З історії сіл Радомишльщини. Глухів Перший

 

Це село розташоване біля витоків річечки Глухівки на автошляху Радомишль – Потіївка за 5 км на північний захід від Радомишля. Село обіймає площу в 0,739 кв. км. У Державному класифікаторі об'єктів адміністративно-територіального устрою України населений пункт має код 1825010101.

Сусідніми для Глухова Першого є Радомишль, а також села Глухів Другий (2 км), Філонівка (3 км), Верлок (4 км), Борщів (4 км), Осички (5 км), з якими існує шляхове сполучення.

Назва пов’язується здебільшого з розташуванням і річки, і села у глушині лісів, що колись росли довкола. За іншими тлумаченнями – у цих місцях водилося колись багато глухарів.

Топонім з такою назвою відомий на Радомишльщині з давніх давен. Під 1572 роком згадується він як «острів» (так у давнину означали місцевість з характерними ознаками, на кшталт урочища). Тоді Києво-печерська лавра, якій належав Радомисль, здійснила обмін володіннями з власником Пилиповичів магнатом Стефаном Пилиповським, надавши йому замість «острова Глухів» угіддя в інших місцевостях.

1783 року острів Глухів вказано в генеральній візиті Радомисльської Парохіяльної Церкви Пресвятої Трійці. Зазначено, що з нього сплачується на користь храму медова данина. Серед її «платників» названі Михайло Воєвода, Грицько Довгаленко та інші.

Глухів Перший відомий з кінця ХІХ століття (тоді просто Глухів), як хутір Кичкирівської волості Радомисльського повіту. Тоді ці землі (534 десятини, що оцінювалися в 23 759 рублів) придбала поміщиця Наталія Фроленко, яка й заснувала тут поселення. У реєстрах зазначалося, що господарює на них власниця за трипільною системою. У 1900 році на хуторі рахувалося 4 двори, де мешкало 19 жителів (11 чол., 8 жін.), які займалися хліборобством. В маєтностях було закладено сад, споруджено два ставки.

Під час Столипінської аграрної реформи, отримавши землі довкола хутора, тут оселялися жителі сусідніх сіл – Ляхової (Осичок), Верлока, Філонівки, Городчина та інших.

Населених пунктів з такою назвою у цих місцях утворилося три (до сучасного адміністративно-територіального поділу входить два). Тож їх, щоб не плутати між собою, пронумерували.

З початком світової війни, яка спалахнула 1914 року, чимало глухівських новоселів мобілізували на фронт. Зникли без вісти у воєнному вирі Іван Карбієвський, Андрій Березівський, пораненими та ушкодженими повернулися додому Дмитро Ніцкевич, Олексій Блоцький, Адам Кириченко, Семен Білоусов, Антон Войналович.

У 1923 році Глухів Перший підпорядкували Верлоцькій сільській раді. За переписом 1926 року в ньому нараховувався 181 мешканець.

За часів НЕПу тут працювало два молочарних кооперативи, діяли кузня, вітряк, на якому господарював Федір Кравчук.

У 1930 р. в Глухові Першому утворено колгосп «Новий шлях». Контору господарства розмістили в колишньому будинку поміщиці (його розібрали після ліквідації колгоспу).

Під час колективізації, що їй зазвичай найбільше опиралися хуторяни-одноосібники, чимало їхніх господарств було розкуркулено, а мешканців вивезено у Сибір чи на Соловки. Із тавром «куркулів-експертників» як «соціально-небезпечних елементів» рішеннями опертрійки при Волинському ОВ ДПУ в березні 1930 р. було «вислано на Північ» Андрія Березівського, Семена Корзуна, Бонегарта Рахальського та їхніх рідних.

Розправи з «ворогами народу» продовжилися і в 1937-38 рр., коли жертвами репресій, за матеріалами меморіального видання «Реабілітовані історією», стали п’ятеро жителів Глухова Першого. За сфабрикованими справами у причетності до «контрреволюційної німецької націоналістичної організації» були звинувачені й розстріляні хуторяни Юліус Клюкас і Густав Палай, антирадянську агітацію інкримінували Івану Березівському, Максиму Димничу, Андрію Мохорту.

У роки голодомору 1932-33 рр. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби 1933 року» Верлоцьку сільську раду було занесено на «чорну дошку».

