Хай бережеться пам’ять про полеглих

Після першого листопадового вигнання з нашої землі гітлерівських окупантів ворогові вдалося сконцентрувати значні сили і внаслідок потужного контрудару посунути радянські війська в бік Києва. Проте 16 грудня угруповання Першого Українського фронту почали Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію. Місцем її головного удару став плацдарм Радомишль – Брусилів. Кровопролитні бої точилися тут за кожен клаптик рідної землі, за кожен населений пункт, де з надією вслухалися у наближення фронту, сподіваючись на остаточне вигнання ворога і повернення до мирного життя.

Так само чекали цього у Кичкирях. Бо окупанти, серед них між тим був і підрозділ «власовців», схоже, не збиралися залишати село. Вони лаштувалися до зустрічі Нового року, споряджали ялинку, готували наїдки до святкового столу.

Того грудневого дня жителі Кичкирів помітили чотирьох радянських вояків, вочевидь розвідників, що вийшли з лісу і полем біля сільського цвинтаря рушили в бік села. Та тут на них чекала замаскована за деревом ворожа засідка, що взяла бійців «під приціл». Кичкирівці намагалися подати своїм якісь сигнали, знаки, але – марно. Коли розвідники підійшли майже впритул, гітлерівські кулеметники відкрили вогонь.

Одного вояка куля скосила відразу, другого дістала біля невеликого ярка, вже як бійці почали відходити до лісу. Третій, хоч як намагався запобігти обстрілу, впав майже біля рятівного узлісся, до якого дістався і врятувався лише один боєць…

- Обставини того трагічного воєнного епізоду розказувала мені колись моя мати, - розповідає місцевий підприємець Олександр Олійник. – Вона крім того повідала, що двох вояків поховали на кладовищі, а третього – в лісі. В моїх дитячих спогадах – перепоховання полеглого на цвинтарі до двадцятиріччя Перемоги. Тоді, до речі, односельці, які перепоховували останки, казали, що загибла була жінкою, це вони визначили по довгих косах…

На жаль, усі троє залишилися невідомими, як і тисячі інших радянських бійців, що лежать повсюдно у нашій землі у братських чи одиночних могилах. І воздають їм вдячні краяни свою вікопомну шану.

От і у Кичкирях цьогоріч вирішили впорядкувати могили загиблих у тому трагічному бою, бо дерев’яні надгробки з часом стліли і зруйнувалися. Сільська рада виділила десять тисяч гривень на виготовлення і встановлення гранітних обелісків, а виконав роботи О.Олійник.

Потому під час сільської толоки з упорядкування погосту гуртом вшанували пам’ять загиблих вояків. І хай бережеться вона для нащадків.

Газета «Зоря Полісся», 26 грудня 2014 р.

Стаж, гідний пошанування

Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.

Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев).  Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.

У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля.

Підприємство це наразі стало провідним у місті. Станом на 1875 р. тут за рік перероблялося 1000 волових шкір, 600 – яловичих, річна продуктивність становила 1600 рублів, працювало на заводі 12 робітників.

Щоправда, на ту пору Никодим Гарбаров був уже одним з найвпливовіших можновладців повітового Радомисля, недарма ж 1879 року містяни обрали його міським головою.

НА ХВИЛІ САМОВРЯДНИХ РЕФОРМ

Реформа 1861 р. відома широкому загалові передусім відміною кріпосницького права. Проте вагомими її складовими були й запроваджені в містах Російської Імперії початкові засади місцевого самоврядування. З 1862 року скасовуються городницькі правління, призначувані «згори», натомість головною управлінською посадою в містах стає обраний громадою міський голова, який водночас очолював і міську управу – виконавчий орган міської думи. За городовим положенням 1862 року голову обирали на чотири роки з числа гласних міської думи, що формувалась з різних міських станів – дворян, міщан, купців, ремісників тощо. Кандидат на посаду міського голови тимчасом повинен був володіти майном не менше, ніж на 15 тисяч рублів. Такий ценз Никодиму Гарбарову цілком забезпечувався успадкованим від батька шкірзаводом, а ще - земельними володіннями, які належали родині навколо Радомисля та в інших місцевостях повіту – у Киянці Потіївської волості, Лазарівці – Брусиловської, Романівці – Водотийської.

Вочевидь саме відтоді «батьками міста» почали називати найзаможніших городян, які передусім визначали шляхи розвитку свого оселеного пункту й фінансово його підтримували.

Після запровадження городового положення 1870 року перелік жителів міст, що отримували виборчі права, розширився. Дещо змінилась і виборча система. Проте очільники міста, що обиралися за цими положеннями, довго у кріслі голови чомусь не затримувалися. Приміром, у 1878 році склав свої повноваження Онуфрій Івашкевич. «Київські губернські відомості» з цього приводу писали, що без докору сумління голова призначав собі й оточенню нагороди та чимале утримання, обтяжуючи місто боргами, ще й спромігся вкрасти з міської казни 143 рублі (їх з нього, до речі, таки стягнули).

«ВИНЕН ГАРБАРОВ, БО ПОСКУПИВСЯ НА ХАБАРЯ!»

