Біля колиски книгодрукування

Після Люблінської унії 1569 р., яка об’єднала князівство Литовське із шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту, почалась масова полонізація України, значна частина якої перебувала під владою Литви. Ця польська експансія особливо була помітною в сфері культури. І вона ще більше посилилась після церковного собору 1596 року в Бресті, який «благословив» Уніатську Церкву на існування. Тож православ’я на українських землях поступово відтіснялося на другорядні ролі.

Саме у церковній сфері головним чином оберталося тодішнє національне і культурне життя. І тому у вищих колах Української Православної Церкви зріли задуми щодо захисту своєї духовності, аби протистояти ополяченню нації. Відтак центр української культури став переміщуватися з Галичини, де найбільш відчувався вплив уніатства, до Києва, гуртуючись навколо Києво-Печерської лаври, Значною перешкодою для повсюдного запровадження унії в Україні стало Київське братство, що відновило церковну ієрархію, створило власну школу. Серед фундаторів братства були гетьман Петро Сагайдачний і архімандрит лаври Єлисей Плетенецький.

Завдяки зусиллям Плетенецького в лаврі 1616 року почала працювати друкарня, яка налагодила масове друкування українських книг, підручників, Обладнання для неї закупили в Стрятині. До книговидання архімандрит залучив відомих книжних людей того часу: З.Копистенського, П.Беринду, Т.Земку, С.Зизанія, О.Митуру, І.Борецького, К.Саковича, Г.Дорофієвича та інших.

Для забезпечення друкарні папером Єлисей Плетенецький заснував у Радомислі, що як вважається, входив до лаврських володінь ще з ХІІ століття, паперову фабрику. В історичних джерелах є документальні свідчення про неодноразове відвідування печерським архімандритом містечка у 1609-1612 роках. Очевидно саме цим періодом і має бути окреслене заснування радомисльської папірні.

Архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький.

Це була не перша паперова мануфактура в Україні. Відомі були на той час, наприклад, папірні у Львові, Янові, Буському, виробляли свій папір також знані магнати Острозькі, Але, дбаючи про духовне національне відродження, лавра і братство прагнули уникнути будь-якої залежності, спираючись на власні сили.

Лаврська друкарня швидко стала найпродуктивнішою в Україні. Вже 1617 року побачив світ первісток київського друку – «Часослов». За перші вісім років свого існування (до смерті Є.Плетенецького) лавра надрукувала ще десять великих книг. Зокрема,   «Анфологіон» (1619 р. – 1048 арк.), «Книга про віру єдину» (1619 р.), «Божествена літургія» (1620 р.), «Новоканон» (1620, 1624 рр.), «Бесіди Златоуста» (1624 р.), «Псалтир» (1624 р.) та ін. А загалом з 1616 по 1630 рр. лаврою було випущено більше книжок, ніж до того вийшло по всій Україні. Виходили переважно церковні книги, щоби протидіяти поширенню унії (так звана «полемічна література»). Проте друкувалися й віршовані, пізнавальні твори.

На аркушах багатьох з цих книг виразно проглядаються філіграні радомисльської папірні – водяні знаки герба Є.Плетенецького, а згодом  – З.Копистенського, його наступника і послідовника.

Філіграні радомисльської папірні — герби Є.Плетенецького і З.Копистенського.

Про книгодрукування і виробництво паперу попервах у лаврській друкарні піклувався Памво Беринда, поет і педагог, лексикограф, друкар і гравер. Фахівцем друкарської справи він став ще у згаданій стрятинській друкарні. Тож у Києві й  Радомислі його досвід прислужився якнайліпше.

Кращі свої книги лавра посилала до Москви, в дарунок патріархові і цареві. Возив їх до «білокам’яної» якраз Беринда. І чимало з тих фоліантів видрукувані були на радомисльському папері. Окрім вищеперелічених, відомі також видання «Триодь постная» П.Беринди, «Візерунок цнотпревелебного отця Єлисея Плетенецького» О.Митури, «Полінодія» З.Копистенського.

За переказами, спочатку для розгортання паперового виробництва в Радомислі до цієї справи були залучені іноземні майстри, зокрема з Німеччини. А тогочасна технологія виготовлення паперу була нескладна і доволі примітивна.

Папір виробляли з ганчір’я, яке сортували, вибивали од пилу, добряче виварювали. Сіре ганчір’я йшло на обкладинковий папір та картон, біле – на книжні аркуші. Паперова фабрика являла собою кілька цехів. Рушієм її були водяні колеса, що як у млині рухали вали з дубовими стриженями – ступенями. На них було влаштовано гнізда, оббиті бляхою, на зразок тертушки, до яких майже торкалися рубчасті кільця. Коли на ступені накладалося ганчір’я, отими зубцями воно дерлося на шматки і розтиралося до утворення білуватої рідини. Ця рідина розливалась рівним тонким шаром у чотирикутні форми з сітчастим дном. Вода збігала через сітку, залишаючи на формі загуслий осад. На формі, крім того, тонким дротом було вишито згадані вище філіграні. Тому паперова маса виходила в цих місцях тоншою, ніби проолієною, утворюючи «водяні знаки» - філіграні. Затим той паперовий осад, підсихаючи, ущільнювався, перекладався сукном, пресувався і просушувався на дощечках. Сухі аркуші проклеювалися клейовою сумішшю, щоб не розходилися фарба або чорнило, і глянсувалися на ковадлі молотом. Після чого паперовий аркуш був готовий.

