Із сучасним поглядом на видатного мислителя та митця

 

До палітри зимових свят в Україні 2022-23 років, затьмарених, на жаль, російською військовою агресією, додалися й ювілейні заходи з відзначення 300-ліття від дня народження видатного українського філософа-мислителя, богослова й митця Григорія Сковороди. Один з них підготував і представив землякам талановитий радомишлянин, заслужений майстер народної творчості Василь Волівач.

– Особа Григорія Сковороди мене привабила й захопила своєю незбагненністю, самобутністю, вільнодумством, тому вона помітно вирізняється з-поміж українських діячів не лише тогочасної доби, а й інших епох, – розповідає пан Василь. – Відтак виник задум створити серію графічних портретів видатного українця, спираючись на відомі живописні його зображення.

Виконав їх майстер чорним мітником на звичайній лляній мішковині, обрамленій в старовинному стилі декоративною деревиною. Слід зазначити, що до роботи над серією Волівач вже доволі опанував цю техніку, виконавши у такий спосіб портрети українських проводирів, отаманів, кобзарів. Їх схвально сприйняли й оцінили відвідувачі Експозиції-майстерні Василя Волівача, з приємністю відкривши для себе з-поміж численних мистецьких надбань господаря й образотворчу. Експонувалися вони в ряді музеїв, виставочних місць. 

Представляючи радомишлянам свій художній сковородинський доробок, автор залюбки розповідає про історію творення кожної роботи, що мовби простежують життєвий шлях генія думки з юних літ і до поважного віку. Портрети, виконані та представлені Василем, мають, крім того, вагоме символічне спрямування.

Особливо – на тлі нинішньої російської військової агресії. Адже попри те, що 300-ліття Сковороди цьогоріч увійшло до офіційного переліку пам’ятних дат ЮНЕСКО, агресори зробили і його своєю мішенню, знищивши музей мислителя у Сковородинці, де Григорій Савич жив до скону віку, зруйнувавши пам’ятник у Харкові. Для московських зайд він теж є уособленням вільного й свободолюбного українського духу, який, за твердженнями російських ідеологів вторгнення в Україну, має бути винищений під корінь. Проте коріння наше надзвичайно міцне і витримане віками опору та боротьби завдяки й таким національним символам як Григорій Сковорода. 

Як фаховий і знаний музикант, Волівач додає, крім того, до своїх оповідей про філософа й митця музичне забарвлення. Адже відомо, що той грав на бандурі, скрипці, гуслях, флейті. Є підстави вважати Сковороду композитором, позаяк його музичному авторству належать деякі пісні, що подекуди сприймаються як народні. Водночас покладено на музику ряд поетичних творів Григорія Савича, чия найвідоміша поетична збірка недарма іменується «Садом Божественних пісень». Десяту пісню з неї «Всякому городу нрав і права», інтерпретовану І.Котляревським, що увійшла до опери М.Лисенка «Наталка Полтавка», Василь виконав під супровід інструментів, котрими якраз і володів Сковорода. Ці інструменти, між тим, виготовлені майстром-радомишлянином власноруч.

А от оригінальний первісний текст цієї відомої пісні взяв до свого ювілейного репертуару керований Волівачем гурт креативного фольку «Релікт», інтерпретуючи в сучасній фольк-роковій обробці й інші піснеспіви ювіляра. Виступ колективу, до складу якого разом з керівником входять Сергій Галицький (барабани) і Сергій Статкевич (козобас), став приємним доповненням вернісажу. Ці музики нині активно презентують Радомишльську громаду на обласному і всеукраїнському рівнях.

Упродовж майже трьох грудневих тижнів музично-художня виставка радомишльського митця «В Саду Божествених Пісень» демонструвалась у Домі Української культури в Житомирі. Дві картини циклу Василь Волівач подав по тому на благодійний Різдвяний аукціон, що відбувся в Радомишлі, кошти від якого спрямовано на потреби ЗСУ.

Відтепер одна з цих графічних робіт матиме «прописку» в інтер’єрі Радомишльського опорного ліцею. Наразі слугуватиме приверненню уваги ліцеїстів до непересічної особистості Григорія Сковороди, як одного з духовних і моральних орієнтирів та авторитетів нашої нації.

 

 

 

 

Подорожі «Щедрика» та Олександра Кошиця

 

У 1919-1922-му роках почалося тріумфальне підкорення світу славнозвісним українським «Щедриком» – справді безсмертним творінням композитора Миколи Леонтовича.

