономірна потреба влаштовувати різноманітні переправи -  переїзди, мости, пороми і т. ін. Враховуючи те, що Радомисль здавна лежав на шляху, який сполучав Київ із західними сусідами, тут безумовно мав існувати надійний переїзд.

Перші згадки про в’їздний міст до Радомисля з Київського шляху знаходимо в описі Радомисльського замку від  1774 року, наведений у праці Л.Тимошенка «Нариси з історії Радомишля». У документі зазначено, що «в’їзд до Радомисля трактом, котрий іде з Києва», через два мости влаштований. Місто зусибіч було опоясано двома валами і ровом  між ними. Перший міст через річку Мику вів до в’їздної брами на першому валу, наступний – через рів до брами з вартовою вежею на другому валу, звідки безпосередньо відкривався доступ у місто.

 

Мости на реконструкції Радомисльського замку за стародавніми описами, виконаній Л.Тимошенком і художником І.Драгуном.

Існування мостів через річки, що омивали Радомисль, проілюстроване й на мапі кінця XVIII століття. 

Три мости «при Радомислі через ріку та її рукави… добрих дерев’яних, високих на 1 сажень від води» обліковано в описі міста губернського землеміра О.Масловського 1805 р.

У ньому зазначається, що перший міст через Мику довжиною 140 саж. (сажень – 2,134 метра), другий – через Тетерів довжиною 120 саж., третій – через рукав Тетерева – 130 саж. А ще був місточок через болото на правому березі завдовжки у 20 саж.

Проте мости доводилося влаштовувати й ремонтувати мало не щорічно, бо зазвичай вони потерпали під час повеней.

«Военно-статистическое обозрение Российской империи» від 1848 р. зазначає, що 1845 року потужна повінь зруйнувала в Радомислі мости через Тетерів, Мику та Сухарку. Наразі міст на Тетереві замінили поромом, а через  Мику і Сухарку сяк-так поновили доволі благенькі мостові споруди.

Проблеми і перешкоди, які виникали під час проїзду сановних осіб через Радомисль, увічнилися у давніх мало не анекдотичних оповідках. В одній з них, наприклад, йдеться про те, як доводилося місцевим мешканцям на руках переносити карети царського почту, що загрузли у заболоченій місцині біля Радомисля під час проїзду імператора з Києва на Варшаву.

Вочевидь труднощі з облаштуванням надійних переправ через річки не в останню чергу спричинили до того що Радомисль обминуло Брест-Литовське шосе, збудоване у середині ХІХ століття, значною мірою загальмувавши соціально-економічний розвиток міста та його дорожнього господарства, у тому числі й мостового.

Щоб дістатися до міста, на під’їзді до нього доводилося долати три мости.

Радомишльські мости на листівці початку ХХ століття.

Старий Київський шлях вів з Раковичів через сучасну територію лісгоспу, затим ішов мостом на Рудню через озеро Прірва (про колишню мостову опору там донедавна нагадувала металева балка: залишок мостової опори – «бика», що стирчала з води, далі вулицею Толстого – до мосту на Микгород, а потім проходив ще через один міст на Миці.

Таким колись був в’їзд у Радомисль.

Тут слід звернути увагу, що здавна Тетерів розгалужувався біля Радомишля на кілька рукавів. Два з них омивали Рудню, що являла собою такий собі «острів», а озерця (у тому числі й Прірва), які існують у наш час, є залишками колишніх річищ.

Тож надійним таке шляхове сполучення аж ніяк не назвеш.

Ситуація поліпшилась лише у 1933 році, коли було збудовано новий міст, що поєднав Рудню з Радомишлем, а дамбами, на яких проклали дорогу, змінено рух Тетерева, спрямований відтоді в одне річище.

Старожили згадують, що на спорудження дамб наймали селян з підводами, які возили землю. Йшли сюди працювати охоче, бо велося будівництво у голодні 1932-33 роки, то ця робота давала змогу вберегти себе й родину від голодної смерті. Трудівники щоденно забезпечувалися харчуванням і пайком.

З побудовою нового мосту змінився й напрямок в’їзду до міста. Головною в’їздною вулицею відтоді стала Русанівська.