Як зазначав у своїх спогадах колишній мешканець села Микола Гаранжа,  через батькове небажання вступати в колгосп, на їхнє господарство наклали «твердий» план здачі хліба. Як розрахувалися – накинули ще, потім ще. І таки примусили сім’ю вступити до того «Нового шляху». А якось заявилась до них бригада з «викачки» хліба, очолювана головою сільради. Обшукали залізними гострими палицями біля хати весь город. Нічого там не було закопано. А у току знайшли трохи неочищеного зерна і все забрали. Нишпорили по горищах, у печі, під ліжком, навіть за іконами. Відтак родина залишилася без будь-яких запасів і почала голодувати. Щоб не померти з голоду, ходили розгрібати полову, аби знайти якусь жменю зерна. Одного разу із лляної полови навідвіювали посліду, в якому були зерна бур’яну, що його називали житником. Розтовкли те у ступі, і мати наварила баланди. Як наїлися того «супу», потруїлися, напали на всіх кров’яний пронос і сліпота. Рятував їх лікар Салач, з яким Леонтій Гаранжа служив у армії.

А другий випадок був уже навесні 1933 року. Як розтанув сніг, на полях, де була картопля, гуртом назбирали перемерзлих бульб. Наробили з них крохмалю, мати його запарила, а щоб було більше їжі, додала дрібної гречаної полови, із того напекла млинців, які були схожі на торф’яний брикет, і знову довелося звертатися за порятунком до лікаря.

Уже навесні, як зазеленіло все навкруги, їли кропиву, «заячий» щавель, корінці щириці. Ще тільки хліба наливалися, виминали з колосків жито, перетирали його, а мати з того варила затірку. Але голод брав своє: ноги поопухали, були наче налиті водою, і та вода бралася пухирями.

За твердженнями оповідача, в Глухові Першому ніхто із односельців від голоду не помер. Але йому довелося бачити, як у колгоспному дворі лежала мертва жінка, а по ній повзало і ледь чутно пищало грудне дитя. Воно тоненькими рученятами прагнуло щось знайти на неживій неньці. Як виявилося, жінка та була з Русанівки. Дитину відвезли в притулок.

У 1941 році в поселенні було обліковано 87 дворів з 389 жителями.

З початком німецько-радянської війни Глухів Перший було окуповано німецькими військами ­­11 липня 1941 р. 11 листопада 1943-го окупантів із села було вигнано, однак через три дні вони знову заволоділи селом, остаточне вигнання гітлерівців прийшло до Глухова 26 грудня 1943 р.

Звитягою на фронтах Другої світової відзначились зокрема Микола Чернишевич, нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня і Червоної зірки, Володимир Ковальський (Ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ст., медалі), Василь Борисюк (Ордени Червоної Зірки і Слави ІІІ ст, медаль «За відвагу»), Зіновій Березівський (Орден Слави ІІІ ст., дві медалі «За відвагу»), Анатолій Баранівський (Орден Слави ІІІ ст.), Володимир Мельниченко (Орден Червоної Зірки, чотири медалі), Сергій Тужик (медаль «За відвагу»).

У грудні 1943 р. під Глуховом Першим точилися запеклі бої. Тут тоді вели бойові дії за Радомишль частини 328-ї стрілецької дивізії, 3-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії радянської армії. 346 воїнів, що загинули в тих боях, поховані в братській могили на північній околиці села. У 1946 році на могилі було встановлено гранітний обеліск. У 1986 році до могили було підзахоронено останки загиблих з одиночних поховань довкола села. Тоді ж перед обеліском поклали гранітні плити з викарбуваними на них прізвищами 335 відомих полеглих, а також воїнів-земляків, що загинули на фронтах Другої світової.  У цьому скорботному списку – глухівці Григорій Іжицький, Олександр Березівський, Сергій Кучерявий, Михайло Семенцов, Степан Назаренко, Микола Рахвальський, Лука Павленко, Петро Попович, Андрій Новицький, Карпо Тужик та інші.

Вісім жителів села загинуло від розривів снарядів та стрілянини під час грудневих баталій 1943-го, серед них – Марія Борисюк з п’ятирічним сином Володею та трирічною донькою Галею, 78-річний селянин Євстрат Курган. Жертвами окупантів стали також батько і син Леонтій та Василь Гаранжа.

