Як і звідки прийшла до нас ялинка на зимові свята

«У лісі, лісі темному… росла собі ялинонька,.. що горить на весь палац…»

Ця невибаглива пісенька, написана  на опублікований 1903 року вірш Р.Кудашової (російською – «В лесу родилась елочка»), вже більше століття є неодмінним учасником Різдвяно-новорічних свят, засвідчивши прихід на них як головного атрибута святкової ялинки. Тож, як бачимо, традиція святкувати Різдво та Новоріччя під ялинкою поширилась на наших теренах не так і давно.

Врешті українці й донині шанують прадавній звичай, що панував тисячоліття, зустрічати Різдвяні свята у хаті з дідухом, а з дерев наші пращури поклонялися передусім вербі, подекуди – дубові.

А от святкування Різдва з ялиною, сосною, ялицею чи іншими хвойними деревами запровадили у середньовіччі германські народи. З Німеччини Різдвяна ялинка й почала ширитися світом.

У Росії її разом з іншими європейськими новаціями, зокрема з літочисленням від Різдва Христового, спробував узаконити Петро Перший. Проте тільки з першої половини ХІХ століття, коли за сприяння остаточно знімечченого імператорського дому німці активно селилися на імперських просторах у якості урядовців, магнатів, фахівців, ремісників, колоністів, ялинка поступово почала ставати різдвяним святковим атрибутом. Попервах її так і називали «німецькою».

Невдовзі ялинка від «домашньої» поширилась і у публічні заклади – дворянські зібрання, благодійні, клубні, театральні установи. Одначе – столичні, бо на периферії трималися прадавніх Різдвяних традицій.

Врешті до світської ялинкової моди згодом приєдналась і церква. Про це свідчить, наприклад, одне з найперших публічних святкувань Різдвяної ялинки на Радомишльщині, що відбулося у переддень Нового 1913 року. Повітове духовенство влаштувало його у Малинській двокласній церковно-парафіяльній школі. Про цю подію розповів у «Київських єпархіальних відомостях» священик  Свято-Миколаївського собору Радомисля ієрей Лев Шулькевич, що взяв участь у торжествах.

Як зазначає часопис, настоятель Олександро-Невської церкви Малина отець Федір Яворський, що опікувався школою, не пошкодував зусиль і коштів, аби шкільне свято вийшло якомога цікавішим та привабливим, і щоб уперше влаштована в цій школі ялинка виглядала святковою й ошатною.

Він замовив в одній із Санкт-Петербурзьких фірм безліч різноманітних  ялинкових прикрас та дивовиж, подбав і про гостинці для дітей, підготувавши святкові пакуночки із солодощами та подарунками

Величезна класна зала, як і вся будівля школи, була розкішно декорована. Стіни прикрашали гірлянди з ялинових та ялицевих гілок, штучних квітів. Винятково привабливо виглядав портрет імператора, вбраний зеленню, квітом та прапорцями.

Урочистості тривали з 5-ї вечора і до 22-ї години. Святкова програма була представлена чудово. Лунали вірші, пісні, виконувалися танці. Особливо відзначився злагодженим співом шкільний хор, до якого також долучився церковно-півчий. Деякі номери на вимогу глядачів виконувалися по декілька разів.

Захопленню і радощам дітвори не було меж. Неповторну, незвичайну радість випромінювали обличчя і дітей, і їхніх батьків. За словами Л.Шулькевича, дитячі оченята всякчас сяяли, наче зіроньки Божії у зимову морозну ніч.

На святі були присутніми також місцева й повітова інтелігенція, вчителі з багатьох парафіяльних та міністерських шкіл. Публіка була неабияк вражена торжеством. Попри величезне нагромадження люду, порядок на святі був зразковим.

Під завісу святкової програми завідувач школи роздав учням подарунки, цукерки, ялинкові прикраси.

Святково-розважальне дійство безперечно стало живим і світлим струменем у розміреному й дещо одноманітному буденному шкільному житті, тож з благословення церкви мало ширитися й продовжуватися.

Проте вже через три роки, напередодні зустрічі Нового 1917 року, Синод Російської православної церкви з огляду на війну з Німеччиною заборонив ялинкові свята. Але ця заборона була суто формальною, бо святкова ялинка досить міцно увійшла у новітні родинні та й громадські традиції.

Церковне несприйняття тимчасом підхопили й більшовики, так само поширивши заборону на влаштування Різдвяних ялинок, називаючи її «буржуазним та релігійним пережитком». А у розпал антирелігійної кампанії, що почалась 1927 року, вже й Різдво було викреслене з переліку офіційних свят. Втім у переддень зустрічі 1936 року радянські лідери спішно реанімували свято ялинки, поєднавши його з новорічним.

Примітно, між тим, що описане малинське свято відбувалося 27 грудня, на третій день Різдва Христового. Ортодоксальна Росія, на відміну від решти цивілізованого світу, на ту пору все ще жила за Юліанським календарем. Календарний «новий стиль» в Росії, як і в Україні, ввели лише у 1918 році. Проте православна церква на російських, українських, білоруських та деяких інших землях і досі живе «за старим стилем». З одного боку це додає плутанини у встановлення тих чи інших історичних та й духовних дат, а з іншого – мимоволі підіграє радянському намаганню під час зимових свят змістити акцент з Різдва на Новоріччя. Адже майже увесь християнський світ спочатку святкує Різдво Христове (25 грудня), а вже потім Новий Рік.