4 жовтня 1922 року у найпрестижнішому концертному залі США Карнеґі-хол у Нью-Йорку Український національний хор, керований уславленим Олександром Кошицем, представив цей музичний шедевр американським глядачам. Його виконання викликало зливу овацій захопленої публіки, що змусила хористів ще і ще співати надзвичайно мелодійну й переливчасту Різдвяну щедрівку-колядку. Відтоді «Щедрик» набув небаченої всесвітньої популярності  і став неодмінним атрибутом Різдвяних дійств. Його мелодія лунає у концертних залах, звучить у популярних мюзиклах, кінофільмах Різдвяної тематики тощо. І поширився твір завдяки капелі Кошиця не тільки за океаном. Адже ті американські виступи сторічної давнини віншували кількарічні гастролі хору всією Європою. І повсюдно твір виконувався «на біс».

Олександр Кошиць (у першому ряду в  центрі) зі своїм славетним хором. Прага, 1919 р.

Втім, утворений українським урядом 1919 року хоровий колектив, що вирушив тоді у європейське концертне турне, змушений був упродовж кількох років подорожувати світом, допоки не дістав своє пристановище за океаном. Адже про повернення додому, де до влади прийшли більшовики, що переслідували й нещадно карали усіх причетних до пропаганди українських національних ідей, не могло бути й мови.

Позаяк життєпис Олександра Кошиця сповна був зітканий з поїздок та подорожей. Примітно, що одна з них промайнула свого часу Радомишльщиною, з якою митець був, крім того, пов’язаний родинними й дружніми зв’язками.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Біляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує подорож до Чудина під час канікул у вересні 1895-го. Компанію йому склав семінарист Григорій Тучапський. Грицько, до речі, згодом став супутником майбутнього маестро чи не у всіх його концертних та гастрольних мандрах. Він володів чудовим голосом, навчався професійному співові в Італії і увійшов до Кошицевої капели як артист та перший помічник керівника й хормейстера.

З Києва парубки їхали Житомирським шосе кінним диліжансом (омнібусом). У Кочерові найняли поштових коней і «подались у гущавину розкішного соснового лісу», яким дістались Радомисля. Там знову взяли коней і пізнім вечором були вже в Чудині.

 З приємністю оповідач описує «маленьке й дуже симпатичне» повітове місто, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». 

Сучасний Чудинський краєвид.

Хоча попервах село йому не сподобалося: на піску, біднувате, з не такими чепурними хатами як на рідній Черкащині Кошиця та «дивними огорожами з дрючків». Та потім юнак був заворожений умитими росою ранковими пейзажами, «свіжими, привабливими, під ясним теплим осіннім сонцем, що непереможно тягнули до себе, і від яких не можна було відірвати очей».

Два тижні відпочинку справили на нього незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Зворотний маршрут, між тим, проходив уже так званим Гостомельським шляхом, що ним у давнину зазвичай добирався до Києва люд з цього радомисльського куща. Зокрема з Чудина він вів первісним лісом з височенними соснами через Кримок – Хомівку – Забуяння – Королівку – Гостомель.

Наступного року, після закінчення закладу, Олександр відгуляв у серпні на весіллі свого чудинського товариша (його обраницею була донька священика з прикиївської Борщагівки Лідія Бортовська). І, як це було заведено, весілля те гуло мало не тиждень.

Іван Біляновський після одруження, що зазвичай передувало хіротонії, почав дияконську службу в Свято-Миколаївському соборі Радомисля, а з 1898 року священствував у парафіях Київського та Чигиринського повітів.

Серед весільного гурту друзів-семінаристів був також Олександр Гороновський, що згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Тимчасом ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. А з-поміж пращурів майбутнього музичного світоча згадується зокрема малоземельний православний шляхтич Андрій, котрий у 1774-му через скруту продав родинний маєток у Виступовичах на Овруччині та оселився по тому в сусідньому Радомисльському повіті. Тут нащадки священницького роду Кошиців несли зокрема службу Божу в Радомислі, Городському, Кочерові.

Саме завдяки представникові цієї уславленої фамілії  хормейстерові, диригентові, композиторові та аранжувальникові Олександру Кошицю український «Щедрик» з року в рік неодмінно лунає по всіх усюдах у різдвяно-новорічні свята. І нині, звичайно, теж.

До речі 4 грудня 2022-го в тому ж Карнеґі-хол концертною програмою за участю українських хорових колективів відсвяткували столітній ювілей прем’єрного виконання «Щедрика» в Америці. Між тим, ця дата ювілейна й для самого твору Миколи Леонтовича, але вже 120-річна: перша його музична редакція датована 1902 роком.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 2022 р.

А це - «Щедрик» у радомишльському виконанні: