Земні й повітряні маршрути Якова Артемчука

На межі ХХ і ХХІ століть Житомир називали одним з центрів українського авіабудування. І не без підстав. Але не тому, що це місто є батьківщиною знаного творця ракет для підкорення космосу Сергія Корольова, котрий, як відомо, починав з повітроплавання. Пов’язане ж було авіаційне означення міста жита й миру зі самодіяльним конструктором крилатих машин для так званої «малої авіації» Яковом Антоновичем Артемчуком, що мешкав на тамтешній Крошні. У 1987 році звістка про дивовижного житомирського авіабудівника облетіла чи не увесь Союз. Сконструйований ним літачок був відзначений другим місцем на Всесоюзному зльоті надлегких літальних апаратів. Здобував він нагороди та визнання й на інших подібних виставках і змаганнях.

Між тим, для умільця це була сьома за ліком повітряна машина. «АЯ-7» – так означена вона в його конструкторському реєстрі, де «АЯ» – ініціали розробника. Двигун до нього у 32 кінські сили Артемчук скомпонував з мотоциклетного, човнового та водонасосного моторів. Сім літрів бензину вистачало на годину лету зі швидкістю до 120 кілометрів, підіймався апарат угору щонайменше на півтора кілометра. Деталі та конструкції до нього виготовлені передусім з дерева, авіаційного перкалю, металу. Благо, з останнім колись проблем і витрат не існувало, бо на звалищах серед металобрухту можна було знайти будь що…

Зазвичай називають його житомирянином, хоча уроджений він був у селі Торчин Радомисльського повіту. Позаяк радомишльська стежина залишила помітний слід у життєвій долі майстра. Зокрема по лінії Якової матері Олександри, що походить із кичкирівських Самойленків, поріднилися Артемчуки з Матвієнками, чия донька Ліза, теж уроджена в Кичкирях, стала відомим геологом, удостоєним найвищої в СРСР державної премії – ленінської. Згодом Яків іноді розповідав про цей факт журналістам, одначе дехто з їхньої братії, можливо, за принципом «чув дзвін», потім раптом геологічні здобутки славної родички приписував йому, чи ж навпаки – робив конструктором Єлизавету. Ліза з Олександрою були двоюрідними сестрами.

Олександра Яківна Артемчук (дів. Самойленко). Світлина 1930-х рр.

В родинному дереві Артемчуків присутні також знані радомишлянам прізвища Юрченків, Синьків, Вакульців, Потєхіних. 

До того ж, одружився Яків на Надії Івановій з Омельченків, чий козацький родовід іде з Юрівки (нині – Нова Юрівка, що між Кичкирями та Глиницею).

Надія Іванівна Артемчук (дів. Омельченко). Світлина 1930-х рр..

 Саме в Юрівці й познайомилося майбутнє подружжя. У 1939-му 16-річний парубок допомагав там Іванові Омельченку ладнати млина. Притому був не просто підсобником, адже попри ще юний вік уже мав славу башковитого й тямущого у всіх технічних пристроях.

Цю жилку разом із ім’ям хлопець, напевне, перейняв від діда Якова Самойленка, вправного теслі, та батька, що був ковалем і мастаком на всі руки. На жаль, у голодному 33-му Антон Тихонович Артемчук трагічно помер, коли не втримався і з’їв шматочок сиру, на який натрапив у сільській молочарні. Та ласий окраєць був приправлений отрутою для гризунів, що дошкуляли й без того голодним селянам.

У тому ж трагічному році Яків за свої винахідницькі здібності був відзначений «харчовою премією» – в такий спосіб директор школи заохотив його за сконструйовані для навчальних потреб діючу модель парової машини, копію літака По-2, макет сонячної системи. Продуктами компенсував втрату годувальника осиротілій родині й колгосп. Проте харчів катастрофічно бракувало – як-не-як, семеро дитячих ротів. Тож, улаштувавши дітей в дитбудинок у Чубинському під Києвом, мати подалась до рідні на південь, де нібито жилося трохи ситніше…

Закінчивши школу, Яків улаштувався на фабриці, де йому відразу надали п’ятий слюсарський розряд. Хлопець, крім того, залюбки майстрував механічні іграшки, вітряки, гарно малював, підробляючи в художній майстерні, міг без проблем виготовити штамп-форму для бланків або печатку (із цим якось ледь на потрапив на гачок до аферистів). Потому осідлав трактора в колгоспі. Відтак почувався цілком самостійним і, головне, самодостатнім. Перед війною він повернувся в рідні краї – поближче до Надії.