Тож і встановлюють ялинку до Різдва, а не до Нового Року. Можливо, поволі такий принцип візьме гору та знову повернеться й до нас.

Людина, яка повірила у себе і спонукає до цього інших

У 16-річному віці Олег Іваненко опинився на інвалідному візку, який відтоді став для нього головним засобом пересування. Але прикутим до візка Олег не став, довівши і собі, і оточуючим, що «обмежені можливості» аж ніяк не означають обмежені діла й життєві звершення, бо, навіть не маючи змоги ходити ногами, можна на них «міцно стояти». Нині він – відомий спортсмен-паралімпієць, якому належить кілька рекордів, досягнень і почесний титул «Залізна людина», а також цілком успішний у житті юрист, меценат, активіст, громадський діяч, депутат Київської обласної ради.

…Біда несподівано прийшла у дім великорачан Валерія Іваненка  та Євгенії Войтенко, котрі після одруження перебрались на Київщину до Броварів, де й осіли. Під час відпочинку у таборі їхній син Олег стрибнув з берега у воду в незнайомому місці, що виявилося мілководним, і, як наслідок, - важка травма шийного відділу хребта й інвалідність.

– Це я так «похизувався» перед дівчиною, яку зустрів на оздоровчій базі у Купальське свято, –  вже з деякою іронією розповідає Олег нині про біду, що сталась із ним. – Дівчина навіть не глянула у мій бік і пішла собі. А на мене потім натрапили рибалки, проте подумали спочатку, що п’яний…

Висновки лікарів були невтішними. У кращому випадку, казали ескулапи, зможе сидіти у візку. Проте не погодилися з таким вироком ні сам Олег, ні його батьки, котрі вся свої зусилля спрямували на реабілітацію сина. Рідні постійно чергували біля нього в лікарні. Щоби бути поруч із хлопцем, батько навіть залишив керівну посаду.

До травми юнак був активним спортсменом, займався у знаній Броварській школі плавання, тож загартування допомогло швидше долати нерухомість. Валерій Іванович поставив за мету не лише вберегти синові його колишню спортивну форму, а й зміцнити її. Про ноги вже, звісно, не йшлося (у нього, крім того, не працює спина, тріцепси, не рухаються пальці), але були руки, були інші м’язи, тож вправи з гантелями, штангою стали обов’язковими. В Олеговій кімнаті було влаштовано спеціальні тренажери. Він учився по новому тримати ручку в руках і писати нею, рухати носом шахові фігури, а тим більше – плавати.

Невдовзі Олег таки повернувся у плавання, але вже паралімпійське. Він дев’ять разів поліпшував у цій дисципліні рекорди України, став майстром спорту, входив до складу збірної країни, встановив світовий рекорд з плавання батерфляєм на дистанції 50 метрів із затримкою повітря (без жодного вдиху).

Спортивний гарт допоміг впевненіше почуватися й у «цивільному» житті. Услід за візком спортсмен успішно осідлав спеціальну автівку з ручним управлінням, якою сам упевнено керує.

У 2002 році Олег Іваненко закінчив Київський національний економічний університет і  став магістром права, відкрив власну нотаріальну контору. Добуті знання він до того ж спрямував на допомогу таким як і сам інвалідам та іншим незахищеним верствам, надаючи їм безкоштовну юридичну підтримку. А ще – заснував у Броварах Центр соціально-трудової, професійної та медико-соціальної реабілітації «Прагнення», якими (бо тепер їх два – дорослий та дитячий) гуртом опікуються Іваненки, переймаючись зокрема трудовою та фізичною «терапією», проведенням фізкультурно-спортивних та культурно-масових заходів для інвалідів та дітей, уражених ДЦП.

Навколо спортсмена та ентузіаста почали гуртуватися однодумці, послідовники, що об’єдналися під такою ж назвою у громадську організацію інвалідів з ураженням  опорно-рухового апарату. Адже він знав, як діяти у найскладніших життєвих ситуаціях, знав, що потрібно робити, тому не міг не передавати свій досвід іншим.

– Саме з прагнення до здійснення будь-якої мрії, досягнення будь-якої мети починається віра у свої сили, – розповідає Олег Валерійович. – Щоб людина знову набула впевненості в собі та відчула  повноцінну жагу до життя, іноді потрібен лише невеличкий поштовх, позитивний імпульс або звичайна дружня підтримка чи порада.

Це він сповна спізнав на власному прикладі. І цей його приклад якраз і став для сотень інвалідів отим життєствердним поштовхом. ГО та Центр «Прагнення» втілили та реалізували більше двадцяти соціальних проектів, що допомогли багатьом людям «з обмеженими можливостями» реалізувати себе як особистість і відчути себе повноцінними й дієздатними людьми. Одним з таких проектів була співпраця з громадськими і благодійними організаціями воїнів АТО, спрямована на соціальну реабілітацію українських вояків, що стали інвалідами. О.Іваненко першим з людей на візку побував безпосередньо в зоні АТО.

