Журналістські шляхи та орієнтири Сергія Хруленка

 

Серед друзів мого дитинства, що проминуло в будинку №1 (тепер – 3) по вулиці Шевченка (це будівля колишньої земської лікарні, побудованої 1907 року), був Дмитро з Хруленків. Навпроти жили його бабуся і дідусь, у яких він, киянин, зазвичай проводив літні канікули.

Діма у розмовах нерідко розповідав про діда, та, на жаль, у дитячій пам’яті мало що зафіксувалося. Проте запам’яталась його пристрасть до садівництва. Товариш часом запрошував оглянути в дідовому садку вишні, груші, персики, абрикоси, виноград, горіхи, і ці екскурсії влаштовував сам господар – Сергій Іванович. Коли раніше бачив його звіддаля, він уявлявся мені доволі суворим, а тут був цілком лагідним та приязним, наголошуючи, одначе, щоби не бігали садибою і не топтали грядки…

Більше про Сергія Івановича Хруленка я дізнався, коли пристав на журналістську ниву. На ту пору його серед сущих на цій землі вже не було (він відійшов у засвіти в 1982-му).

Виявляється, свого часу Хруленко стояв біля витоків радомишльського газетярства. У 1912-17 роках це був «Радомислянин», затим «Народнє діло» і «Радомисльськая газета», на сторінках якої й з’явилися його перші літературні спроби – поетичні. У ті роки він був учнем Радомисльської гімназії, що вважалась провідним навчальним закладом регіону.

Гімназист Сергій Хруленко.

Попри те, що народився в Коростишеві, Радомисль був для нього рідним містом, адже звідси йде його родовід. Хруленки згадуються тут ще в реєстрах XVIII століття, щоправда, як Крулі (Королі), що мали прізвисько Бородатих. Як розповідав згодом сам Сергій Іванович, їхні нащадки стали Круленками, а потім котрийсь «грамотій» з міськуправи переінакшив його діда-міщанина Панкрата Талимоновича вже на Хруленка.

Жила родина на теперішній Лутовецькій, щоправда, на тій її частині, що колись була з додатком «Мала»). Звідси й порозліталися по своїх гніздах діти (троє синів і донька). Всі вони, до речі, здобули освіту. Син Іван, закінчивши місцеве двокласне училище, знайшов собі роботу у Коростишеві, де влаштувався писарем у кам’янотесній майстерні італійця Ріцолатті. Там згодом і одружився, а невдовзі у Івана та Олени Хруленків народився син Сергій.

Початкову освіту здобув хлопець у Коростишівському міністерському училищі, продовжив гімназійне навчання вже в Радомислі. Бо, зрештою, родина вирішила осісти таки в повітовому місті. Сергієві, незважаючи на Коростишівське уродження, воно вже також полюбилося, адже у літню пору залюбки приїздив сюди на відпочинок до рідні. До речі, враження від своїх чи не перших таких дитячих відвідин він згодом висвітлив у нарисі «Радомисль повітовий», у якому яскраво змалював тогочасну палітру міста та окремі порядки, що в ньому панували. Хруленко з приємністю називає його чистеньким, із брукованими й порослими травою центральними вулицями, зі строкатими будинками і таким же населенням, вкладаючи водночас у ту «строкатість» соціальну нерівність містян.

У Радомишльському краєзнавчому музеї тимчасом зберігається копія купчої – нотаріального документа про придбання в 1911 році Іваном Хруленком земельного наділу в Радомислі на вулиці Бульварній (нині – Шевченка) у міщанина Яницького. Тут господарі звели гарний будинок з червоної цегли (він дотепер, принаймні ззовні, практично не змінився), у якому й проминуло майже все подальше життя Сергія Івановича.

Після закінчення у 1918 році Радомисльської гімназії Хруленко вступив на історико-філологічний факультет Київського універси­тету св. Володимира. Але через хворобу змушений був залишити навчання.

Натомість у березні 1919-го його запросили на посаду діловода у Радомисльський повітовий ревком, а через три місяці призначили завідувати повітовою друкарнею і працювати водночас відповідальним секретарем новоорганізованої місцевої газети «Вісті». Налагоджувати її випуск йому допомагали відомі на Радомишльщині вчитель-мовник Василь Куликівський, друкарі Іван Козловський, Никон Іваненко-Чопівський.

Відтоді за його участі виходили всі газети, що видавалися у ті роки під різними назвами в Радомислі, а затим і в Малині, що став центром новоутвореного округу, поглинувши Радомисль не лише адміністративно-територіально, а й кадрово.

Невдовзі Сергія Хруленка покликали до іншого окружного центра – Житомира. Тут газетяр з Радомисля за рекомендацією свого колишнього колеги по радомишльській «Трудовой звєздє» Михайла Примоста, що секретарював у «Радянській Волині»», став співробітником цієї газети – попередниці теперішньої «Житомирщини». У ній він працював кореспондентом, завідував відділом.

У цьому будинку в Житомирі містилась редакція газети «Радянська Волинь».