У 1898 році сталась подія, яка надзвичайно вплинула на розвиток регіону, суттєво змінивши акценти у розвитку його окремих територіальних одиниць: почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, значна частина якої проходила Радомисльським повітом. Істотно позначилась вона й на авторитеті міської влади, щоправда, з негативного боку. Бо у самому Радомислі ця новина викликала значне невдоволення і розчарування. Адже, попри очікування і сподівання міських обивателів, залізнична колія оминала повітовий центр. Містяни відразу визначили «стрілочника» в особі міського голови: мовляв, поскупився Гарбаров на хабарі проектувальникам, от і лишилося місто без залізниці.

Наразі у нове ХХ століття Радомисль увійшов з новим міським головою. За підсумками виборів 1899 року цю посаду здобув Феодосій Гринцевич. Проте сподівання, що його молода та енергійна управлінська команда, як її авансували  радомисляни, змінить ситуацію, теж не справдилися. І справдитися аж ніяк не могли,  адже проектувальники залізниці  одразу й однозначно довели до відома радомисльських чиновників, що спрямування дороги через Радомисль неможливе, адже призведе до значних витрат на будівництво та подовжить його терміни. А враховуючи те, що ця сталева магістраль мала насамперед військове призначення, жодні соціально-економічні чинники перспектив розвитку регіону до уваги не бралися.

І у 1902 році гудок першого паровоза на уведеній в дію гілці Київ-Коростень пролунав аж за двадцять п’ять верстов від повітового міста, лише на найближчій до нього станції Ірша.

Тож аванси виявились марними. Наразі очолювати місто у наступному чотириріччі знову довірили, як мовиться, досвідченим і перевіреним. У 1903 році крісло міського голови Радомисля вкотре обійняв Никодим Гарбаров.

Та незважаючи на покладені ним чергові сходинки у розвої міста, стрімкий соціально-економічний розвиток потребував нових ідей і нових сил. Продукувати їх 70-річному радомисльському очільникові вже було важкувато, а тому та каденція виявилась для Никодима Оксентійовича останньою.

Втім перелік його добрих справ і звершень у літописі міста чималий.

«І КОЖНОМУ ВОЗДАСТЬСЯ ЗА ЙОГО СПРАВАМИ…»

За часів головування Никодима Гарбарова в Радомислі було збудовано Свято-Миколаївський собор, єврейську синагогу, земську лікарню. У місті відкрилися ряд навчальних закладів, серед яких - міське чотирикласне училище (у його приміщеннях нині – школа №3). У Радомислі почалися роботи з централізованого водопостачання та електрифікації. Розвитку підприємництва сприяли засновані тут «Громадський банк» і «Радомисльське товариство взаємного кредиту». У 1906 р. запрацював пивоварний завод Альбрехтів і Тайферта, від якого веде свій початок сучасний «Пиво-безалкогольний комбінат «Радомишль».

На землях села Папірня, що належали Гарбарову, оселились німецькі колоністи, заснувавши однойменну колонію. Міський голова сприяв папірнянським колоністам у відкритті в селі німецької школи.

Чисельність населення у місті з 1879 до 1907 р. зросла з 8,58 тисячі жителів до 14,45. Радомисль з року в рік розбудовувався і розвивався.

Тож невипадково про Никодима Гарбарова залишились добра слава і вдячні відгуки городян.

Він був удостоєний звання потомственого почесного громадянина, яке надавало ряд переваг і привілеїв не лише йому, а й успадковувалося нащадками.

Тривалий час Гарбаровим хутором називали місцевість понад Сухаркою, де містилась шкіряна мануфактура Гарбарових, хоча станом на 1916 р. у цій місцевості працювало 15 шкірзаводів різних власників. У ХІХ столітті ця околиця мала назву хутір Диїча (Діїв хутір). Там власником було збудовано й невелику церкву в ім’я святителя Миколая.

Вочевидь саме на честь міського голови з 30-річним стажем Радомисльська міська управа назвала одну з новозабудованих на початку ХХ століття вулиць міста Никодимівською (нині – Червоноармійська). До речі, паралельна з нею Пролетарська мала первісну назву Феодосійська, вказуючи вже на наступного очільника міста - Феодосія Гринцевича.

Самі Гарбарови, між тим, спочатку мешкали у власному будинку на хуторі, а згодом оселились на Великій Житомирській  (цей будинок зберігся до наших днів, нині він за номером 44).

Продовжили батькові справи його старші діти. Родина, слід сказати, була багатодітною. Никодим Оксентійович тричі брав шлюб, двічі він удовів.

Старший син Олексій, щоправда, став військовим. Євген, що мав чин колезького реєстратора, був  членом повітової землевпорядної комісії, входив до правління місцевого комітету Червоного Хреста, був нагороджений орденом святого Станіслава. На жаль, у 1912 р. у розквіті сил через хворобу в 45-річному віці він передчасно пішов з життя.

Родинні поховання Гарбарових на старому православному цвинтарі Радомишля.

Донька Марія працювала наглядачем Радомисльської жіночої гімназії. Георгій, що успадкував від батька шкіряне виробництво і порядкував на землеволодіннях, був гласним міської думи.

Та й сам Никодим Оксентійович громадських діянь не залишив.  Він обирався міським, земським гласним, входив до повітового комітету у справах земського господарства, тривалий час був членом правління місцевого комітету Російського товариства Червоного Хреста. Це ще раз переконливо засвідчувало його непересічний авторитет серед радомислян, що впевнено тримався майже чотири десятиліття.

На схилі літ Никодим Гарбаров відійшов від міських справ і здебільшого мешкав у мальовничих маєтностях у Лазарівці. Втім революційний вир 1917-го і наступних років  поміщика Гарбарова не обминув. У серпні 1918 р. селянський натовп напав на його маєток, відібравши у господаря зброю, «аби не пручався». Затим поміщицькі землі були розподілені поміж біднотою.

Скінчив Никодим Оксентійович Гарбаров свій земний шлях 21 липня 1926 р. Його надгробок зберігся у Радомишлі поруч з похованнями рідних на старому міському кладовищі.

Ось у цій місцині,  що на сучасній радомишльській вулиці Мічуріна, діяв колись шкірзавод. Тут ще проглядаються у воді залишки паль. Побудував підприємство 1834 року тодішній міський голова М.Ренке. По його смерті перейшла ця мануфактура до Дійовичів-Гарбарових. Навколо підприємства почав його працівниками розбудовуватися хутір, що в різні часи мав назви Диїча, Гарбарова, Незаможник, Мічуріна, Соснова Поляна, а по народному його ще називають Третім хутором. За Списком населених місць Київської губернії 1866 року тут обліковувалося сім дворів, у яких мешкав 41 житель (23 чоловіки і 18 жінок, 32 українці і 9 поляків), що належали до міського стану. Будівля за долиною – колишній будинок Гарбарових. За спогадами місцевих жителів, у ньому мешкали дві доньки Гарбарова, обидві були незаміжніми, після встановлення Радянської влади і націоналізації підприємства вони виїхали з Радомишля. А в хатині потому працювала початкова школа.

Газета «Зоря Полісся», 19 грудня 2014 р.

  

«Без минулого не буває майбутнього»

- каже народна мудрість. Тож зростати і розвиватися громада повинна спираючись на попередній досвід, та задля цього його треба принаймні знати.

Таку давню істину у Раковичах не лише засвоїли а й узяли на озброєння. Нині це село одне з небагатьох, де створений і функціонує музей історії розвитку місцевої територіальної громади.

Його натхненником і популяризатором став сільський голова Олександр Марчук, вдруге обраний очільником села у 2010-му­­.

А вже через рік за ініціативою колективу Житомирського військового інституту в Раковичах було встановлено пам’ятник Герою Радянського Союзу Івану Туркеничу, який у 1943 році відзначився тут звитягою у кровопролитних боях на легендарному Рубежі мужності, одним з форпостів якого якраз і були Раковичі. Керівництво села уклало з військовиками угоду про проведення на теренах сільради пошукової роботи про ті вікопомні події, пролунала від гостей і пропозиція про створення відповідної музейної кімнати.

Потому до дослідження місць колишніх боїв долучилися пошуковці Всеукраїнського об’єднання «Пошук». До них охоче приєднався й сільський голова. О.Марчук, до речі, колишній правоохоронець, тож військова тема йому близька й зрозуміла. Відтак знайдені артефакти часів Другої світової війни поклали початок музейній експозиції.

Проте разом з першими суто військовими знахідками сімдесятилітньої давнини почали з’являтися й інші, сповна підтверджуючи тезу, що історія у нас давня, як цей світ. Нині у сільському музеї представлені знайдені у раковицькій землі зразки речей побуту, реманенту, врешті й тієї ж зброї кам’яного і бронзового віку, трипільських часів, князівської й козацької доби, ХVІІ-ХІХ століть. І хоча офіційні перші писемні згадки про село датовані ХVІ століттям, віднайдені тут речі промовисто вказують, що життя на цих теренах вирувало з прадавніх часів. Промовистим підтвердженням цьому стали виявлені сліди поселення часів Київської Руси.

Наразі музей повноцінно відтворює багатющу спадщину минулої слави і величі краян. У його колекціях привертають зокрема увагу зразки оздоблення кінської упряжі, формених ґудзиків, стародавніх монет, печаток, пломб різних історичних епох.

- Якщо у нас щось тут поки ще не представлено, то тому, що ми його ще не знайшли, - напівжартома зауважує Олександр Сергійович.

Втім чимало вірогідних експонатів музею втрачені вже безповоротно. Приміром, за спогадами сільських старожилів до війни у багатьох родинах зберігалися і використовувалися вироби прадавніх ремесел, домашнього начиння, були фотокартки. У горнилі визвольних боїв усі ті родинні реліквії згоріли разом з обійстями.

Розповідаючи про експонати музею, Олександр Марчук звертає увагу й на таку деталь: чомусь знаходяться на місцевих теренах, скажімо, монети  князівської доби, литовського, польського періоду, коли наші пращури перебували, так би мовити, у Європейському просторі. І зовсім не зустрічається таких знахідок часів Російського панування, вказуючи, вочевидь, на відповідний рівень життя краян. Водночас це є нині певним дороговказом для сьогоднішнього нашого цивілізаційного вибору.

У музеї вже побувало чимало делегацій, груп, у тому числі й ближнього зарубіжжя.

