Жінка з газетного знімка

 

У повідомленні, яке отримав через соціальні мережі, невідома мені дописувачка, зважаючи на її поінформованість про мою роботу в «Зорі Полісся», цікавилась: чи можу щось додати до вміщеної інформації. До тексту долучалась давня вирізка саме з нашої газети десь більш ніж тридцятилітньої давнини: фото жінки з невеличким у кілька рядків фрагментом публікації про неї. 

Героїню твору по світлині впізнав відразу, адже зображено було колишню колегу по газетярському ремеслу, що доволі тривалий час працювала у Радомишльській райдрукарні – Петронелію Іванівну Сосницьку (зазвичай зверталися до неї за скороченим ім’ям Неля). За фахом вона була лінотипісткою – майстринею машинного набору друкарських газетних форм. Для непосвячених поясню, що до 2004 року, відколи було запроваджено сучасний  комп’ютерний набір та друк «Зорі Полісся», газета складалась вручну з відлитих на лінотипі за допомогою машинописної клавіатури свинцевих суцільних текстових рядків. І Неля Сосницька набула у цій царині неабиякої вправності та майстерності.

На моє запитання до авторки звернення, що саме її цікавить, вона відповіла: «Повний текст статті», бо надіслала лишень, що від неї збереглося.

З огляду на те, що газетні підшивки минулих літ в редакції зберігаються, покопирсавшись у них, знайти потрібний номер, звісно, можна. Але, щоби прискорити пошуки, поцікавився деякими часовими аспектами. Позаяк, маючи вже певний досвід, навчився візуально за газетним набором чи версткою та поліграфічними особливостями фоторепродукцій визначати той чи інший часовий період виходу нашого часопису. Тож невдовзі віднайшов «Зорю Полісся» від 27 січня 1987 року, у якій було вміщено нарис Марії Гордієнко «Одна з перших». Ось промовистий фрагмент із нього, що сповна характеризує досвідчену й шановану трудівницю.

«Майже два десятки років за лінотипом. І весь час – на газетному наборі. Бувають і термінові матеріали, і непередбачені правки, і поламки машини в газетні дні, і погана вентиляція в літню спеку… Буває, що нема фази або нема світла, що погано гріється метал, що рябить очко… Буває…

І все ж, коли рівномірно гуде лінотип, і Петронелія Іванівна як справжній віртуоз легенько торкається клавіатури, ми спокійні, бо знаємо: газета вийде вчасно…»

«Набирає здорово!», – не без симпатії свого часу відгукувався про неї колишній радомишльський газетяр Василь Скуратівський, що став згодом відомим українським письменником та етнографом, відзначаючи швидку і якісну роботу машинної складачки Сосницької.

Відтак поцікавився у співрозмовниці, ким їй доводиться жінка з газетного знімка.

«Це моя бабуся», – відповіла Анастасія Берелет, що мешкає в Дніпрі. Притому вона зізналась, що в дитинстві у родинному альбомі всі бабусині нагороди та письмові згадки помалювала й порізала. Тож, натрапивши тепер на отой газетний фрагмент, що дивом вцілів, вирішила у такий спосіб дещо спокутати дитячу провину, щоби зробити рідній людині приємність.

До слова, Петронелія Іванівна Сосницька справедливо належала до кращих трудівниць радомишльської друкарні, до когорти тих, кого колись заслужено називали передовиками виробництва, ударниками праці.

Потрапила вона сюди на роботу на початку 1970-х за направленням після Львівського поліграфічного училища як Неля Жердієва. Її наставниками, яким удячна дотепер своїм становленням, були тодішній директор підприємства Семен Власенко, колежанки Валентина Гальона, Антоніна Гальченко.