У 1932 році Сергій Іванович повернувся в рідний Радомишль, де відновився випуск місцевої районки під узвичаєною тоді ідеологічною назвою «Боротьба за соціалізм». Був він у ній і літпрацівником, і літредактором, і відповідальним секретарем, і заввідділом. А ще – вже сам передавав набутий досвід майбутнім гранословам – Івану Стеценку, Петру Сліпчуку, Риві Балясній. Разом з газетою пізнав і реформації, й реорганізації, і закриття, спричинене нацистською окупацією.

Хруленко перебував у евакуації в Оренбурзькій далині, де учителював, працював на військовому заводі і на пересильному пункті в розпорядженні уповноваженого Сталінградського фронту.

Після вигнання окупантів повернувся додому і на журналістську ниву, яку не полишив навіть після виходу на заслужений відпочинок, бо окрилена творчістю душа так само видавала публікації для рідної газети.

Був Сергій Хруленко, як кажуть, багатожанровим журналістом і літератором. У тридцяті роки він притому долучався до створення районного радіомовлення.

З-під його пера однаково вправно виходили нариси, репортажі, замальовки, публіцистичні роздуми, а окрім, так би мовити, «обов’язкової програми», – краєзнавчі розвідки, оповідання, п’єси, гуморески, поезії. Деякі з віршів поклали на музику місцеві самодіяльні композитори, і ті пісні лунали у концертних програмах артистів-аматорів. Свою писемну творчість він залюбки представляв у газетній літературній студії «Світанок», якою свого часу опікувалися звісні згодом майстри українського художнього слова Василь Скуратівський та Петро Федотюк.

Втім Хруленко й сам по собі вважався знаним метром. Адже перші його поетичні спроби з’явилися ще в гімназійні роки. Своїм навчителем житомирського періоду він із шанобою називав тамтешнього маститого колегу Івана Кочергу, якого прагнув наслідувати у творчості та працездатності.

Звичайно, його газетні публікації писалися й друкувалися «у дусі часу», не без обов’язкових для радянської преси ідеологічно-пропагандистських вкраплень. Проте були виваженими, точними, влучними. Ревно оберігав Сергій Іванович рідну українську мову, яку, за спогадами доброї пам’яті Анатолія Пилипенка, знав ґрунтовно й досконало, хоча, здавалося б, з освіти мав за плечима російськомовні училище, гімназію та частково університет. Позаяк всякчас займався самоосвітою і спонукав до цього колег.

– Невисокий, худорлявий, хлоп'ячої тілобудови, швидкий у діях, дотепний у слові, дженджуристий, з вусиками, акуратно підстриженими за модою 30-х років, – так описував його Пилипенко, – він любив розповідати колегам розмаїті й весело-сумні історії з нашого минулого, з колишнього газетярського та суспільного життя, що поставали з його вуст у конкретних постатях, ділах, емоціях. Обговорював мовні, словотворчі й правописні аспекти…

Пенсіонером захопився Хруленко садівництвом, і настільки, що до своєї газетної жанрової палітри додав і цю іпостась. Залюбки пригощав редакційних колег дарами власного саду-городу, зокрема й домашнього виноробства, захоплення яким, як наголошував, перейняв від свого діда…

Сергій Іванович Хруленко у своєму садку. 1975 р.

Фото М.Поповича.

Його внесок у становлення радомишльської журналістики та преси був надзвичайно вагомим. Адже упродовж свого життя Сергій Хруленко вважався її яскравим та промовистим уособленням. І, дякуючи наставнику, не одне покоління місцевих газетярів прагнуло підтримувати й продовжувати пропаговані ним орієнтири та традиції.

Поховання Хруленків на старому міському цвинтарі Радомишля.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.

 

У гонитві за гонораром, або – Як народжувалися деякі сенсації та відкриття

 

За часів СРСР, відомо, платня у переважної більшості сфер була невисокою. Приміром, у 1970 році середня заробітна плата становила 122 рублі, через п’ять років зросла до 146, у 1980-му – до 169. В Україні притому вона була майже на 10 відсотків нижчою.

Середній рівень заробітку мали й журналісти. В 1970-80 рр. – десь у межах 120 рублів. Проте мали газетярі ще й певну надбавку до посадового заробітку – гонорар. Тобто, крім основної платні отримували ще й «стимулятор»  – близько 20-40 рублів на місяць (на прикладі райгазети).  За ідеєю, він мав би залежати від кількості «рядків», тобто обсягу написаного тим чи іншим газетярем упродовж місяця. Але ­– це могло б спонукати автора свідомо подавати матеріали якомога більшого розміру (благо, майстрів лити воду, тобто додавати пустопорожню балаканину, вистачає завжди). Крім того, підготовка невеликих за обсягом інформаційно-новинних матеріалів подеколи займає не менше часу та клопоту, ніж написання «глиби». Відтак «гонорарний фонд» зазвичай ділився майже порівну між пишучими співробітниками редакції, хоча й додавалися бонуси за кращі матеріали номера, тижня чи місяця, визначені колегіально.

