(оповідання з життя)
Коли зустрічаються друзі дитинства, після узвичаєних
обмінів розповідями про те, хто, де, що і як, затим спілкування переважно
переходить у спогади про солодкі й щемливі далекі роки, коли були вони юними і
безтурботними. Часто-густо згадуються при цьому дитячі розваги, пригоди,
походеньки.
- А пам’ятаєте, як ми тайкома ходили до склепу на
польському кладовищі?
- Траплялося таке, хоч сором нині те згадувати…
Втім «відвідини» родинного поховання знаних поміщиків
Вержбицьких відбувалися з простої підліткової цікавості, від бажання ніби
зазирнути у потойбічний утаємничений та містичний світ мерців. У православних,
вважалося, так не велося…
І раптом:
- А був же потаємний склеп і на російському цвинтарі!..
Отоді й почув я історію, що надзвичайно вразила своєю
незвичайністю та незбагненністю, як усяка оповідка, в якій реальність тісно
переплітається з вигадками і домислами.
Малюнок Анатолія Політа. 1942 р.
* * *
…Того дня він відчув, що життя втратило для нього
подальший сенс. Його дев’ятилітній синочок, його кровиночка лежав на лаві
посеред кімнати, навіки стуливши повіки та склавши рученята, у яких палахкотіла
громниця - поминальна свіча.
Отець Ферапонт хоча й свято вірив у вічне загробне життя
та царствіє небесне і пропагував таку віру серед парафіян, все ж усвідомлював невідворотність,
втілену в єсенінських рядках про те, що
всі ми тлінні у цьому світі.
«Ні, цього не станеться, мій син навіки залишиться для
мене таким, як зараз, насправді, а не в уяві», - визрів у вбитого горем батька
відчайдушний намір.
Він прожогом кинувся до книжкової шафи і відшукав на
поличці невеличку книжечку, яку надибав колись у Вінниці в музеї-усипальниці
лікаря Пирогова, муміфікованого колегами й близькими за власним заповітом і за
особистою рецептурою. Знайшов потрібне місце і тремтячою рукою усе ретельно
занотував. В аптеці батюшка придбав записані препарати, а потім удома, коли
відправив причет по домівках, щоби провести наодинці з сином останню ніч,
потайки власноруч виконав належні медичні й анатомічні процедури…
Під час похоронної процесії отець Ферапонт звелів копачам
не закидати могилу: мовляв, має за день-другий приїхати хтось із рідні, щоби
попрощатися з хлопчиком. А тоді самотужки поночі поспіхом перелаштував
поховальну яму і обладнав у ній невеличкий прихований склеп.
До нього він час від часу навідувався, відкривав труну і
не зводив очей із сина, що лежав мов живий, розмовляв з ним, сповідувався у
всьому. Але не розтулялися очі, не зринало з вуст жадане слово, мовлене татові.
І від укотре пережитої туги й жалю зринали над тихим та умиротвореним
кладовищем невимовні батькові ридання.
Повсякчас чули їх у невеличкому будиночку, що тулився на
гробовищі, і у якому здавна мешкала родина цвинтарних наглядачів. Саме вони на
батюшчине прохання щовечора запалювали свічечку-лампадку на могилі і оберігали
від загалу таємницю цього поховання.
Але про вчинене отцем Ферапонтом богохульство таки
дізналися у вищих церковних колах, і від церкви його відлучили.
Архієрейський присуд він сприйняв смиренно. Певний час ще
нібито працював у місцевому колгоспі чи то бухгалтером, чи то обліковцем, а
згодом тихо відійшов у безвість…
* * *
Батюшкою Ферапонт став випадково й мимоволі. Коли
Радомишль загарбали гітлерівці, окупанти попервах прагнули хоча й показного,
але порядку та чіткого функціонування усіх сфер, передусім тих, що заборонялися
і переслідувалися радянським режимом, сподіваючись на прихильність городян до
окупаційної влади. І відкрита у 1941-му церква мала засвідчувати сприяння
новоявлених хазяїв вдоволенню радомишлянами своїх релігійних почуттів.
Проте відновлений для відправ храм певний час залишався
без священика, тож служби там проводилися вряди-годи.
Тимчасом у Радомишлі почалися масові й примусові
відправки молоді на роботи в Німеччину. Потрапив до списку потенційних
остарбайтерів і Ферапонт.