Водночас з окремими «гостями» тут воліли б не зустрічатися. Йдеться про так званих «чорних» археологів, які вподобали ці історичні місця. 

Тож пам’ятаючи про минувшину, раковичани прокладають місток і у майбутнє.

Окрасою та духовним центром села невдовзі стане церква, що споруджується громадським коштом. 

Відроджуються тут давні пісенні й музичні традиції, поступово розв’язуються соціально-економічні проблеми.

Відтак віриться, що коли живе повноцінним життям громада, житиме й село.

Газета «Зоря Полісся», 5 грудня 2014 р.

“Не зосталося ані хлібини, ані зернини…”

В небі кружляють круки.

Мор - від села до міста.

Богу здіймаю руки.

«Мамо, я хочу їсти…»

Вимели все до нитки

Прокляті активісти

З клуні, з хліва, з повітки.

«Мамо, я хочу їсти…»

Речі зібрали з хати,

Посаг, хустки, намисто,

Щоб за харчі продати.

«Мамо, я хочу їсти…»

Батько поніс і згинув,

Впав бозна-де безвісти.

Спи вже, моя дитино…

«Мамо, я хочу їсти…»

З’їли останні крихти,

Зілля й полову з листом.

Світ за очі б побігти…

«Мамо, я хочу їсти…»

«Мамо, я їсти хочу…»

Тиша…

      Ні встать, ні сісти…

Ледве вуста шепочуть:

«Мамо,.. я… хочу… їсти…

                 Ма…мо…..»

Володимир МОЛОДИКО.

Зустрічаючи цю надзвичайно привітну, енергійну і непосидючу жіночку, з нею не можна було не перекинутися слівцем, не розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Ольга Данченко завжди була в русі, у турботах. Влітку особливо, бо топтала майже щодня стежку до свого городу, якого завжди тримала в порядку, до лісу, звідки повсякчас поверталась з кошиками грибів чи ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналася. Називала їх годувальниками, і обурювалась, коли хтось нарікав на безробіття чи безгрошів’я. Своїм прикладом доводила, що, маючи поруч і ліс, і город, голодним принаймні не сидітимеш. І важко було повірити, що за такої енергії та рухливості відмірювала вона вже свій дев’ятий десяток. Останній…

Ольга Олександрівна пішла з життя 27 квітня 2010-го. У день ганебної ратифікації російсько-української угоди по Севастополю. Хтозна, можливо серце відданої Україні патріотки не захотіло терпіти такої наруги над тим, чим вона жила і що любила понад усе, – над землею рідною. Вона надзвичайно раділа успіхам нашої незалежної держави, відкрито таврувала її недругів і московських лакуз, що хочуть знову опинитися в міцних обіймах старшого брата і повернути країну в минуле. Ця жінка добре знала справжню ціну того минулого, що виміряна мільйонами безневинно загублених людських життів у репресіях, голодоморах, засланнях. Їх вона сповна спізнала на собі, а ще безпосередньо могла порівняти своє «щасливе» радянське життя з життям «загниваючого заходу», коли була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Саме там, до речі, вперше почула правду про український голод. Про трагічні 1932-33-й роки веде вона мову у своїх спогадах, що залишились нам, як пам’ять, і як нагадування та застереження…

- Я народжена у 1924 році, тож у пам’яті збереглися і голодні роки, і ті, що їм передували. Наша родина жила у Веприні, де здавна люди доладу господарювали. Батько мав наділ у дванадцять гектарів землі (це й рілля, і луг, і ліс), був він ще й пайовиком Білокриницького склозаводу. Дбаючи про майбутнє дітей, жителі Веприна, Вишевичів, Межирічки і Білої Криниці на свої пайові внески побудували те підприємство. Якби держава не націоналізувала завод, землю, то селяни самі б давали ладу, і наші люди не стали б такими «старцями», як їх зробила радянська влада й та, що її змінила.

У моїх дитячих спогадах збереглись добре доглянуті й багаті на врожаї поля, поки людей силоміць не загнали в колгосп. І вправлялися селяни обробляти землю кіньми, а не трактором. Удобрювали посіви гноєм, а не хімією, бо й худоби достатньо тримали. Пригадую, мене батько змалечку залучав гній угрібати, коли мене, можна сказати, ще з розори не видно було, бо й до школи не доросла. Працювали, не покладаючи рук, то мали й урожаї гарні. Крім того давали землі відпочити, залишаючи угіддя «під пар». Визначалися самі: де буде жито, овес, картопля, а де – «пари».

Через Веприн на Іршу до залізниці повсякчас у жнивну пору безперервним потоком рухалися валки із збіжжям. Те зерно й зараз у мене перед очима – чистесеньке, перевіяне, без жодної смітиночки й пилиночки. Тільки таке заготівельники приймали Пригадую, що також сіно відправляли залізницею, овес, бо армія тоді була переважно кінна.

 Це все було ще до колгоспів. Коли ж почалась колективізація, спочатку думалося, що то тільки для бажаючих. А першими хто пішов у колгосп – ті, що працювати не хотіли, хто байдикував, землю свою в оренду іншим віддавав. Потім вже почали людей туди силоміць заганяти.