А десь через рік по тому молода лінотипістка стала Сосницькою, пов’язавши свою долю з місцевим парубком Леонідом, що мав таке прізвище. З ним у парі викохали трьох доньок – Оксану, Марію, Олену, щоправда, піднімати їх довелося самій. Чоловік зарано відійшов у засвіти…

Набувши пенсійного стажу, роботу залишила і вирушила до середньої доньки (Марічка в заміжжі за теж радомишлянином носить прізвище Норик) на Полтавщину, де у тамтешніх Горішніх Плавнях мешкає дотепер. Пішов їй уже 82-й рік, і на сьогодні вона вже не лише бабуся, а й прабабуся, котрій рідні люди віддячують любов’ю та шаною, що на них вона, безумовно, заслужила.

А ще – вивчають її життєвий та професійний досвід, аби його гідно продовжувати. Гарною підмогою в цьому споконвіку слугували родинні реліквії та альбоми.

Бережіть їх, щоби з літами за ними не жалкувати.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 липня 2023 р.

 

 

Пісня, що зорею упала в серце

У Карпатах легенда є давня:

Як дівчина цвіт рути знайде,

То зустріне і долю, й кохання,

Бо чар-зілля до щастя веде.

Про легенду цю пісня чудова

Буде жити роки і віки.

В ній гармонія музики й слова -

Йвасюкові безсмертні рядки...

 

Ця пісня традиційно лунає нині на благодійних концертах, що проводяться в підтримку ЗСУ в різних куточках нашої України й на Радомишльщині зокрема. Додавала вона сил і надії учасникам буремних українських протестів у 2004-му і 2013-14-му. Разом з гімном України вона неодмінно заспівується футбольними уболівальниками на матчах збірної України, надихаючи футболістів на атакувальні дії. Її, як мовиться, впізнають з перших нот та перших слів, адже стала вона нашим знаним пісенним символом. І отак уже впродовж більше ніж півстоліття.

Йдеться про «Червону руту», що злетіла над Україною та світом у 1970-му, і відтоді її тріумфальний політ не припиняється.

Вперше публічно пісню Володимира Івасюка було виконано 13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою». Її проспівали сам автор і солістка місцевого джаз-ансамблю Олена Кузнецова. Як згадує виконавиця, на майдані тоді зібрався величезний натовп, що вибухнув овацією. І наступного дня «Червону руту» вже наспівувало все місто, а за ним – уся Україна. А її автор, на ту пору 21-річний студент Чернівецького медичного інституту, як мовиться, проснувся знаменитим.

Перше виконання «Червоної рути»: Володимир Івасюк і Олена Кузнєцова.

Втім сестра пісняра Оксана зазначає, що Володя працював над створенням цього невеличкого пісенного шедевру декілька років. Ще у 1967-му він у батьковій бібліотеці натрапив на працю українського етнографа й фольклориста Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1906 року. В одному з народних переспівів згадувалась чарівна «троєзільна червона рутонька», що, як з’ясував юнак, росла у Карпатах і, окрім цілющих властивостей, мала за переказами приворотну силу, а дівчина, яка її знайде та зірве, спізнає щасливе кохання. Отак і народилися всім відомі нині рядки «сонце-руту знайшла і мене зчарувала»... Притому поміж однокурсниками Івасюка розійшлося кілька варіантів слів до пісні, допоки не з’явився той остаточний, що й поширився світом.

Уперше автор виконав пісню вдома, і рідні, зачувши її, почувалися гордими й щасливими.

Цей пісенний твір увійшов до репертуару багатьох тогочасних виконавців. Мова не лише про українських, а й республік колишнього СРСР та зарубіжжя. Тривалий час вона посідала перші рядки популярності в усій східній Європі. Як зазначала свого часу під час нашого спілкування в Радомишлі народна артистка Оксана Білозір, мати в репертуарі українську пісню вважалося у 80-х ознакою якості колективу чи виконавця на союзному рівні. Водночас «Червона рута» дала потужний старт сучасній українській естрадній пісні, визначивши на багато років вагомий орієнтир, на якій рівнялися інші.

