Стаж, гідний пошанування

Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.

Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев).  Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.

У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля.

Підприємство це наразі стало провідним у місті. Станом на 1875 р. тут за рік перероблялося 1000 волових шкір, 600 – яловичих, річна продуктивність становила 1600 рублів, працювало на заводі 12 робітників.

Щоправда, на ту пору Никодим Гарбаров був уже одним з найвпливовіших можновладців повітового Радомисля, недарма ж 1879 року містяни обрали його міським головою.

НА ХВИЛІ САМОВРЯДНИХ РЕФОРМ

Реформа 1861 р. відома широкому загалові передусім відміною кріпосницького права. Проте вагомими її складовими були й запроваджені в містах Російської Імперії початкові засади місцевого самоврядування. З 1862 року скасовуються городницькі правління, призначувані «згори», натомість головною управлінською посадою в містах стає обраний громадою міський голова, який водночас очолював і міську управу – виконавчий орган міської думи. За городовим положенням 1862 року голову обирали на чотири роки з числа гласних міської думи, що формувалась з різних міських станів – дворян, міщан, купців, ремісників тощо. Кандидат на посаду міського голови тимчасом повинен був володіти майном не менше, ніж на 15 тисяч рублів. Такий ценз Никодиму Гарбарову цілком забезпечувався успадкованим від батька шкірзаводом, а ще - земельними володіннями, які належали родині навколо Радомисля та в інших місцевостях повіту – у Киянці Потіївської волості, Лазарівці – Брусиловської, Романівці – Водотийської.

Вочевидь саме відтоді «батьками міста» почали називати найзаможніших городян, які передусім визначали шляхи розвитку свого оселеного пункту й фінансово його підтримували.

Після запровадження городового положення 1870 року перелік жителів міст, що отримували виборчі права, розширився. Дещо змінилась і виборча система. Проте очільники міста, що обиралися за цими положеннями, довго у кріслі голови чомусь не затримувалися. Приміром, у 1878 році склав свої повноваження Онуфрій Івашкевич. «Київські губернські відомості» з цього приводу писали, що без докору сумління голова призначав собі й оточенню нагороди та чимале утримання, обтяжуючи місто боргами, ще й спромігся вкрасти з міської казни 143 рублі (їх з нього, до речі, таки стягнули).

«ВИНЕН ГАРБАРОВ, БО ПОСКУПИВСЯ НА ХАБАРЯ!»

У 1898 році сталась подія, яка надзвичайно вплинула на розвиток регіону, суттєво змінивши акценти у розвитку його окремих територіальних одиниць: почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, значна частина якої проходила Радомисльським повітом. Істотно позначилась вона й на авторитеті міської влади, щоправда, з негативного боку. Бо у самому Радомислі ця новина викликала значне невдоволення і розчарування. Адже, попри очікування і сподівання міських обивателів, залізнична колія оминала повітовий центр. Містяни відразу визначили «стрілочника» в особі міського голови: мовляв, поскупився Гарбаров на хабарі проектувальникам, от і лишилося місто без залізниці.

Наразі у нове ХХ століття Радомисль увійшов з новим міським головою. За підсумками виборів 1899 року цю посаду здобув Феодосій Гринцевич. Проте сподівання, що його молода та енергійна управлінська команда, як її авансували  радомисляни, змінить ситуацію, теж не справдилися. І справдитися аж ніяк не могли,  адже проектувальники залізниці  одразу й однозначно довели до відома радомисльських чиновників, що спрямування дороги через Радомисль неможливе, адже призведе до значних витрат на будівництво та подовжить його терміни. А враховуючи те, що ця сталева магістраль мала насамперед військове призначення, жодні соціально-економічні чинники перспектив розвитку регіону до уваги не бралися.

І у 1902 році гудок першого паровоза на уведеній в дію гілці Київ-Коростень пролунав аж за двадцять п’ять верстов від повітового міста, лише на найближчій до нього станції Ірша.

Тож аванси виявились марними. Наразі очолювати місто у наступному чотириріччі знову довірили, як мовиться, досвідченим і перевіреним. У 1903 році крісло міського голови Радомисля вкотре обійняв Никодим Гарбаров.

Та незважаючи на покладені ним чергові сходинки у розвої міста, стрімкий соціально-економічний розвиток потребував нових ідей і нових сил. Продукувати їх 70-річному радомисльському очільникові вже було важкувато, а тому та каденція виявилась для Никодима Оксентійовича останньою.

Втім перелік його добрих справ і звершень у літописі міста чималий.

