Був на передньому краї

У суботу 26 квітня 1986 року водій автобуса радомишльського автопідприємства 11848 Леонід Духновський о пів на шосту ранку як завжди вирушив з автостанції у рейс Радомишль – Чорнобиль. Той маршрут проходив зокрема через Білу Криницю, Тетерів, Білий Берег, Іванків.

Однак повертатися назад цим шляхом уже не вийшло. Про те, що вибухнула й горить Чорнобильска АЕС, Леонід Станіславович дізнався на місці, хоча справжні масштаби тієї біди тоді мало хто уявляв, адже радіація була ще чимось невідомим і незрозумілим. Втім місцеві жителі таки щось знали і відчували, бо чорнобильська автостанція була переповнена людом, що прагнув виїхати подалі від місця вибуху.

Та дещо водій і сам усвідомив уже на зворотному шляху. Трасу Тетерів-Чорнобиль було перекрито, і нею майже безперервним потоком йшли навстріч пожежні автомобілі, бетеери, військова спецтехніка. Духновський, зв’язавшись телефоном з керівництвом, вирушив на Овруч. Пасажирам, схоже, було байдуже куди їхати: головним було – вирватися з пекла, у яке раптом перетворилися їхні домівки, подвір’я, вулиці та все довкола них.

Цю територію за кілька днів умовно окреслили й назвали сумнозвісною 30-кілометровою зоною. З другого травня, лише на шостий день після аварії, почнуть евакуювати звідти людей. Тож рейси Духновського з Чорнобиля на Іршу, Малин, куди можна було доїхати біль-менш без перешкод, тут виявилися доречними.

Позаяк тривали вони лише до 5 травня. Наступного дня доступ ззовні у «зону» перекрили. Потому ЛАЗ Леоніда та його напарника Василя Фадіна курсував уже з Радомишля до Іванкова.

…Свій трудовий шлях Леонід Духновський починав у 1962-му саме в автопідприємстві. Спочатку кілька років юнак працював електриком, навчаючись притому на вечірніх курсах шоферів. А коли виповнилося вісімнадцять, – сів за кермо. Колесив районом на «бобиках» райкому комсомолу, райвиконкому.

1977-го Леонід, набувши досвіду та водійського стажу, повернувся до рідного підприємства, і вже як водій першого класу став працювати на автобусі. Його маршрути пролягали до Житомира, Києва, Рівного, інших міст, а до 5 травня 1986-го – до Чорнобиля.

На Чорнобильщину Леонід Духновський таки повернувся. У тогорічному вересні він був прийнятий водієм в Управління будівництва №605 – спеціалізованої організації, на яку було покладено урядове завдання звести споруду «для довготривалого захоронення 4-го енергоблоку ЧАЕС», як її називали офіційно, а здебільшого іменували просто «саркофагом» або ж «об’єктом укриття».

Тут Леонідові довелося освоїти і бетонного міксера, і броньовану техніку, зокрема й продуктовозку. Про автобус теж не забував. Щоправда, тамтешнього ЛАЗа, на якому випало працювати, називали «брудним». Ним доставляли робітників під самісінький реактор. Зважаючи на радіаційний зашквар, працювали вони там по 15-20 хвилин. Відтак водіям, що теж періодично змінювалися, повсякчас доводилося курсувати від «перевалки» до епіцентру.

Водійських кадрів, одначе, бракувало. Тож 12-годинна «нормативна» зміна, яку фіксували в табелі, іноді тривала 16-18 годин. Траплялося, що, не витримуючи такого навантаження, дехто часом просто засинав за кермом, і це призводило до трагічних непоправних наслідків.

Леонід Духновський (другий справа) з колегами-ліквідаторами у зоні ЧАЕС.

У грудні 86-го Україна і світ полегшено зітхнули: «саркофаг» звели. Але робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС лишалося неміряно. Духновського перевели на роботу в автопідприємство Чорнобильської АЕС, що невдовзі стала іменуватися виробничим об’єднанням «Комбінат», яке базувалося в Славутичі – новозбудованому місті для персоналу ЧАЕС та супутніх служб і підприємств.

Приїхала сюди працювати і його дружина Лариса. Подружжя отримало квартиру. Тут Леонід Станіславович і продовжив свою Чорнобильську вахту до 1993 року.

Сім «чорнобильських» літ марно не минули: виникли проблеми зі здоров’ям, і довелося оперуватися. До речі, у його чорнобильській особовій справі ліквідатора першої категорії означено перебування під час роботи в «зоні» на обліку персоніфікованого дозиметричного контролю з отриманими дозами опромінення. Зафіксовано, звісно, й відповідну інвалідність.