За підсумками Всесоюзного телефестивалю «Пісня-1971», що якраз тоді започаткувався, «Червона рута» стала його лауреатом. Це був, по суті, чи не єдиний випадок в історії «Пісні року», коли перемагала пісня самодіяльного автора і самодіяльних виконавців (її виконували солісти ВІА «Смерічка» Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, тріо яким склав сам Івасюк). І такий ось промовистий факт, що теж не має аналогів: після тріумфальної прем’єри «Червоної рути» фірма грамзапису «Мелодія», за часів СРСР державний монополіст у цій царині, одна за однією випустила платівки із записом пісні шістьох виконавців, і всі вони миттєво розійшлися між меломанами.

Стрімкий злет пісні остаточно визначив професійний шлях її автора. Адже вчився він на медика, мав схильність до живопису, але обрав таки музику. Професійну. Відтак позбувся свого «самодіяльного» статусу, що, за словами друзів, дещо його гнітив, і вступив до Львівської консерваторії. А вже у славному місті Лева започаткував творчу співпрацю з багатьма тамтешніми корифеями поетичного слова, бо попервах переважно поєднував музику з власними поетичними рядками.

Слідом за «Червоною рутою» Володимир Івасюк створив цілу низку надзвичайно популярних пісенних творів: «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Пісня буде поміж нас», «Балада про дві скрипки», «Два перстені», «Балада про мальви», «Лиш раз цвіте любов», «Я – твоє крило», «У долі своя весна», «Залишені квіти» (це, до речі, єдина пісня у спадщині митця, де на музику іншого композитора – Валерія Громцева – покладено його вірш) та багато інших, що дотепер не втрачають принадності на сценах і в ефірах. У творчому доробку з’явилися сюїти-варіації для оркестрів та хору, музика до театральних вистав.

Та все ж найбільшої слави зажила «Червона рута», яку не без підстав називають пісенним гімном української ідентичності, адже вплинула вона на розвиток усієї української естради. Музикознавці стверджують, що до її появи українську музику розглядали переважно однобоко і суто з етнографічного погляду. А тут раптом стався її шалений вибух і розвій. Бо всі побачили що вона може бути модною, може бути стильною, може бути танцювальною.

Власне, завдячуючи Івасюковій пісні, неабиякого поширення набуло словосполучення «Червона рута». Таку назву має широковідомий Всеукраїнський пісенний фестиваль, запозичили її знані музичні колективи і не тільки. Приміром, у кризові дев’яності такою собі «квіткою надії» до відродження соціально-економічного розвитку Радомишля стала утворена в місті однойменна фірма, що успішно реалізувала ряд соціальних і господарських проєктів.

Подібні фото, як і ось ці, що їх зробив фотокореспондент газети «Зоря Полісся»  Микола Попович, мабуть, зберігаються в родинних альбомах багатьох радомишлян. Увічнено на них подію, що відбулась у місті в червні 1993-го. Тоді в Радомишлі було відкрито зону відпочинку «Острів». Облаштувало її на міському ставу якраз Акціонерне товариство «Червона рута».

Вусань в окулярах у центрі першої світлини – відомий житомирський письменник Олексій Опанасюк (він, на жаль, пішов за межу Вічності у 2011-му), що брав участь в урочистостях. До слова, того дня в міському парку проводилося також свято книги.

А 2022-го під час загальнодержавних заходів з дерусифікації нашої топоніміки ім’я Володимира Івасюка присвоєне одній із вулиць Радомишля. У ряді українських міст, між тим, з’явилися вуличні топоніми саме з назвою «Червона рута».

Світлій пам’яті Івасюка, що у 1979-му трагічно пішов з життя за так і не з’ясованих обставин, композитор  і поет Віталій Близнюк присвятили щемну пісню «Відлуння вірності». У ній пісенне чар-зілля «Червоної рути» порівнюється із зорею, що упала в самісіньке серце українців...

Лише 30 років життя відміряла доля Володимирові Івасюкові. З жалем наразі доводиться міркувати, скільки ним не написано й недоспівано прекрасних творів, що напевне збагатили б українську культуру вагомим розмаєм неповторних і багатющих поетично-музичних перлин.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня, 14 липня 2023 р.