Важливе значення відігравали мостові та інші переправи під час радянсько-німецького протистояння у Другій світовій війні.

5-6 липня 1941 року підрозділ 99-ї стрілецької дивізії Червоної Армії мужньо утримував міст через Тетерів, але під потужним тиском переважаючих сил гітлерівців був оточений і розгромлений.

5 серпня 1943 року партизанське з’єднання під орудою І.Хитриченка розгромило гітлерівський гарнізон у Радомишлі. Партизани спалили ряд об’єктів  у місті та міст через Тетерів. Вже по війні Хитриченка віддали під суд і поставили йому в провину зокрема й те, що цією акцією партизани значно утруднили наступ радянських військ та наступне забезпечення потреб фронту.

Відновлювали міст по війні німецькі та угорські військовополонені, що утримувалися  в Радомислі у спеціальному таборі. Потому його періодично ремонтували. А ще для запобігання руйнуванню кригою спеціальні групи підривників перед льодоходом дробили лід на менші крижини, що вже не становили загрози мостовим опорам.

На мосту крім того було встановлено спеціальну металеву споруду – трапецієвидний баласт, яка була встановлена на опорах над річищим Тетерева і створювала додаткове навантаження на міст. Це пом’якшувало і «гасило» коливання споруди, щоб не допустити критичних резонансних явищ під час проїзду автівок, тракторів, мотоциклів, адже автотранспортний потік повсякчас зростав.

Функціонував цей міст до 1962 року, коли почалося спорудження нового – залізобетонного.

Це міст так званої струнної конструкції (один з перших таких в Україні). Його довжина 228 метрів. У 1993 році провели державні випробування мосту, оскільки він експлуатувався вже більше 25 років. На нього одночасно заїхало 20 завантажених Камазів загальною вагою в 400 тонн, і фахівці підтвердили, що показники міцності споруди відхилень від нормативів не зазнали.

Між тим, у радянські часи публікувати технічні характеристики мостів заборонялося, врешті як взагалі подавати будь-які згадки у відкритих джерелах про мостові споруди, переправи, броди, навіть їх фотознімки тощо, бо це вважалося військовою таємницею. Хоча потенційні «вороги» з ними були добре обізнані.  Свідчення цьому – передвоєнні карти німецького генштабу, якими війська Вермахту послуговувалися під час наступу на СРСР.

Одна з опор новозбудованого мосту слугує також мірилом для визначення рівнів підйому води під час повеней. Такі заміри здійснюють служби цивільного захисту населення та з надзвичайних ситуацій.

8 квітня 1996 року одна з найбільших повеней останнього часу зафіксувала рівень води на позначці 2,65 м.

Новий міст будували поруч зі старим, проклавши дорогу лівіше попередньої (якщо в’їжджати у місто). Відтак будівництво велося майже без зупинок транспортного сполучення. Щоправда, певний час таки використовували для об’їзду вулицю Руднянську і старий Київський шлях та міст з Рудні на Микгород.

Дерев’яний міст згодом розібрали, а от металевий баласт з нього перевезли до Брусилова, де він використовується на мостовій споруді через річку Здвиж донині. У Радомишлі тимчасом залишилися палі від опор старого мосту, що й досі проглядаються з води.

Міст через Тетерів з Рудні на Микгород вряди-годи поновлювався, але ненадовго, бо раз по раз його руйнувала повенева стихія.

Така ж  доля спіткала і влаштований на тому ж місці у 1994 році підвісний пішохідний перехід. Хоча й збудували для нього досить потужні бетонні опори для кріплення тросів, але спорудили їх без глибинних паль. Відтак вони були підмиті потужною повінню і не втримались. До того ж своєчасно не підтягли троси, і кладка опинилась у воді, затримуючи собою гілляччя та інший непотріб, що несла стрімка течія. Це створило додаткове навантаження, яке виявилося непосильним.

  

У 1950-х роках році зусиллями підприємств і організацій міста було відремонтовано та зміцнено міст через Мику та під’їздну дамбу.

Через два десятиліття з облаштуванням міського ставу на мосту встановили гідрорегулювальні споруди.