Невдовзі Олега Іваненка було відзначено званням лауреата Національної премії «Гордість країни» у номінації «Особисті досягнення», його обрали головою громадсько-політичного об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів». Він був обраний депутатом обласної ради, доносячи до чиновників найвищого рівня специфіку проблем, аби вони втілювалися у розроблювані ними рішення, документи, соціальні програми, спрямовані на те, щоб ставало комфортнішим життя людей з особливими потребами.

Громадська та меценатська діяльність забирали все більше часу, тому з активного «великого», хоча й інвалідного, спорту, що потребував багаторазових щоденних тренувань, довелося піти. Натомість активних спортивних занять Олег не залишив, вийшовши водночас за межі одного тільки плавання.

Влітку 2017-го вся країна спостерігала за 228-кілометровим тріатлонним марафоном для людей «на візку», який провів Олег Іваненко, встановивши національний рекорд. Упродовж 35 годин і 15 хвилин спекотного червня він спочатку проплив чотири кілометри по Дніпру (від Московського мосту до мосту «Метро»), затим на хендбайку – велосипеді з ручним  приводом – проїхав 182-кілометрову відстань від Києва до села Кіпті Чернігівської області та назад, і нарешті на інвалідному візку подолав класичну марафонську дистанцію у 42 км на Олімпійському спорткомплексі столиці, фінішувавши на Хрещатику. Це досягнення було занесене до Книги рекордів України.

А через півтора місяця непосидючий спортсмен здійснив ще одну заповітну мрію, підкоривши найвищу українську вершину – Говерлу. Щоправда, долати цей підйом Олегові допомагали дванадцять важкоатлетів з Виноградова, які несли його нагору на переобладнаному рибальському стільчику і під палючим сонцем, тож давалося це їм вкрай нелегко. Як і під час марафону, поруч були рідні, друзі, підтримували ентузіастів зовсім сторонні люди, підбадьорювали, обливали водою. Першими, звісно, обіймали і вітали сина батьки.

Валерій та Олег Іваненки на Говерлі.

Іваненки, до речі, всякчас тримають зв’язок з рідною Великою Рачею, з тамтешніми друзями, рідними, односельцями. Із приємністю Валерій Іванович та Євгенія Степанівна нещодавно взяли участь у святі села, постійно приїздить сюди, щоб вклонитися могилам своїх пращурів і Олег.

Подружжя Іваненків (у другому ряду) на святі села у Великій Рачі. Серпень 2017 р.

Коментуючи синові досягнення, Валерій Іваненко зауважив, що ніколи не потрібно казати «не можу», «я хворий», просто треба змусити себе відірвати, даруйте, одне місце від дивану.

Батьки Олега справді змогли у важкий час переконати сина у цьому, вони повірили у нього, змусивши і його повірити у себе.

Так, потрібно передусім вірити у себе, - наголошує і сам  мужній чоловік, який довів і собі, й іншим, що інваліди - це не люди з обмеженими можливостями, навіть якщо їх так і узвичаєно називати. Ці можливості безмежні, упевнює він власним прикладом, готуючись тимчасом до підкорення нових вершин.

Газета «Зоря Полісся», 8 грудня 2017 р.

Злочин, зафіксований офіційними документами і свідченнями очевидців

Попри голод, що вже у першій половині 1932-го охопив більшість регіонів України, замість завезення продуктів у голодуючі райони, як це робилося подекуди у 1921-1922 рр., тепер про жодну допомогу вже не йшлося. Більше того, примусові й масштабні хлібозаготівлі восени тільки посилилися. Факти, що засвідчують цілеспрямовану державну політику щодо штучного характеру голоду 1932-1933 рр., підтверджуються багатьма відкритими нині документами і на найвищому, і на місцевому рівнях.

Ось, для прикладу, протокол засідання бюро Потіївського райкому КП(б)У від 3 грудня 1932 р., на якому розглядався хід хлібозаготівельної кампанії в районі. На ньому констатувалося, що темпи хлібозаготівлі надто повільні. Особливо погане становище утворилося зокрема в селах Потіївка, Моделів, Горбулів, Русанівка, Облітки, Свидя, Жадьки, Млинок. У зв’язку з цим доручалося райвиконкому у названих селах за абсолютно неприпустимий стан хлібозаготівлі вжити заходів, визначених Радою народних комісарів.

Сільське свято в Потіївському районі. 1938 р.

Як перша репресія (саме так зазначено у документі) до цих сіл має застосуватися вилучення краму із споживчих товариств, який має бути переданий селам, що виконали план хлібозаготівлі та насіннєву позику. Правління райспоживспілки зобов’язувалося виконати цю акцію протягом доби. До сіл Моделів, Свидя та інших, що відстають у справі хлібозаготівлі, було терміново відряджено судову бригаду.

