Радомишльська знахідка в Білорусі

У грудні 2019-го газета «Вечірній Бобруйськ», що виходить в Білорусі, повідомила про цікаву знахідку: загадковий старий знімок. На датованій 1939 роком світлині – група освітян, що засвідчено дещо затертим, втім як і саме фото, написом: «Обласні курси вчителів І – IV кл. у м. Радомишлі … 1939 р.».

  

Її надіслав до редакції бобруйської газети грибник, повідомивши, що натрапив на фото серед куп непотребу біля колишнього бомбоскладу (нині це лісовий масив неподалік тамтешнього військового аеродрому). «Мені це фото не треба, - написав анонімний автор листа, – якщо і вам, викинете в сміттєву корзину…»

Проте білоруські журналісти зацікавилися цінним артефактом і вирішили спробувати знайти нащадків людей, зображених на знімку, сподіваючись передусім на всесвітню мережу Інтернет.

«Кому належала фотографія і як опинилася в наших краях, на території колишньої секретної військової частини? Можливо, знайдуться читачі нашого сайту з України, які цікавляться історією та зможуть допомогти дізнатися подробиці, а, можливо, й знайти рідних, нащадків людей, зображених на знімку», – написали газетярі «Вечірнього Бобруйська».

Їхнє повідомлення не проминуло повз увагу радомишлян, адже саме в Радомишлі понад вісім десятиліть тому було зроблено світлину. Наразі оприлюднене фото швидко поширилося соціальними мережами.

І невдовзі вже до редакції «Зорі Полісся» надійшов лист від радомишлянина Ігоря Осадчого, якій упізнав на білоруській знахідці свого батька – Миколу Івановича Осадчого (1900-1987), відомого й шанованого на Радомишльщині вчителя, краєзнавця, громадського діяча. На ту пору Микола Осадчий був інспектором районного відділу районної освіти, перед тим – директорував у Раковицькій семирічці. Він на знімку – третій справа у першому ряду.

Крім того, за порівняльним аналізом інших світлин, можна з упевненістю стверджувати, що четвертий справа – Сергій Оксентійович Олексієнко (1898-1985), що в ті роки очолював райвно. Свого часу він працював директором у міських школах №2 (до речі, попервах поєднував директорство і керівництво відділом освіти) і №1, завідував Свидянською початковою школою та Потіївською семирічкою, був удостоєний звання «Заслужений учитель України».

Другий справа, за припущенням І.Осадчого – може бути Григорій Покотило (1896-1975), освітянин, організатор та голова Радомишльського краєзнавчого товариства 1960-х. Втім більш помітна схожість з Андроніком Захаровичем Федоренком (1897-1985), який свого часу теж директорував у школах (у 1935-38 рр. - у школі №1), а також працював у райвідділі наросвіти. Вочевидь усі перелічені радомишльські освітяни були серед організаторів зазначених курсів. 

Жителька Чудина Галина Димик впізнала на фотографії свою маму – Юлію Іванівну Молодико (1913-1977). На світлині – друга зліва в другому ряду. Уроджена у Мірчі (в дівоцтві – Ковальчук), вона після закінчення Коростишівського педучилища вчителювала у Ходорівській школі. По війні її направили в Чудин, де спочатку працювала вчителькою, а затим тривалий час завідувала місцевою початковою школою.

Тож перший крок зроблено. Слід сподіватися, що, радомишляни, можливо, знайдуть й інші знайомі обличчя на цій світлині. Для полегшення автор в міру можливостей її дещо реставрував та ретушував.

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2020 р.

Страшні хвороби, що косили радомишлян у минулому

Епідемії, викликані інфекційними захворюваннями, нещадно косили людство з давніх давен. Досі подекуди з жахом сприймається слово «чума», яка за неповними підрахунками упродовж свого відомого лютування забрала до двохсот мільйонів людських життів, і яка нині прирівняна до біологічної зброї.