Трохи оклигавши, пару літ ще попрацював він механіком, але вже на «чистій» території.

У 2005-му Духновські повернулися до рідного Радомишля. В місті енергетиків, одначе, зосталась жити і працювати донька Світлана з родиною. Тож час від часу навідуються вони до Славутича. Всякчас надходять запрошення на зустрічі ветеранів ЧАЕС та ліквідаторів і від тамтешньої міської ради, громадських організацій. А ще – нелегкі чорнобильські вахти з щемно-сумною приємністю нагадують про себе нагородами, відзнаками, якими вшановували й вшановують тих, хто рятував світ від Чорнобильського атомного лиха.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2020 р.

ПОПЕРЕДНЯ ПУБЛІКАЦІЯ

Погляньмо у кольорову минувшину!

Сучасні комп’ютерні технології можуть все. У цьому переконуєшся мало не щодня. Скажімо, за допомогою новітніх засобів відновлюються первісні обриси тих чи інших споруд, обличчя та зовнішній вигляд наших пращурів, не кажучи про фотосвітлини і т. ін. Та якщо колись фотографів можна було перелічити на пальцях, адже й сам фотохімічний процес появи паперового фотознімка видавався утаємниченим та навіть містичним, то нині цифрова техніка дала змогу долучитися до фотографування кожному бажаючому. До того ж, комп’ютерні програми можуть покращити навіть, здавалося б, безнадійно невдалий кадр.

Між тим, не завжди той чи інший знімок, що робився на колишньому плівковому фотоапараті, виходив досконалим. Адже технологія передбачала суворого дотримання не лише експозиції фотографування (співвідношення витримки та діафрагми, що виставлялися на фотоапараті, зі світлочутливістю плівки), а й технології обробки самої плівки (приготування розчинів проявника та закріплювача–фіксажу, часу кожної операції, промивання) і в такій же мірі друкування світлин (тут, на додачу до розчинів, треба було підібрати належний фотопапір, вгадати тривалість його «засвітлення» негативним зображенням). Зважаючи на далеко не завжди належну якість плівки, реактивів чи паперу радянського виробництва, всі зусилля фотографа, особливо аматора, могли виявитися марними.

Наразі сьогоднішня «цифра» дає можливість сканувати старі плівкові негативи і робити з них нові «відбитки», вже не залежачи від ймовірного виробничого браку фотоматеріалів. 

 Світлина, відновлена з плівкового негативу.

Стрімко розвиваються й електронні процеси з реставрації та відновлення колишніх світлин. Один з таких промовистих прикладів – колоризація старих фотокарток, які подекуди зберігаються в забутих або закинутих альбомах бабусь чи дідусів.

Те, що донедавна вважалося таланом та надбанням майстрів-фахівців, тепер завдяки інтернет-ресурсам стає доступним для всіх, подекуди, щоправда, не безкоштовно.

Скориставшись нагодою та ресурсом MyHeritage, спробував і собі колоризувати радомишльську та особисту родову минувшину. І це видалося доволі цікавим.

Ось, для прикладу, деякі колоритні радомишльські давні світлини.

Випускники гімназії 1919-го року.

 Каплиця у Ставках.

Кінотеатр.

Береги Мики.

Міська площа.

Свято-Миколаївський собор.

На човні Тетеревом.

«Грунін» павільйон у міському парку.

  

І родинні…

  

Мій дідусь по мамі Йовенко Прокіп Оксентійович (1902-1944) та бабуся Лисавета Андріївна (1905-1979). Світлина 1930-х років.

Родина Дудків з Малої Рачі, 1937 р. Пращури дружини. Дід Олексій Михайлович Дудка (в центрі) у тому ж 1937-му був репресований і розстріляний, сім’ю «розкуркулили».

Звичайно, чорно-біла світлина – це символ колишньої епохи. І професійні фотографи старої школи досі працюють в чорно-білому форматі. Але наш зір – кольоровий, тому заманливо все ж спробувати поглянути кольоровим поглядом на минуле, хоча певною мірою умовно, бо, ясна річ, не всі барви співпадають. 

Втім давні листівки Радомишля друкувалися і кольоровим варіантом. Як, наприклад, ось така. Тут її первинний та колоризований варіанти.

  

А які подібні сюрпризи ще чекають нас у мабутньому?