Сплачувалися гонорари й позаштатним авторам, чиї дописи друкувалися в газеті. Становили вони десь у середньому рублів п’ять-десять за матеріал. А якщо їх буде більше – сумуйте, множте...

В межах району активні дописувачі були, як мовиться, на видноті. І їхні дописи в газету, звичайно, узгоджувалися, регулювалися, тож публікувалися вони здебільшого рівномірно.

Проте надходили в газету матеріали з усіх усюд неосяжного та неозорого  Союзу. І дізнатися «хто є ху» з тих дописувачів, як і достеменно перевіряти зміст написаного ними особливих можливостей не було. І цим уміло користувалися деякі спритники, отримуючи, звісно, й гонорари (їх, як було заведено, надсилали поштовим переказом).

Приміром, садівники-аматори повсюдно у місцевих ЗМІ пропагували власний досвід догляду за деревами та кущами, знавці лікарських трав – описували від «А» до «Я» цілющі рослини. Притому це було таки і цікаво, і пізнавально для читачів.

Як не прикро, але часом у такий спосіб спекулювалась військова тематика (з висвітлення подій тоді ще «Вєлікой Отєчєствєнной»), що надзвичайно широко була представлена на газетних сторінках.

Зокрема до певних річниць подавалися в газети переважно стандартні матеріали про бойовий шлях армій, дивізій, частин, що проходив зазначеними містами, назви яких просто змінювалися від місця виходу газети. У такий же спосіб пропагувалися й книжкові матеріали цієї тематики.

Для прикладу, у 1985 році побачило світ видання «Освобождєніє городов». В опублікованій газетній замітці було подано його анонс, загальну характеристику і, звичайно, витяг тексту, що стосувався Радомишля. А таких міст з теренів СРСР у книзі було представлено 727…

Подібні дописи кочували з газети в газету й опісля виходу в світ енциклопедичних чи довідкових видань передусім «географічного» спрямування, що мали конкретну прив’язку до міста чи регіону виходу газети. Втім у таких випадках автор, залишаючи загальні і спільні для всіх тексти, таки теж додавав достовірну інформацію про конкретний населений пункт чи щось із ним пов’язане.

Бо бувало й гірше, коли, маючи ту чи іншу нібито офіційну інформацію, заробітчанин просто прив’язував її до населеного пункту, в газету якого її надсилав, аніскільки не переймаючись тим, що вводить в оману і читачів, і навіть дослідників минувшини рідного краю.

Це зараз ми маємо інтернет. А тоді перевірити достовірність надрукованого можливості практично не було, особливо на периферії. Ще й досі, до речі, літні люди переповідаючи щось із прочитаного або почутого з ефіру, для авторитетності додають: це ж у газеті було написано (чи по телевізору сказали), наївно вважаючи, що все, про що там ідеться, є беззаперечною правдою.

Скажімо, у тому ж 1985-му «Зоря Полісся» надрукувала публікацію за підписом «члена спілки журналістів СРСР Александрова» (перевірити належність автора до шанованої спільноти так само займало б надзвичайно багато часу та зусиль). У ній ішлося про те, що на дні Чудського озера археологічна водолазна експедиція натрапила на пароплав, що був потоплений гітлерівцями під час десантної операції, яка проводилась тут радянськими військами у серпні 1944 р. Притому, діставши пробоїну, що спричинила сильну течу й занурення, екіпаж судна пішов на таран німецького сторожового корабля й потопив його. Археологи нібито прочитали напис на борту героїчного вантажника – «Радомишль».

На тлі тодішніх достовірних повідомлень, що теплоходові Дунайського пароплавства, який тієї пори було спущено на воду зі стапелів Ростоцької судноверфі, присвоїли наймення «Радомишль», це виглядало цілком закономірним – як продовження славної героїчної назви.

Згодом, одначе, з’ясувалося, що замітки про знахідку на дні Чудського озера надрукували десятки районних газет. От тільки назви бойового катера різнилися: в залежності від місця публікації він ставав «Гжатськом», «Усурійськом», «Ровеньками» та їм подібними.

Про цю історію свого часу розповідалося на одній з компартійних ідеологічних нарад, як і про схожу замітку іншого «журналіста», що стосувалась письменника Георгія Дєдова, який, за твердженням «автора», народився в Радомислі Київської губернії. Відтак інформація про славного краянина, чиє життя трагічно обірвалось на Другій світовій під Будапештом, почала фігурувати в краєзнавчих та інших ресурсах.

Вже у нас час з’ясувалося, що письменник-журналіст з такою цікавою і водночас героїчно-трагічною долею дійсно був. Проте насправді народився він у Костромській губернії і до Радомишля, як і до інших міст, де його «оселив» заробітчанин, такого стосунку не мав. Ну, хіба що тепер опосередковано матиме – з огляду на цю розповідь.

Так що лаври Остапа Бендера надихали й окремих представників пишучої братії.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.