Здійснивши втечу зимової ночі 1943 року з табору для радянських військовополонених, що був на північній околиці Радомишля, у Глухов Першому знайшов пристановище червоноармієць Олександр Доронін, який тут потім одружився й оселився.

З 1946 року Глухів Перший має статус села. Тут було побудовано клуб, магазин, початкову школу. Добрий слід залишили по собі перші вчителі Глухівської дітвори – Василь Гарбаренко, Володимир Симоненко, Галина і Федір Старжинські.

 

У 1950 р. при укрупненні колгоспів Глухівську артіль об’єднали з господарствами Радомишля та Папірні під назвою ім.Леніна з центральною садибою в Радомишлі.

У Глухові Першому відтоді діяла комплексна бригада (з 1992 р. – бригада сільгосппідприємства «Нива»).

Серед передовиків хліборобської ниви були механізатори Андрій і Володимир Пастушенки (Володимир Гнатович згодом був удостоєний найвищої урядової нагороди СРСР – ордена Леніна), Володимир Придибайло, Володимир Дяченко.

Після розпаювання колишніх колгоспних земель також господарювали на Глухівських землях фермерські господарства «Глухівське», «Мрія» та ін.

Уродженцями Глухова Першого є військовий льотчик першого класу Василь Шевчук, учений-агроном Леонід Березівський, самобутній художник і майстер Анатолій Карбієвський, працював тут свого часу знаний на Радомишльщині майстер пензля Анатолій Політ.

Виставка живопису і художніх виробів Анатолія Карбієвського в краєзнавчому музеї Радомишля. 1995 рік. 

З 1954 р. Глухів Перший підпорядковується Радомишльській міській раді.

За переписом 1989 р. в Глухові Першому мешкало 235 жителів (106 чол. і 29 жін.), у 2001-му – 215.

У 2004 р. село було газифіковане.

З 2017 р. Глухів Перший з населенням у 229 жителів входить до Радомишльської громади.

 

 

 

Радомисль потрапив в історію. Детективну

 

Фразою з першого речення заголовку головний герой нової детективної книжки «Помилка капітана Жеграя», що минулоріч побачила світ у книжковому «Клубі сімейного дозвілля», підтвердив неординарність пригоди, що трапилась в знаному повітовому місті Київської губернії навесні і влітку 1918-го.

 

Саме в Радомислі й розгорнулися головні події твору з подання його автора – відомого сучасного письменника з Івано-Франківська Василя Добрянського. Втім читачам він поки що більше звісний за своїм літературним псевдонімом як Борис Крамер – творець популярних детективних романів. Один з них – «Зламані сходи», що вийшов у 2019 році, був удостоєний Гран-прі престижного міжнародного конкурсу «Коронація слова».

Наступною книжкою стала якраз радомишльська, позаяк саме з неї Добрянський почав друкуватися під власним прізвищем. Як зізнається пан Василь, цей крок запропонував менеджмент видавництва, аби історичні детективно-пригодницькі твори автора у такий спосіб відокремлювалися від його сучасних авантюрних історій.

На жаль, завадили широкій презентації книжки «Помилка капітана Жеграя» минулорічні карантинні обмеження. Але вона пропонована інтернетними та звичайними книгарнями і, здається, користується попитом.

Значною мірою відразу інтригує читача й анонс роману, оповідаючи, що на зустрічі із гетьманом Павлом Скоропадським, до якого запросили колишнього капітана поліції, сам ясновельможний очільник Української держави та його найближчі довірені доручили слідчому розслідувати три злочини у Радомислі. По-перше, там з невідомих причин зникають німці. По-друге, йдеться про особисте прохання гетьмана – розшукати юну дружину його тамтешнього приятеля генерала Савицького. Аврора вийшла з маєтку ясної днини прогулятися й зникла. І третє – скоріше за все десь у навколишніх лісах банда з колишніх «червоних» переховує вивезений муравйовцями з Києва золотий запас, викрадений із державної скарбниці.

За розслідування цих справ Климові Жеграю обіцяють посаду начальника розшукового відділу столиці. Він береться за слідство, бо скучив за справжнім ділом. У Радомислі йому доведеться пережити полон і бій з золотошукачами, гонки і переслідування, влаштовувати засади і розпалювати нічні багаття для посадки аероплана. Та чи вдасться йому виконати доручення, і чи потрібна йому нова посада?