У 1932-му раптом комори спорожніли. Весь урожай із села вивезли, бо Москва призначала все нові й нові контрактації, але чомусь ніхто за вивезене не розраховувався. Навпаки почали ходити по хатах і забирати у людей останнє, що вони для себе залишили. 

Я з братами і сестрами сиділа на печі, коли аж десять душ активістів прийшло до нас у хату. Їх очолював представник з району Придибайло. На все життя я його запам’ятала. Інші були свої, місцеві. Люди називали їх «червоною мітлою». Почали нишпорити по всіх кутках – у піч заглядають, у комору, збиралися навіть земляну долівку в хаті колупати. Все їстівне, що находять, усе чистісінько забирають. Батько й на гадці не мав, що таке може трапитися, то нічого не таїв і не приховував. Хазяйнував, працював до сьомого поту на землі, справно платив податки, розраховувався по всіх платежах, бо ж думав, що все буде по закону. І таких доладніх господарів у селі було чимало. Тож усе позабирали – й реманент, худобу, вози. Дарма що багато чого з відібраного потім попалили, але ж – відібрали.

А на зиму в хаті не зосталося ані хлібини, ані зернини.  Як же ж голодно було! Що ми тільки не пережили і не переїли. Гнилою картоплею харчувалися, яблуками гнилими. Все, що жувалося, йшло у їжу…

Збирали в лісі жолуді. Їх трохи вимочували затим сушили, щоб від лушпиння очистити. Мололи їх у млині і з тої маси пекли щось на зразок хліба. Чорні були ті перепічки, як смола, і зуби від того у всіх чорніли.

Ліс дуже виручав. Лисички того року вродили, то ходили збирали. Іноді випадала щаслива нагода зловити їжака. Ні горобців навкруги вже не було, ні вужів, все що живе попадалося, все переловили і поїли.

У матері в скрині було трохи цінного краму – одежа, прикраси. Батько їздив аж у Росію продавати ті речі в Торгсін, обмінювати на продукти. Пригадую, мамину гарну велику заквітчану хустку він виміняв за 15 фунтів кукурудзи. Кукурудза була найходовішим харчем, бо була дешевшою за інше зерно. Мати товкла її й варила нам з неї таку собі колотушу.

Люди блукали як скляні, часом йшли бозна-куди і безсилі просто падали на дорозі. Часом похоронні команди підбирали таких немічних і знесилених й везли до ями. Казали: «Воно все одно вже помре…»

Коли навесні сніг зійшов, намагалися щось відшукати у полі. Діти, як вороння, полювали на бодай якісь залишки минулорічної картоплі. Але навіть перемерзлу й гнилу відбирали наглядачі. Так само пильно боронила сторожа поля, коли зазеленів ячмінь. От принесемо гуртом з десяток тих картоплин. Мати сяк-так їх обсмажить, бо жиру теж не було ані граминки. Отож «понаїдалися» - і знову на пошуки їжі.

«Бурячки» збирали. Так називали зілля з білими солодкуватими корінцями, їх також запікали в печі. Цвіт акації рвали, щавльовник, висушували, перетирали на «пиріжки», які, звісно, розлазилися, тож їли ложками. А ще - коріння татарнику вживали, соснові бруньки.

Ліс для нас справді був рятувальником. Можна лишень уявити, як бідували українці в степах. Невипадково там жертв голоду було набагато більше, як і випадків людоїдства.

Вже після голоду поїхали наші родичі на станцію Барвинівка, що на Полтавщині, переселятися, то розповідали, що застали геть порожні села. Заходили в пусту хату, господарі якої вимерли, й жили.  Начулися там розповідей, коли батьки вбили і з’їли сина, який повернувся додому з армії. Діти батьків різали. І це на таких багатющих землях!

Аж нарешті таки дочекалися жнив, коли жито почало потроху наливатися стиглим колосом. Сподівалися, що тепер хоч із зеленого зерна щось можна буде зготувати. Та де там: все було під пильною охороною, дарма що нібито й на твоїй землі воно росло.

Та все ж якось жінки упросилися, аби хоч трохи погодувати дітей, що мерли найбільше. В нашій родині мій брат помер з голоду. Йому було 14. То на свій наділ таки змилостивилися пустити.

Мати нажала невеликий снопик тих колосків, принесла додому. Висушила у печі. А ми вже не можемо дочекатися, що ж воно з того та приготується. Мама змолола ті зернини. Перетерла і спекла нам коржа. Але відразу не дала, замкнула в скриню, щоб простиг. А пахощі по хаті йдуть, що шлунок перевертають. Мій хрещений тримав бджоли, то вділив нам склянку меду. Ото мати відламала кожному по шматочку коржа. Вмочила у мед і роздала усім. Господи, який же він був смачний! Решту знову заховала в скриню. Бо якби дала увесь, ми напевне віддали б Богу душу, бо опухлі ми ходили, змарнілі, знесилені. В мене з опухлих ніг наче як рідина якась текла.

А потім уже й у школі дітям організували «обіди». Столи змайстрували на подвір’ї, вдень роздавали по тарілці юшки, у якій п’ять пшонин плавало і шматочок картоплі в лушпинні. Про хліб тим часом мови ще не було. Ще й примовляли нам при цьому, що хліба нема, бо його шкідники й куркулі поховали та понищили. А юшечка – то турбота про нас комуністичної партії.