Врешті його викликали в управу для оформлення документів.
Заповнюючи пункт за пунктом рядки анкети, канцелярист
запитав:
– Професія?
– Священик, - відказав Ферапонт наперед заготовлену
«легенду», бо чув, що служителів культу до Рейху не відправляли.
– О-о-о! Хвилинку… - вдоволено протягнув чиновник і
відлучився з кабінету, швидко повернувшись уже з комендантом.
– Ві єст поп? – перепитав той.
– Так, – підтвердив свої слова Ферапонт і вийшов з управи
вже призначеним настоятелем Свято-Миколаївського храму.
Він усвідомлював, що взяв на душу гріх самозванця. Але, з
одного боку, служити Богові покликана кожна віруюча людина, а з іншого –
прихильними до церкви, попри гоніння 1920-30-х років, залишалося чимало
радомишлян, які потребували духовної розради та підтримки. Тим більше, що
Ферапонт добре був обізнаний з тонкощами релігійних служб і відправ. Бо не один
рік з приємністю відвідував собор, поступово дістав прихильність отця Лева, що
правив тут ще з царських часів. Юнак з благоговінням приходив на його служби і
ловив на льоту кожну дію та мовлене священиком слово, відтак поступово завчив
мало не всі обрядові тонкощі й тексти
треб. Як велося у православних священнослужителів, він відпустив собі борідку,
вподобав відповідне вбрання. Тож Боговіддані містяни вбачали у цьому
добровільному батюшчиному помічникові законного церковного служку.
І коли він прийшов для виконання священицьких обов’язків
до церкви, її вірні сприйняли це як належне.
Отак і служив отець Ферапонт у храмі ще й тривалий
повоєнний час.
Як і годиться, обвінчався він шлюбними узами з
церковницею, що стала матушкою Олександрою. А згодом у Боголюбивого подружжя
народилося дитинча, наречене за батьковим найменням.
Зростав хлопчина надзвичайно обдарованим, особливо мало
не магічний вплив справляв на оточуючих його співочий дар, підкріплений тонким
і навдивовижу чистим та проникливим голосом, що зачаровував усіх, хто чув
дискантові пісенні переливи.
Після передчасної смерті дружини всю свою увагу й любов
Ферапонт спрямував синові, біля якого упадав усією душею і котрого плекав та
оберігав від усіляких напастей.
Але не вберіг… Мовлений лікарями діагноз «дифтерія»
виявився смертним вироком бідолашній приреченій дитині та її приголомшеному
батьку.
Можливо, такої відплати довелося йому зазнати саме за
своє несподіване самозванство.
* * *
Чи справді так було, чи тільки намалювала чиясь
розбурхана уява, хтозна…
Боговідданий мирянин, добре обізнаний з радомишльською
церковною історією ХХ століття та життєписами місцевих служителів культу,
почуту мною оповідку рішуче відкинув і заперечив. За його словами, по війні
правив у церкві інший боговідступник, що під час нацистського вторгнення служив
в армії зі зброєю в руках, працював до того ж в «енкеведе», а затим знову
одягнув на себе рясу. Він начебто дійсно втратив малолітнього сина, який помер
від дифтерії. Проте про жодне бальзамування не могло бути й мови, бо після
смерті хлопчика вбитий горем батько вирішив залишити нещасливий Радомишль і,
зваживши на прохання, єпархіальна рада перевела його до іншої парафії.
Натомість – один зі священиків, що ніс службу Божу в
Радомишлі ще у радянські роки, подеколи відверто розказував, як свого часу до
нього звертались зі своїми сумнівами парафіяни, котрі переповідали історію
розстриги: як бути, адже самозваний піп проводив відправи, хрестив, вінчав,
сповідував. Чи ж канонічними є вчинені ним таїнства?
Та на все, мабуть, воля Божа. Врешті, недарма кажуть, що
Господь усе бачить, і лише Сам вершить свій суд та віддає кожному належне.
Але
одного вечора, коли проходив повз цвинтар, побачене там надзвичайно вразило і
приголомшило: на могилі Ферапонтового сина, що нині вже доладу затулена чималою
бетонною плитою, горіла кимось запалена свіча!..
Газета
«Зоря Полісся», 23 вересня 2016 р.
