Судячи із приповідки, винесеної в
заголовок, радянські люди почувалися одними із найщасливіших, адже тривалий час
в колишньому СРСР годинник, особливо наручний, вважався предметом розкоші. Бо ж
доступні вони були далеко не всім. Передусім за ціною.
Власне виробництво у Радянському
Союзі налагодили лише у 1929 році, завдяки закупівлі двох збанкрутілих
годинникових підприємств в Америці. До Другої Світової війни їх виготовили лише
декілька мільйонів на таку величезну країну (і наручних, і настінних, і
настільних).
По війні цей процес пришвидшився,
проте лише у 1980-х годинник став по кишені практично кожному.
А як же відслідковували час до того?
На селі, відомо, часовим орієнтиром слугувало сонце, за яким вкладалися спати і
прокидалися, поралися по господарству й випасали худобу. Тим часом сама худоба
самотужки доволі точно визначає пору, коли слід вирушати з пасовища до обійсть.
У виробничих поселеннях здавна
традиційно скликав до робочих місць сигнал заводського чи фабричного гудка.
Слугувала таким собі ранковим
будильником ще й сповіщала громадян про поточні години й хвилини радіоточка,
що, практично не змовкаючи, балакала майже у кожному помешканні. А ще свого
часу транслювалися радіопередачі через гучномовці на міських та сільських
вулицях чи майданах.
Ранкова радіотрансляція починалась
зазвичай о шостій ранку, а по тому призвичаєний слухач цілком міг визначати час
за передачами, що, як правило, виходили в однакові часові відрізки. У моїй
пам’яті, наприклад, досі закарбувалися ранкові програми, що йшли одна за
однією: новинні випуски з Москви та Києва, ранкова гімнастика, радіостанція
«Колос», обласне мовлення, «Піонєрская зорька» чи «Піонер України», за якими
цілком орієнтувалися, коли прокидатися, займатися ранковою гігієною, снідати та
вирушати до школи. До того ж періодично транслювалися «сигнали точного часу» (в
сучасних інтернетних пристроях часова функція відтворюється в режимі так
званого «реального часу»).
Хоча, скільки себе пам’ятаю, у нас
дома висіли на стіні «ходики» з гиркою на ланцюжку, згодом з’явився досить
масивний настінний
заводний пружинний годинник «з боєм». Особливим шиком вважався у ту пору (та
подекуди й нині, одначе, уже в якості
антикваріату) «годинник із зозулькою». Час від часу (даруйте за каламбур)
часові механізми розладнувалися чи ламалися, і їх доводилося здавати у ремонт
майстрові. Діяла колись у Радомишлі й така сервісна служба з незмінним
годинникарем Семеном Ліберманом…
А вже на уроках особливою увагою
користувалися ті з однокласників, хто мав наручного годинника. До них звертався
запитувальний погляд: скільки там залишилося до «дзвінка»? У мене на руці
власний показник часу з’явився у сьомому класі (перейшов «у спадок» від
старшого брата). Начебто -
Тож наші співгромадяни таки
обходилися без годинників.
Пригадується у зв’язку з цим доволі
анекдотичний випадок, що мав місце у колишньому вишевицькому колгоспі, коли
головував у ньому відомий краянин-господарник Леонід Тарасюк. Одного разу
керівникові увірвався терпець, позаяк засідання правління господарства постійно
починалися з півгодинним, а то й більшим запізненням через несвоєчасне прибуття
його учасників. Отож Леонід Ничипорович, відкриваючи нарешті чергове затримане
зібрання, привселюдно доручив головбухові взяти в колгоспній касі гроші і
негайно поїхати в райцентр та купити усім членам правління по годиннику –
найдорожчому. Місію було швидко й успішно виконано. Тож на тому ж таки
засіданні голова «урочисто» усім вручив «подарунки», одначе звелів бухгалтерові
вирахувати їхню вартість із зарплати. Виховний ефект подіяв: засідання відтоді
починалися вчасно, а колгоспний актив змушено, але таки обзавівся потрібною в
побуті та на виробництві річчю, хоча й власним коштом.
Можливо, щоби щасливі радянські люди
при нагальній потребі таки могли спостерігати його плин, доволі поширеним явищем стало
встановлення годинників для загального огляду в людних місцях – на майданах,
вулицях, адміністративних, побутових будівлях, в транспортних вузлах і т. ін. Та
звична механічна система для цих приладів не завжди була придатною, адже
потребувала постійного підзаведення, корегувань тощо.
Відразу по Другій Світовій війні в
Радянському Союзі налагодилося виробництво електромеханічних міських годинників
– фасадних, стовпових та ін. І поступово вони почали з’являтися на вулицях
великих і малих міст. Не став тут винятком і наш Радомишль. На оцих світлинах
1960-х років, приміром, їх зафіксовано на стовпах на центральній міській площі,
на розі вулиць Міськради та Леніна (нині Мала Житомирська).
За словами звісного радомишльського
умільця та майстра на всі руки Сергія Зубчика, що знається й на годинниках,
блок управління до них зазвичай розміщувався у розташованому поруч приміщенні,
звідки подавалися безпосередньо на годинник електричні імпульси, якими рухалась
стрілка. На випадок відключення електрики обладнання підживлювалося батареями
або акумулятором.
Та слугували вони, схоже, недовго –
чи то через недосконалість, чи недовговічність. Вироблялися, зрештою, до 1966
року. А потім з одного боку почали з’являтися електронні, а з іншого – таки
більш доступними для «щасливого» населення стали ручні.
Тепер, відомо, годинник, як покажчик
часу, присутній на кожному мобільному телефонному пристрої, якими практично
поголовно послуговуються і старші за віком люди, й дітвора. Проте не втратив
своєї привабливості й годинниковий механізм на руці. Він, щоправда, тепер став
свідченням певного статусу носія годинника. Ну, майже так, як для членів
правління колгоспу в описаній вище історії. Нині, притому, той статус
часто-густо вимірюється захмарною для пересічних громадян вартістю власного
часоміра.
Втім, як розповідав знайомий
бізнесмен, що послуговується наручним годинником, він для нього нерідко
видається дуже зручним вже під час різного роду засідань, нарад, коли виникає
потреба зовні непомітно простежити час (як колись у навчальному закладі), а
раз-по-раз зазирати у смартфон, якого потрібно дістати, часом відкрити, –
виглядає не надто етично. Так що
«нещасним» віп-персонам без годинника – ніяк.
А міські хронометри, особливо
нагальна потреба в яких теж відпала, стали подеколи таким собі доповненням
інтер’єру або ж невід’ємним елементом збереженої старовини для історичних місць
чи споруд: як то ратуш, вокзалів, башт. Хтозна, можливо колись прикрасить
артефактний годинник і котрусь відреставровану стародавню споруду й у
Радомишлі.
Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.