Уповноваженим райпарткому у справі хлібозаготівель по цих селах оголошувалась догана з попередженням про застосування до них найсуворіших заходів партійного впливу, якщо не відбудеться зрушень, а місцеві партійні осередки попереджалися, що ставитиметься питання про їхню чистку.

Як неприпустиме явище відзначалась поведінка уповноваженого по селі Ляховій (нині – Осички) т.Тарасенка, що в справі організації хлібозаготівель виявив злочинну безвідповідальність, яку кваліфіковано куркульською акцією, скерованою на зрив хлібозаготівлі. Його виключили з партії та зняли з роботи. Догану було також оголошено уповноваженому по Гуто-Потіївській сільраді т.Хмілюку, що самовільно залишив село.

Врешті 20 грудня на черговому засіданні бюро Потіївського райпарткому, де констатувалась відсутність зрушень з хлібозаготівлею по ряді сільрад, це названо «контрреволюційною бездіяльністю», «змиканням з куркульством і бандитськими та петлюрівськими елементами» з усіма відповідними наслідками. Відтак до злісних нездатчиків хліба оголошувалося застосування найгостріших репресій аж до висилання жителів цих сіл у масовому порядку.

Слід зазначити, що не скрізь селяни сумирно корилися оголошеному їм владою смертному вироку від голоду. В Батютині (колишня колонія) Потіївського району кілька десятків голодних людей захопили колгоспну комору і розібрали посівне збіжжя та картоплю на харчування. У селі Млинок на загальних зборах селяни вирішили хліб не здавати, «бо не вродило», а хлібозаготівельників у село не пускати. Тим, хто здаватиме хліб, збори погрожували «відрубати голову». Притому посилалися бунтівники на слова свого земляка, помпрокурора Радомишльської міжрайонної прокуратури т.Ящука, який розтлумачив чинне законодавство, як добровільне здавання хліба. Примітно, що про ці факти нагору повідомили тамтешні послідовники Павлика Морозова – місцеві школярі.

До боротьби за справу Комуністичної партії потіївська піонерія була завжди напоготові.

Каральні заходи, звичайно, не забарилися. Село Батютин через кілька років уже не значилося на обліку як населений пункт. Репресовано було згаданого П.Ящука, а також Г.Грищенка – сільського очільника Млинка.

Проте найпотужніші репресії продовольчих запасів не додали, і зрушень у «хлібозаготівлі» не відбулося, бо 12 травня 1933 року за постановою бюро Київського обкому та президії облвиконкому вже увесь Потіївський район було занесено на «чорну дошку». А це означало цілковите вивезення наявного краму з торговельних закладів і припинення його завезення. Одночасно припинялося кредитування та примусово стягувалися раніше видані кредити. Здійснювалися, крім того, репресивні перевірки з метою очищення сіл від «контрреволюційних елементів». Селяни в цих регіонах позбавлялися права виїздити за їх межі. Незважаючи на те, що за два місяці перед тим ГПУ по Київській області інформувало партійні та радянські органи області, що «продовольчі ускладнення з кожним днем загострюються, вразивши 28 районів», серед яких названо і Потіївський, і Радомишльський. Йшлося у повідомленні про випадки людоїдства та трупоїдства, величезну кількість опухлих і хворих через недоїдання, про те, що смертність від голоду в порівнянні з попереднім роком  значно зросла.

І це промовисто підтверджують свідчення очевидців трагедії.

Колись найзаможнішою людиною в нашому селі був Антон Рихальський, якому належало 170 гектарів ріллі. Господарював він справді добре. Недарма у 1910 році зробив найбільший внесок на будівництво Русанівського сільського храму, а в Осичках, де він був уроджений, його коштом побудували нову початкову школу, коли попередня згоріла від пожежі. Саме на садибі Рихальського й організували колгосп. Проте його організаторам було далеко до Мантача (таким було сільське прізвисько землевласника), господарював колгосп абияк, врожаї були вкрай низькими. Недарма селяни подейкували, що у глитая Рихальського скирт та зерна було куди більше, ніж на тих же землях у вільних колгоспників. І результати такого господарювання люди сповна відчули у трагічні й голодні роки.

1932-й рік видався мокрим і прогнозовано маловрожайним. План здачі зерна колгосп не виконав, тож зерно вимітали із дворів селян. В рахунок несплати податків забирали у людей і корів, і свиней. І вже на початку 1933-го люди почали голодувати. Вони вмирали мало не щодня. Я це бачив власними очима, адже наша хата була за 200-300 метрів від сільського кладовища.

Голод прийшов і у наш двір. Не було чого їсти. Варили сяку-таку юшку з двох-трьох картоплин на всю родину. Від голодної смерті врятувало вміння батька бондарювати. Він виготовляв діжки для Потіївського лісництва, за що отримував декілька кілограмів борошна. З нього випікали одного коржа для батька, і три коржі – для матері та двох дітей. Коржики розмочували у теплій воді, щоби більше виходило, і отак харчувалися. Хліб не пекли, бо на нього йшло багато борошна, і швидше він поїдався.

