Хоча мільйона й не виграв

Донедавна радомишляни знали Володимира Зінченка як вправного футболіста, що успішно захищає честь міста і району в змаганнях різного рівня.

Володимир Зінченко (другий справа у першому ряду) - у складі команди «Лісовод» (Радомишль), що у сезоні 1997-1998 рр. стала переможцем другої ліги (група «Центр») чемпіонату України з футзалу і виборола путівку до першої ліги.

А у двох останніх популярних телепрограмах «Перший мільйон», побачивши на екрані його знайоме обличчя, щиро вболівали за земляка, котрий крок за кроком штурмував виграшні вершини. Володимирові підкорилась позначка у вісім тисяч гривень. Звичайно, комусь, можливо, здалося, що можна було б досягти більшого. Власне, Володя теж був такої думки, коли ми обговорювали з ним його теледебют. Але для цього слід усе ж спробувати самому свої сили, бо, сидячи на диванчику біля телевізора, міркувати куди легше, аніж грати перед телекамерами в світлі юпітерів та в оточенні заповненої людом студійної зали.

– Зразу і долоні пітніли, і ноти тремтіли, – розповідає Володимир, – але поступово вгамував хвилювання. Безпосередньо в гру потрапив лише з третього разу. У перших двох відбіркових питаннях не вистачило лише трішки. А потім ви вже все бачили самі... На жаль, зупинився на питанні про істот, що зимують в омшанику. Напевної відповіді не знав, тож ризикувати не став, а тому вийшов з гри. Дружина Ірина, котра вболівала за мене у студії, сказала, що вчинив вірно. А загалом виграш, хоча, безумовно, річ хороша і потрібна, не так важливий. Знаєте, було надзвичайно приємно, що мільйони телеглядачів дізналися, що є таке місто Радомишль. Мені довелося декілька разів повторювати перед грою і ведучому, і персоналу студії правильний наголос у назві нашого міста...

Володимир Зінченко в ефірі програми «Перший мільйон».

– А як взагалі ти потрапив на передачу?

– Зателефонував про своє бажання брати участь у «Першому мільйоні» ще в грудні. Відповів на пробне конкурсне питання, а оператор записав мої координати й сказав чекати. Потому, відомо, деякий час передача взагалі не виходила в ефір. Я вже й думати забув. Аж раптом у березні пролунав телефонний дзвінок з повідомленням, що я братиму участь у програмі. Декілька разів строки запису переносили, мабуть, позначилися тривалі вихідні на травневі свята. Нарешті отримав виклик на 11 травня...

Як розповів Володимир Зінченко, запис однієї програми тривав десь із дві з половиною години. Він увійшов у гру наприкінці першої і починав другу. Так що телеглядачі бачили його двічі. Загалом за день знімають відразу три програми, тож нервове навантаження було чимале. Але підтримували і заспокоювали повсякчас гравців надзвичайно доброзичливий та щирий ведучий Данило Яневський, інші творці передачі. Щоправда, у змонтованому вигляді шоу триває в ефірі лише близько години. Відтак багато чого лишилося за кадром. Володя у розмові дещо розповів про секрети телевізійної кухні. Але читачам ми їх вирішили не розкривати,, щоби не втрачали цікавість. А ще неодмінно й самі спробували свої сили у грі.

– Чомусь люди, особливо у нас на периферії, вважають, що це марна справа кудись дзвонити, подавати заявки, – продовжив співрозмовник, – мовляв, усі ці лотереї не для нас і не з моїм щастям потрапити в ефір. Так, лотерея це справа випадку, і, мабуть, мені пощастило. Та хотів би своїм прикладом переконати скептиків в іншому: варто пробувати, і тоді фортуна неодмінно посміхнеться. Тим більше, що бачив інших гравців. Повірте, вони звичайні люди. Я сам себе теж не вважаю якимось особливим, у нашому Радомишлі є значно розумніші й ерудованіші люди. От тільки скептично ставляться до можливості випробовувати долю і виявити свої знання.

Володимир Зінченко спробував і у програші не лишився. І морально, й матеріально. Адже не так часто випадає нині заробити безпосередньо своїм розумом. У житті нерідко, на жаль, беруть іншим. А наш телегерой тим часом з цікавістю придивляється до нової рекламованої телегри «Сейф», що невдовзі має з'явитися в ефірі. Можливо, то буде його наступний шанс.

Газета «Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.