Під хвилю розкуркулення потрапила тоді родина маминого дядька з Федорівки У них була гарна хата з дерев’яною підлогою, господарство. Його відразу забрали на Біломорканал. Там він і згинув. Родину вигнали на вулицю. Попередили, якщо котрась рідня прийме до себе хоч дитину, то їх теж виселять. Все ж приходили до нас, то крадькома їм виносили щось поїсти. Багато розкуркулених сімей ховалося по лісах. Потім їм наказали виїхати за межі України.

Наші рідні подалися десь на Ленінград. Згодом, як приїздили, з подивом розповідали, що там і близько не було голоду. То тільки на Україну таке лихо радянська влада наслала.

Лише в 34-му почали ми потроху відходити від голодних потрясінь. Тоді вже й на склозаводі почали пайовикам видавати продуктові пайки – борошно. Згадується, як у  Пасху сиділи ми на печі, чекаючи на матір, яка пішла по пайок, і гризли сирі буряки. Мама прийшла, швиденько замісила тісто. І у перший день Великого Свята хліб пекла.

Тож гірко слухати, коли десь лунає, що ніякого голодомору у нас не було.

Вперше правду про голод 33-го я почула  в Німеччині, куди мене вивезли у 1942-му. Працювала я там у заможних господарів. Якось розговорилися з хазяйкою, а вона й каже: «Та ви ж нічого не знаєте, що у вас відбувалося!» І розповідає про наш голод, про людоїдство й інше.

Я розказала, як у нас все вимітали з садиб, через те й голодували люди.

А вона й розповіла, як у 33-му, коли в Україні вмирали від голоду, німецьким селянам розвозили й безкоштовно роздавали зерно. «Три машини, – каже, - до нас приїхало: з житом, пшеницею і ячменем. Питають: куди вам висипати? Та у нас достатньо свого, відказуємо. А вони: нам наказали у кожне обійстя завезти, бо в Україні такий урожай, що ніде хліб дівати… А ми ж не знали, що там у вас насправді діялося. То й висипали. Коли через деякий час дізнаємося, що в Україні з голоду люди людей почали їсти. Німці тоді усю свою лють на комуністах вимістили, котрі довели ваших людей до голодної смерті, щоб у нас такого не сталося.»

Я тоді ще підлітком була і в політиці не розумілась. Але таки усвідомила, що штучно нас Москва штовхнула до голодної смерті. А таке знущання над людьми забуттю і прощенню не підлягає.

Записано в листопаді 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.

Аудіорозповідь Ольги Данченко

"Чорні дошки" голодного мору 

Щаслива і трагічна зоря Івана Ремболовича

  21 листопада 1921 року у селі Базар тодішнього Коростенського повіту «доблесні котовці» розстріляли 360 полонених українських вояків, учасників трагічного Другого зимового походу, що під орудою полковника Юрія Тютюнника прагнули підняти Україну на боротьбу з більшовицькою окупацією. Їх мало бути 361, та за день до страти одному з бранців неймовірним чином вдалося втекти з полону. Втікачем був командир ударної бойової частини повстанців підполковник Іван Ремболович.

У визвольний похід в Україну в складі Волинської групи І.Ремболович вирушив у якості начальника оперативного відділу штабу Київської дивізії, що 3 листопада перетнула кордон і, обеззброївши ворогів, без жодного пострілу звільнила від «червоних» кілька прикордонних сіл. Через два дні повстанці вже з боєм увійшли в село Жубровичі (нині – Олевського району). Тут за згодою командування Ремболович полишив штабну роботу і очолив ударну групу, яку сформував з добровольців. Адже за плечима у відважного командира і вояка, уродженця Чернігівщини, був бойовий вишкіл на фронтах Першої світової, Армії УНР.

Саме загін Ремболовича став дійсно головною бойовою силою походу. 7 листопада, попри переважаючі сили ворога, цей авангард відчайдушно увірвався до Коростеня, захопив залізничний вузол, затим рушив до в’язниці, звідки визволив заарештованих чекістами українських патріотів, які не сприймали більшовицької влади. Потому відважні вояки знищили відділ охорони і підірвали залізничний міст біля Ігнатполя, відзначилися у бою під Чоповичами, де зруйнували залізничну колію і зіпсували телефонну лінію.

Звідти Волинська група рушила через Будилівку, Облітки, Дітинець, Заньки у напрямку Радомишля, але, відмовившись від спроб атакувати місто, повернула назад.

Увечері 11 листопада під Чайківкою шлях воякам перетнула кінна розвідка 133-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії Червоного війська.

Зав’язався бій. Українці дали гідну відсіч ворогові. Опісля командування «червоних» влаштувало такий собі «розбір польотів», відсторонивши кількох командирів, а їхні бойові порядки очолив особисто сам комдив Г.Котовський.

Проте й повстанці зазнали чималих втрат. 45 бійців було вбито й поранено. Серйозне поранення в чайківському бою дістав підполковник І.Ремболович. Йому вразило нижню частину стегна лівої ноги.