Ще не зійшла крига з боліт та канав, як ми з братом Петром кинулися ловити кошиками рибу. Хоч рибка попадалась малесенька, але й вона допомагала рятуватися від голодної смерті. Її не чистили і не потрошили, адже так виходило більше навару і самої рибки. Ходили шукати на минулорічному картопляному полі не викопану торік мерзлу бульбу, але знайти її теж було удачею.

Вибирали із пташиних гнізд воронячі, сорочині яйця, але скорим часом уже й пташок у селі не лишилося, їх також переловили ті, хто був спритнішим. Весною і влітку рятувалися також щавлем, кропивою, опуцьками, сосновими пагонами. Ледь пережили ту біду.

А нового врожаю у селі не дочекалося напевне більше сотні односельців, переважно чоловіків та дітей. Не доведи, Господи, ще спізнати людям такого лиха…

Олександр ЯКИМЕНКО, с.Русанівка.

*       *       *

Голодні роки мені запам’ятались на все життя. За свій довгий вік багато довелося побачити і пережити. У ті часи я жила з мамою, татком і двома молодшими братиками. Жили ми, проти інших людей, бідно. Великого господарства не мали, як деякі люди. Була в нас корова, чотири курки і маленький собачка. Коли до нас постукав голод, нам довелося зарізати нашу кормилицю – корову. Її надовго не вистачило, бо всі були здорові, і їсти хотіли всі. Коли вже дома нічого не зосталося з їстівного, із ризиком для життя ходили по сусідах і крали в них, що могли. А далі страшніше – люди почали їсти людей. Через деякий час померла наша матуся. І тато вирішив, що краще буде, якщо тіло мамине з'їмо самі, аніж його викидати, щоб хтось підібрав і з'їв. Тато поставили на вогонь чавунець, укинули в нього чотири шматочки порубаного м'яса. Коли було готове, усі, крім мене, його жадібно з'їли. А я не могла... Але голод змусив... Із тим м’ясом ми трохи протягнули. Але й воно закінчилося. І тут помирає татко. М’ясо його старалися розтягнути якнайдовше. Згодом померли один за одним братики. Я зосталася сама-самісінька на всьому білому світі. Узимку м’ясо зберігалося добре, а в теплу пору... Та й думка гризла одна й та ж — адже їм своїх братиків... І все ж – хотілося вижити. І хоч літом той «харч» був уже зеленим, гидким – я закривала очі, ніс і їла його. Отак і дотягла до весни, до літа... Не дай, Боже, нікому у світі пережити таке.

Марія ЛИТВИНЕНКО, с. Котівка.

*       *       *

У голодовку багато людей вимерло. Я ще сам хоронив, був пацаном, а хоронить не було кому. То я із сусідом, старим чоловіком, що ще на Першій світовій воював. Люди приходять, кажуть, де вмерли, і ми ідем туди.

Тут у нас на Колоні (район села Раївка) один чоловік із жінкою своє дитя з'їли. Було наводнєніє весняне, ішов якийсь чоловік, баче - бодня, в якій сало солять, плаває на воді. Він за неї, одкриває, а там зложено костячко дитяче. Пішов у сільраду і заявив. Приїхали лікарі з Радомишля, комісію зробили, мене з сусідом взяли. І ми ту бодню на горбочку і закопали. Коли це міліція уже з Радомишля приїжджає, і кажуть, щоб я знов відкопував. То та комісія подивилася, щось записали - і я знов закопав. Багато у нас померло, а далі на Україні, то казали, що там цілими селами помирали.

Василь БІЛОУС, с. Раївка.

Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2017 р.

Світлини Бориса Пивовара.

Радомишляни XVIII століття: хто вони?

На генеалогічних сайтах з посиланням на матеріали Державного архіву Житомирської області поширено прізвища жителів міста Радомисля другої половини XVIII століття.

Ось їх перелік:

Байструк, Баран, Блуд, Блуденко, Бурбела, Бурбель, Воєводенко, Волинець, Гальченко, Гарбар, Гатовський (шляхтич), Гутник, Дідуський, Дідушка, Диктурський, Доманський (шляхтич), Дунаєвський (шляхтич), Капуста, Кашперський, Кіш, Клешняк, Клименченко, Корженко, Кунда, Лавенський, Лобас, Лобасенко, Лукашенко, Любчик, Ляхович (шляхтич), Маципура, Муляр, Півень, Пивовар, Пивоваренко, Подоляка, Поцобет, Прихидко, Прокопенко, Пугач, Рибак, Розалин, Розпутний, Рудник, Саластеєнко, Салоцеєнко, Сапленко, Сердечний, Скиданенко, Скоченко, Слободяник, Соколовський, Сотенок, Стельмах, Ткач, Хановець, Хановченко, Хвойовенко, Хоменко, Хруль, Хрунь, Цегельник, Цегельниченко, Шандрицький, Шкетка, Шкітка, Шлятор, Шуба, Шубка, Яновський (шляхтич).