Функціонували і продовжують слугувати й інші мости та переправи у Радомишлі. Зокрема на Папірні біля млина («Замку») їх було влаштовано через дві греблі. 

Одна гребля здавна призначалась для приведення в рух млинового колеса,  а іншу спорудили у 1950-х рр., облаштувавши на ній невеличку гідроелектростанцію.

Мостові споруди збудовано також через Черчу на Великій і Малій Житомирській вулицях. Останній місток капітально відремонтували у 2015 р.

У 1970-1980 роках військовими були обладнані стаціонарні понтонні переправи через Тетерів на Лигові, біля Леніного (Ставків), біля Вишевичів та ін.  Деякі з них використовуються досі.

Цікаві прогулянкові місточки споруджено до Острівця на міському ставу, у дендропарку музейного комплексу «Замок Радомисль».

Невеличкі переправи влаштовували місцеві мешканці через потічки, протоки тощо. Це зазвичай являло собою кілька дошок на стовпчиках чи й просто так. Такі кладочки вели лугами, заплавами до околичних вулиць, до лісу через ручаї, канави, садочки (маленькі водойми).

А ось таку кладочку спорудили самотужки місцеві жителі для переходу через Тетерів.

Втім останніми десятиліттями річки і Тетерів зокрема надзвичайно обміліли, тож принаймні теплої пори не становить жодної проблеми перейти їх убрід. І навіть переїхати…

«Чтоб сказку сделать былью…» –

ці рядки з легендарного пісенного радянського пропагандистського хіта ілюстрували колись світлі прагнення ентузіастів побудувати нове щасливе життя. Нині ж їх усе частіше почали брати на озброєння ті, хто прагне перелаштувати уже на свій лад певні історичні події. А якщо потрібної «казки» у минулому не було, її просто вигадують, а потім ще й вишукують надумані аргументи, аби перетворити у «реальну минувшину».

Мова тут не про політиків, котрі, прийшовши до влади, прагнуть переінакшити у свій спосіб ту чи іншу старовину. Врешті таке тлумачення історії запровадили московські самодержці ще у XVIII столітті, коли, загарбавши довколишні землі, у тому числі й українські, насамперед знищили оригінальні історичні джерела, а відтак написали наш родовід по своєму.

Тут своє вагоме слово мають сказати академічні науковці.

Одначе й у нас, на місцевому, так би мовити, рівні, нерідко доводиться стикатися з перекручуванням справжніх історичних фактів.

На жаль, часто-густо подібними вигадками грішать структури та їх підприємливі розпорядники, котрі прийшли на Радомишльщину для ведення на її теренах господарської чи культурологічної діяльності, і відразу, образно кажучи, пропонують свій статут чужому монастиреві. 

Приміром, у 2006 році нові власники радомишльського пивоварного заводу, що до цього вів лік своїй історії від 1906 року, раптом з доброго дива оголосили, що підприємство було засноване у 1886 році, пославшись на десь віднайдену нібито в архівах рецептуру звареного в Радомишлі пива, датовану саме тим роком. Хоча й не фахівцеві зрозуміло, що рецепт виготовленого (хай навіть і у Радомишлі) пива може бути запропоновано для будь-якої броварні.

Врешті, якщо вже говорити про архівні знахідки, то відправним документом тут слід вважати справу за №117/242, датовану 1906 роком, що зберігається у Державному архіві Київської області, у якій ідеться про дозвіл Адольфу Тайферту та Ігнатію Альбрехту на побудову пивоварного заводу при  селі Мик-город Радомисльського повіту. Та й у пам’яті радомишлян, які так чи інакше були пов’язані з пивзаводом, закарбувалося те, що до останніх масштабних реконструкцій, які повністю змінили вигляд підприємства, на колишніх цехах красувалась дата справжнього уведення в дію радомишльського пивоварного: «1906».

Між тим, до появи пивзаводу на теперішніх обширах у Радомишлі дійсно діяв ще один, щоправда, іншого власника, в іншому місці і зовсім з інакшим роком заснування – 1875-й. А взагалі броварництво почало розвиватися на наших землях аж з ХVІІІ-го століття.