Потому українське військо змушене було повсякчас відступати, стримуючи, одначе, вогнем у відповідь ворога, що невідступно йшов слідом. Колона рушила далі через Пилиповичі, Журавлинку, Городське, щоби переправитися через Тетерів і потрапити під захист притетерівських лісів. Незважаючи на ворожий обстріл, переправа вдалась, тож, завдавши притому значних втрат котовцям, повстанці отримали деякий перепочинок.

Далі шлях Волинської групи, що сподівалась з’єднатись з Подільською групою походу, проліг уздовж Тетерева через Войташівку (нині - Квітневе Коростишівського району), Ставецьку Слободу, Негребівку, Раївку, Комарівку на північ Радомисльського повіту, де орудували місцеві повстанські загони Орлика і Струка. Та з огляду на постійне переслідування війська Тютюнника котовцями, шляхи їхні розійшлися.

Незважаючи на поранення, Іван Ремболович повсякчас надавав бойовим порядкам повстанців важливі настанови й поради, часом віддаючи команди зі своєї санітарної підводи. Проте ворог мав відчутну перевагу.

 До того ж на користь ситим і добре екіпірованим «червоним» сприяла зимова снігова й морозна погода. Козаки були змоклі й змерзлі, їм бракувало теплого одягу, їжі, коней. Подеколи доводилося долати чималі снігові замети й водні перешкоди, знесилюючи військо, за яким тягнулась ще й сотня валок з пораненими.

Вирішальний бій відбувся 17 листопада під Малими Миньками. Сили в ньому вже були надто нерівними. Відтак лише кінним козакам вдалося вислизнути крізь невелику шпарину у порядках котовців і врятуватися. Решту було нещадно порубано і взято у полон. У їх числі - й поранених. Бранців звели до містечка Базар і замкнули у тамтешній молитовні. Переможці до того обібрали їх до останньої нитки, багатьох зоставивши лише у спідньому. На Ремболовичу, приміром, лишилися тільки закривавлені штани й сорочка. Місцеві жителі прагнули підсобити полоненим українським воякам одягом і харчами, але охорона не дозволила.

Надвечір 20 листопада до церкви зайшло кілька осіб командного складу та цивільних. Голова цієї «каральної комісії» звернувся до полонених. На диво заговорив чистою українською мовою, бо до того походівці чули від червоноармійців виключно російську говірку, що виразно виказувала в них московських зайд. Як з’ясувалося згодом, то був справді українець, що пристав до більшовиків, - «червоний» комдив І.Гаркавий.

Він почав сипати на ув’язнених лайкою, обзиваючи їх бандитами, головорізами і т. ін. Потому мовив наказовим тоном:

- Кажіть, є тут серед вас командири?

- Нема, - відповіли вояки.

З вуст «голови» знову посипалась добірна лайка.

 – А де ж Ремболович, ваш полковник? Чи ж він не командир? А на Коростень хто нападав?

Хтось із козаків відказав, що Ремболовича вбито. Проте комісія вочевидь знала, що він тут, і продовжувала вимагати його видати.

Козак, що лежав поруч з підполковником, прошепотів йому:

- Тікай, бо розстріляють…

Ось як згодом описав подальші події у своїх спогадах сам Іван Семенович Ремболович:

«Легко це сказати, а як утекти? Але, як бачить читач, я втік і то на очах усієї комісії й кількох вартових червоноармійців. Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло спасти на думку, що людина боса, в одній спідній сорочці при 18 ступенях морозу може втекти та ще й із перебитою ногою. Коли вийшов я на подвір’я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, пішов просто перед собою».

Поранений і знесилений вояк дивом добрів до першої ліпшої хатини сусіднього села.

- Свят, свят, свят… - перехрестилися господарі і, запопадливо озирнувшись довкола, впустили несподіваного гостя до помешкання та хутко зачинили двері.

Його обігріли, полікували й виходили. Потому підполковник потайки повернувся до Польщі.

В еміграції він брав участь в громадських рухах і організаціях, що допомагали українцям.

З початком Другої світової війни Іван Ремболович був заарештований німецькою окупаційною адміністрацією і майже рік перебував в ув’язненні.

Звільнившись на початку 1943-го, він налагодив контакти з керівництвом Української Повстанчої Армії, надаючи її загонам фахові поради досвідченого військовика. Затим разом з кількома тисячами українських добровольців Ремболович увійшов як командир роти до дивізії «Галичина», на яку учасники повстанського руху покладали надії з визволення України. У битві під Бродами його бойовий підрозділ виявив неабияку відвагу, допомігши іншим уникнути оточення. Проте сам мужній воїн отримав важке поранення в ногу. На полі бою його дивом, як і двома десятиліттями тому під Базаром, підібрали селяни, нелегально доправивши у Львів …до радянського шпиталя. Там пораненому ампутували ногу.

Оклигавши, Ремболович знову налагодив співпрацю з ОУН, УПА, консультуючи і розробляючи бойові операції. Одначе восени 1949-го енкаведистам таки вдалося його вистежити й заарештувати. Нескореного допитами і тортурами вояка та патріота через рік розстріляли.  Отак у боротьбі за волю України, яку він не припиняв з часів Української Народної республіки, і згасла його путівна зоря…

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.