У 1943 році вони обручилися. Хотіли узаконити шлюб і навіть звернулися до тодішнього окупаційного ЗАГСу в Радомишлі, але тамтешні канцеляристи їхній заяві ходу не дали, посилаючись на відсутність потрібних бланків. Сказали завітати за тиждень-другий. Але молодята від другого походу відмовилися, бо, як дізналися від радомишлян, на згаданих бланках водночас обліковувалися потенційні «остарбайтери».

У сімейному обійсті Яків змайстрував невеличкого підпільного млина, де перемелював землякам збіжжя. Звісно, потайки, бо зернові запаси німці суворо обліковували, а зайвину, як і більшовики, вилучали – вже для потреб Рейху. В умовах ще більшої конспірації родина переховувала й доглядала пораненого радянського офіцера, що потім пристав до партизанського загону. А вправний штукар тимчасом ремонтував партизанам зброю (її подеколи переправляла в обумовлене місце Надія).

В листопаді 1943-го після першого вигнання гітлерівців разом з тестем Якова мобілізували. Іван Данилович по тому й згинув. За офіційними реєстрами безповоротних втрат відтоді він означений серед зниклих безвісти.

Якова після поранення й контузії, зважаючи на майстеровитість та винахідницьку жилку, направили в Окремий ремонтно-відновлювальний автобатальйон, де він опанував кілька верстатів, вдосконалив фрезерувальні роботи, значно поліпшивши їхню продуктивність. Молодшого сержанта і фрезерувальника Артемчука було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

Згодом у мирний повоєнний час його груди прикрасив Орден Трудового Червоного прапора. Він удостоєний почесних звань «Майстер – золоті руки» та заслужений раціоналізатор України, відзначений Державною премією України в царині науки і техніки. Сотні його конструктивних розробок та рацпропозицій втілені на багатьох каменедобувних і дробильних підприємствах. Недарма їх автор, що слюсарював на Соколовському кар’єрі під Житомиром, став справжньою легендою та гордістю галузі.

 

По війні осіли Артемчуки на житомирській Крошні, звідки й брали старт крилаті машини, що їхньому вильоту кожної весни раділи місцеві мешканці. До садиби тутешнього конструктора зазвичай навідувалися житомиряни, щоби на власні очі побачити створені ним дива. До речі, цікавилися не тільки літаками, бо не небом єдиним захоплювався господар. У конструкторському доробку майстровитого умільця – моторолер, аеросани, триколісна автівка-амфібія, вітрогенератор, міні-трактор, навіть підводний човен, телескопи та багато іншого.

Але головним захопленням Якова Антоновича передусім було літакобудування, яке полонило його ще з раннього дитинства після побаченого в небі над Торчином сільгосплітачка-«кукурузника». Найперший його літак «народився» у 1953-му, та, схоже, був дещо «недоношеним», як і два наступні. Вдосконалювати їх доводилося, набиваючи синці й гулі (не як мовиться, а по-справжньому!), та дістаючи після повітряних трощ травм і переломів.

Власне, перший успішний «АЯ-4» (це з ним його творець на першій світлині) теж довелося кілька разів переробляти і поліпшувати, поки не став він отим «сьомим», що здобув заслужене визнання. Хоча і його конструктор також модернізував.

На ньому пілот Артемчук разом із сином Василем, що пішов батьківською авіаконструкторською стежкою, полюбляв вихідними літати на сільськогосподарське летовище у Старосільцях, що під Коростишевом, де гуртувалися такі ж як він закохані в небо однодумці. Тут ділилися власним досвідом, запозичували чийсь, обмінювалися конструктивними новаціями, технологіями, технікою пілотування тощо. 