Будівлі радомишльської папірні містилися на березі річки Мики, де, як вважають дослідники, 1612 року було збудовано паперового млина, і являли собою житлове приміщення з підвалом-коморою на краю греблі, безпосередньо виробниче приміщення для ступ, заставки з лотком і водяним колесом та приміщення для сушіння і сортування паперу.

Продуктивність цієї мануфактури була досить високою. Тож книгодрукування завдяки цьому успішно розвивалося, роблячи неоціненний внесок у розвиток і становлення української культури і книги зокрема. Недарма під час панахиди по Єлисею Плетенецькому (помер у 1624 році) у виголошеній про заслуги небіжчика промові новообраного архімандрита Захарія Копистенського пролунало: „Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю, і як річ небувалу виставив і  поніс..."

Паперова мануфактура стала по суті першим промисловим підприємством Радомисля і, можна вважати, що достатньо прибутковим. У подимних податях Київського воєводства за 1628 рік зазначено, що від папірника сплачено 12 злотих податку, від товариства - 12 злотих і 12 грошей. У 1631 році папірники сплачували вже по 23 злотих. Це була чимала подать, адже міські шевці й ковалі сплачували по 6 злотих, подимний податок становив по 24 гроші,  з халуп збиралося по 12 грошей. Тоді, до речі, в Радомислі рахувалося 45 димів (будинків), 5 городників, 15 халупників, 1 священик, 1 млинар, 1 рудник, 1 тесляр, 1 склодув, 1 коваль, 1 папірник з товариством.

Виробництво паперу було вкрай потрібне для розвитку національної духовності і культури. Ця справа вабила багатьох тогочасних діячів. Припускається, що відвідував папірню в Радомислі гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, бували тут інші відомі діячі тієї доби.
Радомисль був заміською резиденцією Київського митрополита Петра Могили. В історичних джерелах наводяться його листи за 1629-1638 роки, писані з Радомисля.

Митрополит Петро Могила.

Згодом з радомисльською папірнею був пов’язаний життєвий шлях видатного українського патріота і культурного діяча Пантелеймона Кохановського, якого вважають вірогідним автором «Синопсису», найпопулярнішого в минулому історичного твору. Призначений радомисльським старостою, Кохановський водночас завідував папірнею. Тоді ж, у пору визвольної війни українського народу, на папері з Радомисля друкувалися універсали гетьмана Б.Хмельницького.

Радомисльській паперовій фабриці присвятили ряд своїх історико-дослідницьких праць М.Грушевський, І.Огієнко, І.Крип’якевич, докладно змальовано її у відомому історичному романі З.Тулуб «Людолови».

Вважається, що діяла папірня в Радомислі до ХVІІ століття. Принаймні подальші відомості про це виробництво відсутні.

А несподіване його продовження відбулося вже у XIX столітті, коли Радомисльський повіт став одним із центрів паперової промисловості на українських теренах. Значні виробничі потужності мали Дитятьківська, Малинська, Коростишівська паперові фабрики. Останні дві діють і донині. До речі, одним із засновників паперової фабрики у Малині був радомисльський купець А.Себер, а на початку ХХ століття серед її співвласників значився один з найбагатших фабрикантів Радомишля Н.Горенштейн.  І нині це підприємство тримається серед лідерів галузі в Україні.

Зразки книг, видрукуваних на радомисльському папері, зберігаються в Київському музеї Книги і книгодрукування (він розташований на території Києво-Печерської лаври). А в радомишльському історико-краєзнавчому музеї виставлено серед експонатів макет будівель легендарної папірні, виготовлений свого часу місцевими краєзнавцями-ентузіастами за стародавніми описами.

Макет Радомисльської папірні, виконаний за

стародавніми описами художником М.Криворуком.

На жаль, саме місце де містилась папірня, невідоме. У 1960-х рр. його намагалися відшукати науковці. З місцевих жителів, яких вони тоді опитали, ту місцину нібито знав лише 90-літній дід Михеров. Але він через старість дістатися туди не міг, розповівши, проте, що розташована вона на лісовій галявині, через яку протікає невеликий ручай, де довгий час зберігалися сліди підмурів.