Джерело, з якого виписано цей реєстр, на жаль, не наведено. Тому, мабуть, про його повноту говорити не доводиться, як і про те, що це може бути списком усіх тогочасних радомислян. Скоріше за все йдеться про виписки з метричних чи сповідальних книг Радомисльської церкви святої Трійці, які згадуються в архівних збірнях. Відтак наведені родини вірогідно  були парафіянами храму – унійного на ту пору. Зазначено у ньому, щоправда,  п’ять шляхетських родин. Але далеко не всі шляхтичі сповідували католицизм, адже в історіографії XV-XIX століть широко присутній такий соціальний прошарок, як православна шляхта, котра утворилась саме на одвічних українських землях. Між тим, перехід парафіян з православ’я на унію й навпаки відбувався майже автоматично – водночас з перепідпорядкуванням храму відповідній єпархії.

Радомисльські католики тоді були приписані до коростишівського костелу, і їх кількість вірогідно була незначною, бо здебільшого йшлося про місцевих магнатів та землевласників. З огляду на те, що Радомисль був резиденцією уніатських митрополитів, їхні маєтності, звісно, лежали за межами володінь митрополії. Втім, в описі Радомисльського замку 1774 р., що його віднайшов в архівах Санкт-Петербурга відомий дослідник уніатського періоду Радомишльщини Л.Тимошенко, подано прізвища шести місцевих шляхтичів: Романовський, Романенко, Крижановський, Ставінський, Іваницький, Мокрицький. У місті тоді обліковувалось 70 осіб християн та єврейський кагал із 33 осіб (в обох випадках йдеться про представників чоловічої статі).

Митрополича резиденція тимчасом становила доволі розвинену управлінську та господарську одиницю і безумовно мала свій штат, адже в Радомислі містились консисторія уніатської церкви, церковна кафедра, митрополичий духовний суд, у кінці століття тут було засновано василіанський монастир, діяла єпархіальна духовна семінарія.

Радомисль та його околиці в кінці XVIII століття.

Одначе не факт, що всі служителі резиденції у ній постійно й мешкали. Відомо, приміром, що М.Примович, який обіймав посаду офіціала (голови)  консисторії, мав зокрема маєток у Минійках (нині Коростишівський район).

Історичні джерела зазначають, що з-поміж уніатських митрополитів постійно резидували у Радомислі лише І.Юноша-Смогоржевський (його тут і поховали) і Т.Ростоцький (інтернований до Санкт-Петербурга).

Відомі прізвища радомисльських священнослужителів XVIII століття – С.Кондратович, П.Шалунський, М.Кривицький, Ружовський, Леонович, Ключинський, Клінковський, згадуються у церковних відомостях тогочасні старости парафії – М.Коваль, К.Йовенко, Г.Чуб, Я.Крижанівський, очільники церковного братства Яковенко, Ротенко, Г.Довгаленко, Я.Коваль, І.Маладика.

У господарських документах унійної митрополії, що наводяться Л.Похилевичем і Л.Тимошенком, збереглися прізвища радомислян –платників податей та церковного фундушу: В.Чубенко, Я.Чуб, Коренки, Я.Самуйленко, Г.Гриценко, В.Возний, М.Воєвода, Г.Довгаленко, Корженки, Микитенки, Я.Волинець, І.Коноваленко, як і збирача податку М.Ридванського,  майстрів, з якими розраховувалися за виконання ремонтно-будівельних чи інших робіт: муляри – Н.Бочковський, Д.Старкевич, Я.Раценко, М.Лобас, П.Шклярчук, Л.Воєвода, коваль Ф.Розпутний. Війтом міста у середині століття був Притика.

Врешті дехто з радомишлян, що досліджували свій родовід цього періоду, вказує на присутність серед тогочасних мешканців міста Ольшевських, Галицьких.

Разом з тим переважаючою національною складовою серед населення Радомисля XVIII ст. стали євреї, кількість яких тут, зважаючи на преференції Речі Посполитої, стрімко зростала. Це засвідчують переписи іудеїв, що регулярно проводились у 1765-1791 рр. передусім для потреб оподаткування (євреї сплачували поголовний податок). Єврейське населення в місті за цей період зросло зі 117 до 300 осіб. У незначному переліку відомих тогочасних  радомишлян цієї національної групи згадуються Шмуйлович, Янкелевич, Меєр, Аврумович, Мошкович, Гершкович, Лейбович, Мордухович, Давидович, Хнимович. Втім ознаку єврейських мають і деякі з прізвищ у наведеному на початку архівному переліку.

А от на відсутність реєстру християн – парафіян Свято-Троїцького храму зверталась зокрема увага у візитації церкви, проведеної 1744 р. Водночас вказано, що до церковної парафії належить 45 радомишлян, а у сповідальних списках значиться 450 душ чоловічої статі.