«І КОЖНОМУ ВОЗДАСТЬСЯ ЗА ЙОГО СПРАВАМИ…»

За часів головування Никодима Гарбарова в Радомислі було збудовано Свято-Миколаївський собор, єврейську синагогу, земську лікарню. У місті відкрилися ряд навчальних закладів, серед яких - міське чотирикласне училище (у його приміщеннях нині – школа №3). У Радомислі почалися роботи з централізованого водопостачання та електрифікації. Розвитку підприємництва сприяли засновані тут «Громадський банк» і «Радомисльське товариство взаємного кредиту». У 1906 р. запрацював пивоварний завод Альбрехтів і Тайферта, від якого веде свій початок сучасний «Пиво-безалкогольний комбінат «Радомишль».

На землях села Папірня, що належали Гарбарову, оселились німецькі колоністи, заснувавши однойменну колонію. Міський голова сприяв папірнянським колоністам у відкритті в селі німецької школи.

Чисельність населення у місті з 1879 до 1907 р. зросла з 8,58 тисячі жителів до 14,45. Радомисль з року в рік розбудовувався і розвивався.

Тож невипадково про Никодима Гарбарова залишились добра слава і вдячні відгуки городян.

Він був удостоєний звання потомственого почесного громадянина, яке надавало ряд переваг і привілеїв не лише йому, а й успадковувалося нащадками.

Тривалий час Гарбаровим хутором називали місцевість понад Сухаркою, де містилась шкіряна мануфактура Гарбарових, хоча станом на 1916 р. у цій місцевості працювало 15 шкірзаводів різних власників. У ХІХ столітті ця околиця мала назву хутір Диїча (Діїв хутір). Там власником було збудовано й невелику церкву в ім’я святителя Миколая.

Вочевидь саме на честь міського голови з 30-річним стажем Радомисльська міська управа назвала одну з новозабудованих на початку ХХ століття вулиць міста Никодимівською (нині – Червоноармійська). До речі, паралельна з нею Пролетарська мала первісну назву Феодосійська, вказуючи вже на наступного очільника міста - Феодосія Гринцевича.

Самі Гарбарови, між тим, спочатку мешкали у власному будинку на хуторі, а згодом оселились на Великій Житомирській  (цей будинок зберігся до наших днів, нині він за номером 44).

Продовжили батькові справи його старші діти. Родина, слід сказати, була багатодітною. Никодим Оксентійович тричі брав шлюб, двічі він удовів.

Старший син Олексій, щоправда, став військовим. Євген, що мав чин колезького реєстратора, був  членом повітової землевпорядної комісії, входив до правління місцевого комітету Червоного Хреста, був нагороджений орденом святого Станіслава. На жаль, у 1912 р. у розквіті сил через хворобу в 45-річному віці він передчасно пішов з життя.

Родинні поховання Гарбарових на старому православному цвинтарі Радомишля.

Донька Марія працювала наглядачем Радомисльської жіночої гімназії. Георгій, що успадкував від батька шкіряне виробництво і порядкував на землеволодіннях, був гласним міської думи.

Та й сам Никодим Оксентійович громадських діянь не залишив.  Він обирався міським, земським гласним, входив до повітового комітету у справах земського господарства, тривалий час був членом правління місцевого комітету Російського товариства Червоного Хреста. Це ще раз переконливо засвідчувало його непересічний авторитет серед радомислян, що впевнено тримався майже чотири десятиліття.

На схилі літ Никодим Гарбаров відійшов від міських справ і здебільшого мешкав у мальовничих маєтностях у Лазарівці. Втім революційний вир 1917-го і наступних років  поміщика Гарбарова не обминув. У серпні 1918 р. селянський натовп напав на його маєток, відібравши у господаря зброю, «аби не пручався». Затим поміщицькі землі були розподілені поміж біднотою.

Скінчив Никодим Оксентійович Гарбаров свій земний шлях 21 липня 1926 р. Його надгробок зберігся у Радомишлі поруч з похованнями рідних на старому міському кладовищі.

Ось у цій місцині,  що на сучасній радомишльській вулиці Мічуріна, діяв колись шкірзавод. Тут ще проглядаються у воді залишки паль. Побудував підприємство 1834 року тодішній міський голова М.Ренке. По його смерті перейшла ця мануфактура до Дійовичів-Гарбарових. Навколо підприємства почав його працівниками розбудовуватися хутір, що в різні часи мав назви Диїча, Гарбарова, Незаможник, Мічуріна, Соснова Поляна, а по народному його ще називають Третім хутором. За Списком населених місць Київської губернії 1866 року тут обліковувалося сім дворів, у яких мешкав 41 житель (23 чоловіки і 18 жінок, 32 українці і 9 поляків), що належали до міського стану. Будівля за долиною – колишній будинок Гарбарових. За спогадами місцевих жителів, у ньому мешкали дві доньки Гарбарова, обидві були незаміжніми, після встановлення Радянської влади і націоналізації підприємства вони виїхали з Радомишля. А в хатині потому працювала початкова школа.

Газета «Зоря Полісся», 19 грудня 2014 р.