Радомишлянин Володимир Кукса, теж звісний краянам своїми авіарозробками й польотами на мотоплані, що неодноразово бував на тих авіаційних «тусовках», з теплотою згадує батька й сина Артемчуків, які вважалися в цьому середовищі беззаперечними авторитетами. Яків Антонович, жвавий і привітний, мав ще й славу цікавого оповідача. Всякчас він цікавився новинами з Радомишльщини. До речі, у Юрівку Артемчуки зазвичай приїздили своєю чудернацькою триколіскою…

 

Яків Артемчук відійшов у засвіти в 2009-му. За три місяці до смерті він 86-річним (!) наостанок злетів у небо. В одному зі своїх останніх прижиттєвих інтерв’ю унікальний аматор вкотре бідкався, що міг би зробити значно більше відкриттів, якби мав відповідні знання й ґрунтовну фахову освіту, хоча самотужки як міг, видобував потрібну інформацію з книг, довідників, підручників.

Натомість його син Василь, що теж переступив межу Вічності, перейняв батькове повітроплавальне захоплення і додав чудову п’ятірку власних успішних розробок (автожир, літак, мотодельтаплан, вертольоти), закінчив Житомирську політехніку, працював інженером, науковим співробітником у рідному виші. Захоплювався він передусім гелікоптерами, розробки яких зацікавили навіть професійних літакобудівників.

Нині літальні витвори Артемчуків експонуються зокрема у зібраннях авіаколекціонерів Житомира, Черкас. А пропагована ними «мала авіація» набула неабиякого значення в умовах сучасної російської збройної агресії проти України. Чимало моделей безпілотних літальних апаратів, що стали важливим фактором у перебігу воєнних операцій, є за своєю сутністю прообразом надлегких літачків.

…Надія Іванівна пережила чоловіка на дев’ять років. Її правнук Артем оповів мені, що до скону днів прабабуся поверталася спогадами у дорогу її серцю Юрівку – село, в якому уродилась і потім зустріла свою життєву половинку. А ще – докладно описувала нащадкам місце в центрі сільського цвинтаря, де знайшли вічний земний прихисток її пращури…

 

Газета «Зоря Полісся», 12 квітня 2024 р.

  

Кінні традиції Межирічки

 

У 1887 році в адміністративно-статистичному щорічнику Київської губернії у розділі «Кіннозаводство» повідомлялося, що один із двох кінних заводів Радомисльського повіту розташований в селі Межирічка і був заснований його власником, місцевим поміщиком Антонієм Злотницьким у 1871 році. На ньому розводили запряжних коней арабської породи.

Арабський кінь.

За реєстрами 1891 року, приплід «забезпечували» один породний жеребець та 15 маток-кобил.

У переписі 1897 року обліковано тимчасом 26 межирічан, які займалися візництвом – чимала кількість, якщо порівнювати з іншими селами. Вірогідно, хтось із них доглядав за кіньми й на панському конезаводі.

У переліку тогочасних межиріцьких конярів означені зокрема Іван, Степан та Влас Близнюки, Вакула, Гаврило та Михайло Старченки.

У поміщицькій економії також тримали двох стельмахів – братів Гдовських, до речі, потомствених дворян за походженням. Молодший – Степан був майстром з виготовлення коліс, а старший Василь, крім того, вправлявся з упряжжю, бо ж недарма ще й чоботарював. Сини економа Антон та Михайло Зілінські ковалювали. Поденником значився Омелян Кириченко…

Століттям по тому відновлений самостійний колгосп у Межирічці, що у 1950 – 1989 рр. входила як бригадне село до укрупненого вишевицького господарства, відновив і давні традиції кіннозаводства, організувавши племінну конеферму. У зведеннях 1989 року зазначалося, що елітних коней колгосп реалізує через обласне племоб’єднання за ціною 4,8 - 6,5 тисячі карбованців – між іншим, на рівні тогочасної вартості радянської легкової автівки.

Господарював на фермі Василь Кириченко, а допомагали йому місцеві школярі, що чистили коней, влаштовували їм виїздку (саме цей момент зафіксував фотограф Микола Попович).

 

З-поміж них – Володимир Кириленко, Василь Смик, Андрій Смик, Олександр Старченко, Руслан Близнюк, Олександр Баланчук… Бачимо тут знайомі, згадані вище прізвища, чи не так?

До речі, третина межиріцьких конярів межі ХІХ-ХХ століть означена в реєстрах доволі молодим віком – трохи за двадцять.