Відповіді на всі питання, зокрема й на те, в чому полягала капітанова помилка, можна дізнатися, звичайно, лише прочитавши твір, адже переповідати цілковитий сюжет детективу та ще й завжди несподівану розв’язку в ньому, – це поховати інтригу і певною мірою відбити бажання його читати.

Проте цікава радомишльська книга Добрянського і для автора, і для читачів, і для української літератури не лише своїм карколомним сюжетом, а й за іншими ознаками. Адже, скажімо, період Гетьманщини 1918 року надзвичайно мало представлений письменними творами (можна згадати хіба що суперечливу радянську «класику»: «Біла гвардія» М.Булгакова, «Як гартувалася сталь» М.Островського). Тепер є нагода подивитися на ті події суто українським поглядом.

Знаменна вона й для Радомишля. Хоча художніх творів, пов’язаних з ним, написано й видано немало, проте торкалися вони цього поселення здебільшого лише побічно, у певних епізодах. Тут же потужний у ті часи повітовий центр став на рівні з персонажами, можна сказати, героєм книжки, що, безумовно, популяризуватиме місто.

Попри те, що сам Василь Добрянський у Радомишлі не бував, він надзвичайно точно і достовірно його змалював. Як розповів автор, про це місто він, звісно, чував, зокрема, про те, що лікарка й меценатка Ольга Богомолець створила тут чудовий музейний комплекс. А обрав його для дії свого твору, бо воно недалеко від Києва, оточене, до того ж, лісами, що завжди слугували місцем сховку людей та їхніх таємниць.

Відтак намагався якомога точніше дотримуватися ідентичності. Задля цього перечитав безліч сайтів з історичними джерелами та локаціями міста, його історичними особами. Тож зі сторінок твору постають Мика і Тетерів, Присутствена, Русанівська, Велика й Мала Житомирські вулиці, Базарна площа, Свято-Миколаївська та Троїцька церкви, римо-католицький костел, синагога, водонапірна вежа, міські цегельні, млини, броварня зі звісним радомишльським пивом, друкарня, торговельні лавки, майстерні, тогочасні газети… Увагу привертають навіть кіоск, що торгував на міському майдані зельтерською водою в сифонах, які тоді лишень з’явилися, та ціни, що їх заправляли пасажирам місцеві балагули.

Побіжно згадуються на сторінках твору довколишні села – Папірня, Потіївка, Борщів, Чайківка, Юрівка, Сухарка, Романдорф, Привороття тощо, а також колоритні тогочасні реальні радомисльські постаті – брати Вержбицькі (один з яких, відомо, мав прізвисько «дурний пан»), повітовий староста Онищенко, інженер Пекарський, друкар Заєздний, священик Шулькевич. Німецького коменданта Радомисля Вібе, як зізнається Добрянський, запозичено в романі Василя Шкляра «Маруся».

Головні радомишльські дійові особи тимчасом вигадані, хоча автор намагався надавати їм прізвища, присутні на Радомишльщині. Як, скажімо, Савицькі. Хоча такий можновладець у повітовому Радомислі таки був, щоправда, за сто років до описуваних у книзі подій – тоді такий собі Владислав Савицький очолював повітове дворянство.

А от київські персонажі – реальні. Навіть пілот аероплану Клавдій Голіцинський, що літав до Радомисля. У цьому легко переконатися через інтернетні пошуковики.

Врешті обізнаний читач може помітити в романі певні історичні чи місцеві неточності й невідповідності, які, одначе, аж ніяк не впливають на розгортання і сприйняття сюжету книги. Адже «Помилка капітана Жеграя» – це насамперед художній твір, у якому за прописними класичними істинами автор сповна може віддаватися польотам власної фантазії. І Добрянський, звісно, теж послуговується узвичаєними письменницькими засадами. Тому користуватися навіть деталями, не кажучи вже про сюжетні лінії чи описані події, як твердженнями, що колись це мало місце в історії Радомишля, звісно, не доречно. Хоча подекуди мережами вже починають гуляти, як не прикро, подібні «краєзнавчі» опуси та одкровення.