Справжня лавина «сенсаційних відкриттів» зринула на Радомишль з уведенням в дію музейного комплексу «Замок «Радомисль».

Млин, побудований у 1903 році, став «середньовічним замком». Зрозуміло, що з рекламною метою, але ж дехто сприймає цю вигадку за «чисту монету».

Відразу «віднайшлась» й стародавня радомисльська папірня, яку, одначе, марно намагалися відшукати авторитетні наукові експедиції ще шість десятиліть тому. Бо мали орієнтир, переказаний місцевими старожилами, що паперова мануфактура містилась десь у лісі на березі Мики.

Слідом цілий калейдоскоп сенсацій почали влаштовувати колеги-журналісти з інших країв, що залюбки відвідують туристичну перлину Радомишльщини і досхочу потому оповідають про неї, додаючи й тиражуючи водночас безліч вигадок та нісенітниць.

З їх легкої руки засновник радомишльської папірні архімандрит Є.Плетенецький став уродженцем Радомисля (хоча варто зазирнути в перший-ліпший довідник, аби пересвідчитися, що народився він на Львівщині), а на радомишльському папері нібито друкувалися й царські гроші.

А ось подібний свіжий приклад вже з іншої, слід сподіватися, перлини. Нещодавно популярний всеукраїнський часопис на своїх сторінках цікаво й кваліфіковано проілюстрував роботи, які ведуться у Ставках з відродження маєтностей, закладених ще у ХVIII столітті. Водночас на одній із світлин зображено брукований шлях, який веде з Радомишля до цього села. Підпис під ним вказує, що дорогу облаштовано в середині ХІХ століття.

Коли я розповів про це ветеранові шляхового будівництва в районі Г.У.Івашкевичу, він тільки розсміявся:

- То виходить, що я вже живу - ого-го! Бо цю дорогу, як і ряд інших у районі, забруковувало очолюване мною підприємство «РайДУ» у 1960-70 роках…

До цього можна додати, що не означена теперішня дорога до Ставків і Кичкирів й на мапі шляхів Радомисльського повіту початку ХХ століття, на якій ретельно зображено усі транспортні сполучення. До кожного з цих напрямків тоді вели з Радомисля окремі дороги.

Втім і старожили села стверджують, що здавна Ставки сполучалися з Радомишлем старим шляхом, що вів з Микгорода понад річкою. А Житомирський тракт (мова саме про нього) проходив через Кичкирі, маючи відгалужений ставецький такий собі путівець. 

Врешті, знову звертаючись до архівних джерел, слід зважити на повідомлення Кичкирівської волосної управи від 1910-го року про відкриття путівця з Радомишля у Ставки через Микгород.

Але ж туристи, що подорожуватимуть теперішнім шляхом, про таке й не здогадуватимуться, відтак з гордістю і цілком серйозно сприйматимуть повіданий їм з рекламною метою факт, що рухаються вони трактом і бруківкою півторастолітньої давнини. 

Прикро, що підхоплюють свіжоспечені вигадки й наші місцеві шукачі сенсацій. Якось просто приголомшливу «новину» проголосив на поважному зібранні керівник однієї з районних служб. Пославшись на «авторитетні», за його словами, джерела, він повідомив, що свого часу на радомишльську паперову фабрику за папером для своїх творів особисто приїздив Тарас Шевченко! Наразі запропонував якимось чином увічнити цей факт.

Дарма що «неординарний» випадок обійшли увагою всі найвідоміші біографи й дослідники величної постаті нашого національного генія, відтворивши його життя в найдрібніших хронологічних і подійних деталях. Та й авторитетні історики і фахівці, одначе, у своїх дослідженнях визнають факт існування й функціонування папірні, як підприємства, в Радомишлі лише у XVII-му та деякими обумовленнями у XVIIІ-му століттях.

Словом, чимдалі віддаляючись від тих чи інших подій, доводиться отримувати їх інтерпретацію у дуже «цікавому» трактуванні. Відтак, повертаючись до крилатих радянських фраз, проситься до коментаря подібних одкровень ще одна: «Жити стає веселіше…». Хоча з прикладами на кшталт наведених це буває просто смішно.

Газета «Зоря Полісся», 20 травня 2016 р.