Тож чимало сьогоднішніх краян цілком може знайти серед наведених вище прізвищ своїх пращурів. Приміром, як і три століття тому, так само присутні на наших теренах Барани, Волинці, Гальченки, Гарбари, Гриценки, Довгаленки, Дунаєвські, Іваницькі, Йовенки, Капусти, Кашперські, Ковалі, Корженки, Кунди, Лобаси, Лобасенки, Лукашенки, Ляховичі, Микитенки, Півні, Пивовари, Пивоваренки, Прокопенки, Пугачі, Рибаки, Романенки, Романовські, Слободяники, Соколовські, Стельмахи, Ткачі, Хоменки, Хрулі, Чубенки, Яковенки, Яновські. З огляду на можливий помилковий або неточний запис, як і прочитання, чи наступну трансформацію можна додати сюди прізвища Бичківський (Бочковський), Бурба (Бурбель), Лабенський-Лабунський (Лавенський), Мацапура (Маципура), Молодико (Маладика – дійсно, саме так колись писалися пращури автора), Приходько (Прихидко), Розпутенко (Розпутний), Рудницький (Рудник) Самійленко (Самуйленко), Скидан (Скиданенко), Скаченко (Скоченко), Шубан (Шуба). Саме представників цих родів вірогідно слід вважати справді корінними радомишлянами.

Примітно, що йдеться тут про українців, бо так себе нині ідентифікують їхні нащадки.

До слова, у 1797 році, тобто на третій рік після загарбання Польщі Російською імперією, в Радомислі налічувалося мешканців чоловічої статі: 405 християн і 1424 євреї. Під християнами тут слід ймовірно вважати саме українців, адже ліквідація Радомисльської уніатської митрополії ще не була остаточно завершена. У пізніших реєстрах, між тим,  приналежність місцевих парафіян до віросповідання вже зазначалась «православієм». З іншого боку, радомишляни-християни XVIII століття – і уніати, і католики – були підлеглими Римської церкви, тож додаткового конфесійного розподілу з огляду на це, вочевидь, не застосовувалося.

Врешті, поступово національний склад містян став поповнюватися росіянами, які приїздили сюди і осідали в Радомислі, обіймаючи передусім ті чи інші чиновницькі або службові посади. Крім того, на хвилі колонізації краю в кінці ХІХ ст. тут масово селилися німці, поляки, чехи.

Та це вже, як мовиться, зовсім інша історія…

Газета «Зоря Полісся», 22 грудня 2017 р.

А батьки й діди таки знали, що робили

Недарма кажуть, що нове – це доладу забуте старе. Цю істину нерідко згадують, коли йдеться про енергетичну скруту та пов’язані з нею пошуки альтернативних джерел енергії, передусім – природних. Отож і повертаються подекуди господарники до дідівських водяних млинів, вітряків, відновлюються побудовані в 1950-х роках міні-гідроелектростанції, впроваджуються вітрогенератори, що були закинуті з наступом суцільної електрифікації.

Водяні млини невипадково в цьому переліку наведені першими, адже саме їх найдавніше почали використовувати на наших теренах. Перші згадки про тутешні млини сягають ХІV-ХVII століть. Завдяки млиновому колесу працювали зокрема потужні місцеві рудні. Найвідоміша з них – Мичеська – згадана у литовських метриках 1390 року.

Млин з руднею біля Радомисля наведено і в переліку майна Києво-печерського монастиря, складеного 1593 року при вступі у володіння ним архімандрита Н.Тура.

Рушійна сила води була головним джерелом енергії для знаної Радомисльської папірні – паперової фабрики, яку побудував у 1612 році на Миці біля Радомисля архімандрит Києво-печерський Єлисей Плетенецький для потреб Лаврської друкарні.

Макет будівель папірні у Радомислі з млиновим колесом, виконаний за давніми описами.

У податних реєстрах Радомисля 1631 року зазначено, що місцевий мірошник сплачував 2 злотих і 2 гроша  подушного податку і 12 грошей – з млинового колеса.

У скарзі іншого печерського настоятеля Йосипа Тризни до управителя Вепринським маєтком Яна Доманівського від 16 лютого 1652 року йдеться про спалювання ним із озброєним загоном двох млинів на Тетереві у Вишевичах. Проте тут згадано вже класичні борошномельні млини.

Перелічуться млини у численних реєстрах Радомисльського ключа уніатської митрополії, що резидувала в Радомислі у  ХVIIІ столітті. У переліку маєтностей, якими 1682 р. заволодів єпископ львівський Йосип Шумлянський, наведено млин на шість поставів біля Радомисля на Тетереві та інший на два постави при річечці Лутівці, а також млини в Малій Рачі, Великій Рачі (два), Вишевичах, Краснобірці, Межирічці, Забілоччі, Кримку, Білій Криниці. У візитації Радомисльської церкви Святої Трійці від 1744 року зазначено, що з млина на Тетереві кожен орендар сплачує парохові 50 злотих.

Особливо розвинулось борошномельне виробництво у ХІХ столітті, яке тоді облаштовували чи не в кожному селі.

За відомостями 1889 року в радомисльському повіті нараховувалось 243 вітряних млина (з них 3 – на два постави);

водяних млинів: 88 – на один постав, 100 – на два, 39 -  на три;

крупорушки: 1 вітряна, 1 – водяна.

До того ж за допомогою водяного колеса чи вітряка приводилися у дії механізми, що використовувались у багатьох промислах –  на кузнях, чинбарнях, лісопильнях тощо.