Втім, з іншого боку, заслуговує на увагу вже сам факт прилучення читачів до історичного минулого рідного міста. Чи допоможе їм ще у цьому Василь Добрянський – малоймовірно. Одначе, за його словами, – детективні пригоди капітана Жеграя продовжаться: наступне слідство сищик проведе у Білій Церкві, а третє – в Берліні. Хтозна, можливо, згадуватиме він там і свої радомисльські походеньки.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 12 лютого 2021 р.

 

У світлі найкращих людей свого часу

 

    На жаль, цілком очікувано сторіччя від дня народження Миколи Руденка, що припадало на День Святого Миколая (19 грудня 2020-го), в сьогоденній українській державі лишилося практично непоміченим. Принаймні так звані «рейтингові» олігархічні ЗМІ, для яких все проукраїнське – «какая разніца», цю подію по суті замовчали. Адже йшлося про ювілейне вшанування пам’яті людини, що якраз і прагнула всупереч байдужості та боягузтву розбудити в українцях приспані колишньою системою почуття власної гідності – і громадянської, і національної.

Попри те, що чимало з них досі сповідують догмати радянської та проросійської ідеології, і, начебто, змінити роками усталені погляди надзвичайно важко, протилежний приклад свого часу продемонстрував  на власній особі сам Руденко. У його свідомості взагалі стався неймовірний кульбіт, коли, здавалося б, відвертий сталініст і затятий комуніст раптом у 1960-ті став лідером українського дисидентського і правозахисного руху, поодинокі представники якого кинули відкритий виклик системі. Микола Руденко переконався в її нікчемності та бутафорській парадності зсередини, коли, очолюючи компартійну організацію Спілки письменників України, не пішов проти власного сумління і не став ганьбити та стирати на попіл колег, на яких згори вказували як на неблагонадійних. Відтак закономірно й сам потрапив до їхньої когорти.

Так само нині, нерідко лишаючись такою собі «білою вороною», без огляду на правлячу верхівку відверто розповідає про парадокси української теперішності суспільне телебачення на своїх каналах UA: Перший, Культура, Донбас, Крим тощо.

Ось на підтвердження один із його сюжетів, що був присвяченій Миколі Руденку. І примітно, що промайнули в ньому знані особи з Радомишльщини.

Він заснував Гельсінську Групу, пережив табори та став лауреатом Шевченківської премії. Про непросту долю українського письменника — Миколи Руденка у відео від «Радіо Культура».

Так, в 0.22 на тлі згадки про Зінаїду Тулуб (її роман «Людолови» про події XVII століття на Україні, й на Радомишльських теренах зокрема, можна вважати культовим для радомишлян) показано світлину Риви Балясної – єврейської поетеси, уродженої в Радомишлі.

У повоєнну пору в розпал боротьби «з безродними космополітами», до яких зарахували передовсім євреїв, почалися гоніння й на літераторів, насамперед тих, що писали єврейською мовою. До їх числа й потрапила Балясна. Від Руденка вимагали подати на неї та її колег негативні партійні характеристики, але він очікуваних пасквілів не зробив, значною мірою пом’якшивши суддівські вироки для них (хоча їх таки репресували й ув’язнили).

А про жахливу долю авторки «Людоловів» (до речі, твір цей Микола Руденко називає доленосним для себе, адже, за його словами, саме той роман зробив його таким, яким він згодом став) він дізнався з листа, що його Тулуб написала із заслання. Руденко подав свій голос на її реабілітацію. Над письменницею зрештою таки змилувалися в 1956-му. А от Руденко відтоді й сам потрапив у категорію «нерадянських» письменників.

 

На двох світлинах сюжету, крім того, поруч з ним – наш земляк-ставчанин правозахисник Василь Овсієнко (0.33, 1.01). Поруч – не лише на фото. Адже вони співпрацювали зокрема у створених Руденком Українській Гельсінській групі, Науковому товаристві Сергія Подолинського та на багатьох правозахисних платформах.

«Мене Господь сподобив знати найкращих людей свого часу», – такими словами Овсієнко почав свого часу в Радомишлі зустріч з громадськістю, на якій представляв свою двотомну працю «Світло людей». Автор присвятив її саме такій когорті людей, до кола яких безумовно відносив і Миколу Руденка. У передмові до видання пан Василь зазначив, що, напевне, писатиме цю книгу далі: усе своє життя…

Грудень, 2020 р.