З огляду на пошуки науковців і наведені свідчення старожила виглядають сумнівними твердження власників музейного комплексу «Замок «Радомисль», що нібито стародавня папірня містилась на місці колишнього млина Пекарських, у якому облаштовано музей. Одначе заслуговує на увагу встановлення на водному плесі музейних теренів пам’ятника Єлисеєві Плетенецькому і запроваджене для відвідувачів виробництво паперу за стародавніми технологіями. Відтак численні туристи опосередковано дізнаються тепер і про одну з найдавніших радомишльських історичних пам’яток.

Навколо паперової мануфактури в пору її діяльності сформувалося село що й дістало згодом назву Папірня. Воно, як самостійна адміністративна одиниця проіснувало аж до шістдесятих років ХХ століття, коли з’єдналося офіційно з Радомишлем і стало його передмістям. А назва за ним так і збереглась. І хай завжди буде, як згадка про наше славне історичне минуле.

«Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу».

Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

ВКФ «Поліграфіка», Житомир, 1996 р. с.30-32.

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

«Запрошую у небо!», або – Крила Володимира Кукси

Коли вперше побачив у небі цю дивну крилату машину, що мов реліктовий чудернацький птах кружляла над полем, чомусь спав мені на думку анекдот про чукчу, котрий називав літака залізною птицею, вертольота — залізною дзиґою. Доісторична аналогія напросилась сама по собі. А як же, подумалося, справді назвати цей літальний пристрій, що гуркотів і водночас парив у височині?..

Спочатку це було в дивину городянам. Нині вони вже звикли до цих польотів і залюбки пояснюють цікавим, котрі вперше спостерігали за таким явищем:

– Це наш Володька Кукса літає на своєму дельтаплані...

Коли я обговорював з Володимиром місце зустрічі, аби докладніше дізнатись про його захоплення, він жартома запропонував:

– Запрошую у небо!

Щоправда, потім, ніби вибачившись, пояснив, що машина його не розрахована на перевезення пасажирів, так що скласти йому компанію можна лише осідлавши такого ж апарата.

А назва йому, до речі, мотодельтаплан. Від звичайного дельтаплана, з яким наші краяни, певно, більш знайомі, він різниться хіба що доданим двигуном, який дає змогу рухатися у будь-якому напрямку, а не лише у повітряних потоках.

...Небо захоплювало Володю Куксу з дитинства. І колись уперше випробувавши відчуття польоту, він уже марив ним. А що був обізнаний із технікою, адже добре знаний у районі як водій автопідприємства, всерйоз замислив скласти собі літальний пристрій. Коли ж натрапив на креслення мотодельтаплана, ота рожева мрія почала ставати реальністю. Згодом він побував на зльоті дельтапланеристів у Ризі, де додалося знань, навичків для вдосконалення крилатої машини.

Принагідно познайомився Володимир з однодумцями, такими ж захопленими небом людьми. Їх об’єднав аероклуб, що діє на аеродромі в Старосільцях сусіднього Коростишівського району. Є в цих ентузіастів чимало цікавих планів, як приносити користь, скажімо, сільгосппідприємствам, обробляючи посіви та ін. Щоправда, нинішня скрута тут є серйозним чинником. Бо просто так не надто налітаєшся: пальне – річ дорога.

Були хлопцям запрошення на свята міст у райцентри, де вони кружляли під час святкових дійств, скидаючи згори різнобарвні листівки-вітання. Щоправда, у Радомишлі свого часу здійснити такий задум завадила негода. А потім такі заходи теж стали не по кишені.

Про технічні можливості свого мотодельтаплана Кукса може розповідати годинами. Втім апарат цей і справді навдивовижу ефективний. Однієї заправки може вистачити до чотирьохсот кілометрів. Конструкція є й надзвичайно надійною на випадок можливих поламок. Якщо відмовить двигун, апарат плавно спланерує на посадку як звичайний дельтаплан.

– А чи траплялося щось подібне? — цікавлюсь.

– Та було якось... На злеті поблизу нашого ставу виникла несподівана поламка, то спланерував у воду. Але нічого, обсушився і полетів собі далі...

Проте навіть за умов надійності мотопланеристи мають уникати польотів над великими містами.

– А як же тоді щодо лаврів легендарного Руста? — жартома запитав свого співрозмовника (пригадуєте авантюру 18-річного німецького спортивного льотчика Матіаса Руста, який, непомітно прослизнувши через радянську ППО, 25 травня  1987 року приземлився на Красній площі в Москві).

– Бензину не вистачить, хоча такий політ здійснити не так уже й важко!..

І Володимир Кукса знову й знову розповідає про свій пристрій, про небо, що так манить його своєю неосяжністю.

А коли згодом його мотодельтаплан планерував понад Тетеревом, хлопчаки, що купалися, мчали услід крилатій машині із радісними і захопленими вигуками. Може, навздогін і за своєю мрією?

Газета «Зоря Полісся», 11 червня 1997 р.

Радомишль із дельтаплану