Станом на 1900 рік у межах сучасного Радомишльського району діяли водяні млини – в урочищі Бадзялівка (нині в межах села Велика Рача), в селах Березці, Білка, Борщів, Велика Рача, Веприн (два млини), Вирва, Вишевичі, Кичкирі, Краснобірка, Кримок, Лутівка, Макалевичі (три млини), Мала Рача (два млини), Межирічка (два млини), Папірня, Пилиповичі, Раївка, Раковичі, Рудня Городецькі, Рудня Заньківська, Серединка (Кичкирі), Ставки, Хомівка, Чудин, Юрівка.

вітряні – три у Веприні, по два – у Заньках, Моделеві, Новосілці, Товстому, по одному – у Забілоччі, Лутівці, Новій Буді, Облітках, Потіївці, Ходорах,  у колоніях Філонівка, Холявка,  Жиловець і Шнуров Ліс (біля Раковичів), у Чайківській слободі.

Притому у притетерівській зоні (Вишевицька та Кичкирівські волості) переважали водяні млини, у Потіївській волості – вітряки.

Стародавній млин.

Фото М.Сичевського.

Як зазначав, свого часу фахівець райсільгоспуправління В.Фесай, у Потіївській зоні колись діяло 123 вітряки. За одну годину (залежно від типу вітряка) там перемелювалося півтора-два центнери зерна на товч чи борошно. У сприятливі погодні дні це «виробництво» діяло 15-17 годин на добу. Тобто, за день вітряний млин переробляв 20-25 центнерів збіжжя, за рік виходило 500-600 тонн. Витрати складалися, власне, лише із заробітку мірошника, оскільки дрібні ремонтні та налагоджувальні роботи він сам і виконував. Як правило, за користування колгоспним млином селяни розраховувалися зерновою часткою, тож до комори колгоспу надходило 50-80 центнерів збіжжя. Вигоду мав і селянин, якому не потрібно було тратитися на далекі перевезення обмолоту.

Втім у другій половині ХІХ століття вже почався широкий наступ парових машин, затим – моторних, дизельних, електричних.

Проте з електрикою попервах було сутужно. Тож із запровадженням Плану ГОЕЛРО на малих річках почали споруджуватися невеликі електростанції, що забезпечували енергетичні потреби місцевих господарств. У 1920 р. в Радомишлі на Папірні було побудовано електростанцію на р.Мика.  

Помітного розвитку набирала мала енергетика після Другої світової війни. У селах почали активно будувати малі гідроелектростанції. Першою 1947 року спорудили міні-ГЕС у Білці, через рік – у Лутівці (обидві – потужністю в 15 кВт), затим 25-кіловатні у Кримку та Великій Рачі, 50-кіловатну – у Верлоці. Діяли вони також на Папірні (на Миці і на Бистріївці), в Пилиповичах.

Залишки міні-ГЕС на Папірні.

А у 1956 році лутівський колгосп ім.Кірова придбав вітродвигуна. Його було встановлено на фермі в Березцях. Дармова енергія вітру використовувалась для подачі води в автопоїлки, для подрібнення та приготування кормів, при силосуванні кукурудзи і т. ін.

З поступом «розвинутого соціалізму» та притаманного йому енергетичного марнотратства про малу природну енергетику забули.

Проте на межі ХХ-ХХІ століть, коли гостро постала проблеми економії енергоресурсів та почастішали випадки відключення від мереж через несплату спожитої електроенергії, господарники почали потроху повертатися до «дідівських» методів.

У Чайківці, наприклад, 1982 року нащадок слобідчан В.Лось разом з іншими сільськими майстрами, відновив вітряка, який спорудили його пращури. На щастя, він не був розібраний, а просто увесь цей час бовванів посеред поля.

«Як усе тут просто і мудро, – ділилась своїми враженнями від перебування у цій споруді Г.Шпанюк. – Ось величезне дерев’яне колесо, густо обтикане такими ж дерев’яними плескатими зубцями. Воно зветься по-сучасному – шестернею. Його крутять крила, а воно вже в свою чергу приводить у рух жорна. Над квадратним прорізом у стіні прикріплено ще одне коліща, вже набагато менше, обплутане товстим м’яким канатом – пристрій для піднімання мішків із зерном. У кутку – велика дерев’яна груша. В залежності від сили вітру вона автоматично регулює положення жорен. Сильніший вітер – притисне їх щільніше одне до одного, щоб не так швидко крутилися і не підпалювали борошно. І усе це зроблено без креслень, без шаблонів, без розумних верстатів, либонь одною лиш сокирою і людьми, котрі й розписувалися-то неоковирним хрестиком…»

Нащадок чайківських слобідчан Василь Лось і відновлений місцевими майстрами вітряк. 1982 р.
Фото М.Поповича.

Цікаво, що у 2006 р. відновили колишню міні-ГЕС на річці Бистріївці … енергетики! У розташованій довкруж зоні відпочинку, в якій господарює «Житомиробленерго», гідроелектростанція забезпечує потреби створеного тут комплексу відпочинку.

 Тож у сучасних умовах зростання вартості енергоносіїв доречним виглядає й такий ось минулий досвід.

Газета «Зоря Полісся», 19 лютого 1997 р.