Не оминуло це лихо й українських земель. Відомо зокрема про пошесть чуми на Київщині у 1351 та 1738 роках.

Низький рівень особистої гігієни та санітарної медицини нерідко спричиняли  й інші епідемічні спалахи. Приміром, у 1831 році в Радомислі й повіті стрімко поширилась холера, що забрала життя багатьох містян і селян. Втім це певною мірою стало каталізатором до відкриття в повітовому місті лікарні, яка почала діяти у 1833 році.

Значну небезпеку в ХІХ столітті становила віспа. Для боротьби з цією заразою повсюдно в містах почали створюватися віспяні комітети з найвищих посадовців відповідного рівня – такі собі аналоги теперішніх районних чи міських протиепідемічних та їм подібних комісій. Створений був такий комітет і в Радомислі. До нього входили зокрема повітовий предводитель дворянства, городничий, благочинний, поліційний справник, міський голова, повітовий і міський лікарі. 
   На віспяний комітет передусім покладалися обов’язки пропагувати і впроваджувати щеплення, вести облік нещеплених малолітніх дітей, інформуючи про це губернію, готувати і навчати віспощепіїв, надавати їм необхідний матеріал для щеплення та інструменти. Оскільки лікарів та фельдшерів бракувало, віспощепії підбиралися з церковного причету, повитух, випускників училищ, цирульників, грамотних міщан, селян та інших верств. Вони всіляко заохочувалися, нагороджувалися, звільнялися від повинностей, податків тощо. Залучали їх повітові комітети для боротьби з іншими епідемічними спалахами та інфекційними хворобами, що несли загрозу. 

Проте особливо якісних змін у запобіганні інфекційним хворобам не сталося.

За метричною книгою соборної Троїцької церкви в Радомислі 1871 року померло 106 осіб з родин приписаних до храму православних парафіян. Для порівняння, означено тут тогоріч 150 новонароджених. Та саме дитяча смертність була особливо високою: пішли з життя 42 дитини віком до 15 років.

Найбільше малолітніх померло від поносу (саме так дослівно зафіксовано причину смерті), що скоріше за все був спричинений інфекційними захворюваннями, – 11 випадків, крупу – 8, скарлатини – 2,  кору – 1.

З-поміж тотожних причин смерті дорослих найпоширенішими були захворювання на туберкульоз – 18 померлих, холеру – 8, менінгіт – 6, «гнилу гарячку» (тиф) – 4.

Між тим, від холери помер того року колишній міський голова Іван Москаленко, а чахотка забрала життя дружини майбутнього багаторічного очільника міста Никодима Гарбарова – 33-річної Февронії.

Позаяк не припинялися й епідемічні спалахи. Приміром,  у 1881 році тиф уразив 140 жителів повітового міста, 39 з яких померли.

1899 року в Радомисльському повіті було зареєстровано 505 випадків захворювання віспою,  101 хворий помер (роком раніше статистика фіксувала 315 таких захворювань і 47 смертей), скарлатина вразила 911 жителів повіту, 176 з них померли (1898 р. – 603/107), виявлено 1262 хворих на кір, який забрав 145 життів (1898 р. – 3518/350), тифом заразився 981 хворий, 33 з яких померли. Значну небезпеку ніс також грип: від нього померло 15 хворих з 569 зареєстрованих випадків.

Спалах тифу забрав життя багатьох радомишлян у 1919-1920 роках, раз-по-раз ширилися тоді також епідемії дизентерії, скарлатини, коклюшу, кору.

Врешті і розвиток медичної науки, і значне поліпшення медичного обслуговування населення стали певним заслоном від епідемій, хоча випадки небезпечних інфекційно-вірусних та їм подібних хвороб, перелік яких повсякчас зростав, час від часу таки нагадують про себе своїми небезпечними проявами.

Колишня повітова лікарня Радомисля, побудована 1907 року 
(нині житловий будинок по вулиці Шевченка, 3).