Доторкнутись до прекрасного

У черговий раз село Леніне (між тим сьогодні все частіше вживається його стародавня первісна назва Ставки) стало місцем зібрання відомих і молодих художників, які проводили тут пленер – так живописці називають роботу на природі, коли на полотнах відтворюється довкілля, що постає перед очами художника. Таке своєрідне відображення основних етапів реконструкції тамтешнього старовинного маєтку започаткував його власник - відомий колекціонер і меценат Олексій Шереметьєв.

Спочатку пленер дістав назву «Околиці маєтку Вангенгеймів». Бо саме ця голландська родина господарювала у ставецькому маєтку на межі ХІХ і ХХ століть. Досі у переказах місцевих мешканців зберігаються надзвичайно теплі та вдячні спогади про Ольгу Вангенгейм, яка власним коштом побудувала і відкрила у Ставках школу, що слугує тут донині, сама, до речі, й учителювала в ній.

Проте під час реставраційних робіт, які активно ведуться у садибі, фахівці дійшли висновку, що вік цієї споруди значно давніший. Принаймні на цеглинах виявлено клеймо 1792 року. У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття власниками села були шляхтичі Дуніни-Вонсовичі, котрі й збудували тут свій палац. Врешті підтвердили це й віднайдені в архівах плани ставецьких маєтностей Вонсовичів.

Наразі зміна назви лише посилює значимість відновлення стародавньої споруди і надає більшої поваги до тих, хто опікується цим.

Попервах викладачі та студенти Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури зібралися у Леніному влітку, представивши потому місцевій громаді свій перший тутешній доробок. Згодом сюди навідалися художники з Полтави. І от під орудою невтомної Наталії Сухоліт у жовтні столичні митці провели в Ставецькому маєтку осінній пленерний сезон. Цього разу живописний десант до Леніного склали викладачі академії Петро Лебединець, Галина Попінова та Олександр Храпачов, до яких приєдналися молоді таланти Алла Алексєєва, Роман Гаврилюк, Анатолій Паньковик, студенти Ростислав Дудченко, Валерія Лисяк, Катерина Рейда, Дмитро Тарасенко та китайський художник Сун Ке.

Останні четверо тут уже вдруге, тож не приховують свого задоволення від нової нагоди побувати у цих мальовничих краях.

Сун Ке щиро зізнався, що більше йому сподобалося працювати саме осінньої пори:

- Восени кольори яскравіші й різноманітніші, в Китаї мені таких бачити не доводилося. Та важливо, що на відміну від літа спека і комарі не заважають. З задоволенням побував би тут і взимку…

Катерина Рейда за спеціалізацією – художник-графік. Чудове враження справляє її графічна композиція «12 художників» - такий собі модерновий і водночас гротескний концентрований вираз художнього погляду на усіх учасників пленеру та їхні будні у Леніному. Водночас вона представила для огляду написані нею тут класичні пейзажі.

- Іноді корисно переключитися на інший жанр, бо одноманітність втомлює, - каже молода художниця.

Підтверджує цю тезу й Роман Гаврилюк, який зазвичай займається церковним розписом. Втім, можливо, знадобиться цей його досвід, коли дійде черга до оздоблення стародавніх залів палацу.

А от Петро Лебединець, чиї авангардні роботи широко відомі не лише в Україні, а й за її межами, навпаки починав колись з традиційного реалістичного живопису, потому почав експериментувати з барвами, з пластикою кольорів. У Леніному він створив нові абстрактні полотна, навіяні йому місцевими враженнями.

- Місцевість, природа не можуть не надихати на творчість, - розповідає митець. – Коли ми сюди приїхали, стояла чудова золота осінь. То був справжній рай для наших пейзажистів, хоч і недовгий.

Оглядаючи представлені для огляду художні роботи, місцеві жителі та гості Леніного сповна насолоджувалися роботами майстрів пензля, обираючи кожен для себе з-поміж них щось особливе, котре, як мовиться, залягло в душу. Ставчани до того ж мали змогу вгадати той чи інший краєвид, місцину або звичайну сільську господу.

- Це чудово, коли люди мають змогу доторкнутися до прекрасного, - поділився своїми враженнями від виставки голова райдержадміністрації Петро Сергієнко. – Бо кожен такий культурно-мистецький захід сприяє підняттю культурного рівня і регіону загалом, і його жителів. А ще, напевне, залучатиме сюди туристів, розвиваючи відповідну інфраструктуру. Слід сподіватися, що, коли відновиться палац, виставки тут стануть постійними. Тож слова вдячності за добру справу і художникам, і меценатові.

Вражений побаченим, заступник голови районної ради Олександр Кобилинський зазначив, що подібні мистецькі акції – то велика честь для Радомишльщини.

- Треба тільки вітати меценатів, які, попри важку ситуацію в країні, прийшли до нас, прийшли в село, і несуть людям красу мистецтва та радість.

Олексій Шереметьєв з цього приводу зауважив, що у грудні доробок учасників пленеру буде представлено в одному з виставкових залів Києва, видано художній каталог. А ще він запевнив, що реконструкція маєтку має завершитися наступного року.

- Ми прийшли сюди з миром, прийшли з прекрасним, тож давня слава Ставків лише примножуватиметься, - підсумував меценат.

Газета «Зоря Полісся», 14 листопада 2014 р.

Наш Радомишль