Мабуть, недарма подейкують, що гени не обдуриш…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

Іхтіолог з музичним хистом

 

Серед активістів колишнього районного комітету народного контролю (у радянську пору ця структура, що діяла у 1965-1991 роках, покликана була боротися передусім з проявами марнотратства, безгосподарності та  зловживаннями службовим становищем, що не викоренені, проте, й досі) привертав увагу позаштатний інспектор Всеволод Корнілійович Авдєєв, здавалося б, зовні непоказний, низенького зросту, худорлявий. Колишній штатний інспектор комітету Ігор Осадчий, що й зберіг пропонований читачам фотопортрет та поділився спогадами про того, хто на ньому зображений, називає Авдєєва одним із найстаріших народних контролерів Радомишльщини. До клопітного інспекторського «плуга» той долучився у 1968-му – від часу запровадження цієї суспільної інституції, й на ту пору був 63-річним – у такому віці багато хто вже відмовлявся від громадських доручень. У спогадах він залишився, як приємний співрозмовник, кваліфікований, ерудований та добре обізнаний у багатьох господарських, і не тільки, тонкощах.

Притому, здавалося б, був далеким від галузей, що представлені були на соціально-економічному полі Радомишльщини, адже мав за освітою рідкісну та незвичайну з-поміж радомишлян професію – іхтіолога-рибовода. Фах доволі цікавий і неординарний, проте, слід зазначити, затребуваний далеко не скрізь. Відтак, коли подружжя Авдєєвих оселилося в Радомишлі, де рибоводних посад не існувало як таких, не те, що вакантних, Всеволодові Корнілійовичу тут сповна прислужилися музичні здібності, успадковані від батька – київського музиканта. Музика й стала його професійною та посадовою ознакою на тутешніх просторах.

Попервах влаштувався він музичним керівником та вихователем в місцевому Дитячому будинку. Його будівлі містилися на тодішній Комуністичній вулиці (нині – Петрівська), на якій уподобали собі помешкання й Авдєєви.

Потім були тяжкі випробовування й поневіряння німецько-радянської війни. Пройшовши фронтовими дорогами, він набув звання старшого сержанта, нагороди, серед яких медаль «За бойові заслуги», а також контузію та болячки, з якими, одначе, як міг, боровся.

Демобілізувавшись, В.К.Авдєєв працював музичним керівником, акомпаніатором при Радомишльському Будинку культури, Будинку піонерів. Допоки не було в Радомишлі музичної школи, вчив бажаючих грі на піаніно. Викладав також музику й співи в Заболотській школі. Колишній її випускник, доброї пам’яті Володимир Науменко, розповідав, що Всеволод Корнілійович надзвичайно професійно навчав музичній грамоті, а ще школярів приваблювало те, що приїздив він на роботу з Радомишля на велосипеді з моторчиком, який був предметом захоплення для передусім хлопчаків.

На ньому непосидючий чоловік у вільний час виїздив у відомі лише йому рибні місця в тихих затонах Тетерева, Мики, довколишніх ставків. Адже з огляду на свій цивільний фах був пристрасним рибалкою. А по тому полюбляв ділитися оповідками про виловлені трофеї. Знався, звісно, на повадках та особливостях рибного розмаїття нашого краю. Не пропускав нагоди вирушити й на полювання, у якому вправлявся з не меншим азартом. Відтак брав дієву участь в роботі місцевого осередку Українського товариства мисливців та рибалок, був удостоєний звання почесного члена УТМР.

А в тім, що стосується, музичного хисту, то мав Авдєєв абсолютний, як його класифікують музиканти, слух, недарма впродовж багатьох років був настроювачем фортепіано в дитячий музичній школі, при потребі залюбки ладнав домашні інструменти краянам. Розповідав, що теж перейняв ці навички від батька, котрий на київських губернських пагорбах вважався неперевершеним мастаком, до послуг якого зверталися сановні особи з тодішнього імперського владного олімпу. Під завісу життя, вже не побоюючись, відкрито вказував і на своє дворянське походження.

Після смерті фахівця (він відійшов у засвіти 9 червня 1989-го) тривалий час радомишльські музиканти-піаністи потерпали через відсутність у місті майстра такого профілю і змушені були напитувати настроювачів по всіх усюдах.

Саме за своїми винятковими знаннями й здібностями та за авторитет, набутий в служінні людям і у відповідальному ставленні до свого обов’язку, й залишився він у вдячній пам’яті радомишлян.

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.