До когорти
фундаторів та будівничих українського війська у революційну пору 1917-1919
років належав
Генеральний хорунжий Михайло Іванів.
Саме в такій українській правописній
формі записав своє прізвище генерал-майор Російської імператорської армії
Михайло Онуфрійович Іванов, котрий після Лютневої (1917 р.) революції, що
ствердила демократичний устрій у багатовіковій імперії, пристав до українського
військового руху. І власну національну належність вказав: «українець».
Як зазначає у своїх спогадах
учасник тих буремних подій полковник Армії УНР В.Кедровський, на Першому
Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся в Києві 18–20 травня 1917 р.,
Михайла Іваніва обрали членом Українського Генерального Військового комітету.
До його складу увійшло 17 достойників, яких визначили за простою більшістю
набраних ними голосів. Іванів при цьому мав сьомий кількісний результат,
виявившись, до речі, єдиним у складі комітету, хто мав генеральське звання. В
кінці липня того року він зокрема завідував інспекторським відділом УГВК,
отримавши військове звання Генерального хорунжого. На початку 1919 р. очолив
адміністративну управу Головного штабу Дієвої армії УНР, а в квітні того ж року
став начальником Головного штабу.
Основним центром формування військ
УНР, як, утім, і столицею самої Української республіки, перебував на той час
Кам’янець-Подільський, зусібіч оточений арміями ворогуючих сторін –
більшовицькою Червоною, Денікінською Добровольчою, Польською й Румунською. Тут,
звісно, осідав і Головний штаб української армії. Врешті у листопаді 1920-го
місто зайняли червоні війська.
Михайла Іваніва заарештували чекісти
й доправили до Харкова.
Невдовзі його амністували і
звільнили з ув’язнення, натомість мобілізували вже до Робітничо-селянської
Червоної Армії. Але – ненадовго, бо у 1923 було оголошено демобілізацію.
Втім ЧК поза увагою колишнього
генерала не лишило, всякчас тримаючи під пильним наглядом. І коли закрутився
вир сталінських репресій, під нещадний прес яких потрапили й українські вояки,
не минув цієї трагічної участі й Генеральний хорунжий Іванів.
7 березня 1938 року його
заарештували за звинуваченням у створенні та керівництві контрреволюційною
організацією. На ту пору Михайло Онуфрійович мешкав у Києві, де працював
бухгалтером комбінату «Харчосмак». У його карній справі зазначено, що
підтримував контакти з колишніми офіцерами російської армії, серед яких названо
підполковника Р.Супруненка. Той мешкав у Бородянці, а свого часу служив під
орудою М.Іваніва в дієвій армії УНР.
Вже через місяць 14 квітня трійка
НКВС засудила його до розстрілу з конфіскацією майна. Того ж дня вирок було
виконано, а місцем поховання стали сумнозвісні Биківнянські могили…
У біографічних відомостях
зазначається, що народився Михайло Онуфрійович Іванів 17 грудня 1866 року на
станції Кочерів у родині станційного службовця. Водночас у деяких довідкових
джерелах станцію довільно інтерпретували у залізничну, а службовця – в
залізничника. Відтак приналежність до села Кочерів, що на Радомишльщині, за
такого «редагування» виглядала незрозумілою й сумнівною. Хоча спроби віднайти
станцію з назвою Кочерів в тогочасних залізничних мережах виявилися ще більш
нереальними і практично нездійсненними, бо, по-перше, іншого населеного пункту
з такою назвою не існує, а, по-друге, на теренах сучасної України залізничне
сполучення як таке почало активно розвиватися тільки з 1868 року. Тож у 1866
році жодної діючої залізничної станції в Київській губернії просто не було, як
і станційних службовців на них.
Врешті крапки над «і» поставили
архівні церковні джерела. І у метричній книзі Свято-Покровської церкви села
Кочерова Радомисльського повіту за 1866 рік, що зберігається в Центральному
Державному історичному архіві м.Києва, знайдено метричний запис про охрещення
27 грудня в храмі народженого 17 грудня в родині наглядача поштової станції
чиновника 14 класу Онуфрія Анастасійовича Іванова та його законної дружини
Марії Федорівни сина Михайла. Його хрещеними батьками стали Радомисльський
повітовий поштмейстер Йосип Недзвецький та поміщиця Тетяна Добровольська.
Таїнство хрещення здійснювали священник Іоанн Кошиць, дячок Автоном Рябчинський
та пономар Григорій Коринчевський.
Тож ішлося у біографії вояка про
поштову станцію, яка зорганізувалась у Кочерові з уведенням в дію Києво-Брестського
шосе, та її службовця. Прибув той сюди у 1864-му. Попервах мешкав тут з матір’ю. За рік одружився на чиновницькій доньці Прокопович, що з підкиївського Борисполя.
Притому вінчалися молодята у Кочерівському храмі. Тож не залишається сумнівів у достовірності
факту народження одного з очільників українського війська саме в Кочерові на
Радомишльщині.
Підтвердження
цьому містяться також у тогочасних сповідних відомостях, у метричному церковному записі Кочерівської церкви від 22
лютого 1866 року про хрещення в родині станційного наглядача Іванова сина
Володимира (народився 24 січня), від 11 лютого 1869 року, де засвідчено
охрещення іменем Ганна народженої 25 січня доньки Онуфрія та Марії Іванових. 29 червня 1871 року в цій же церкві
хрестився їхній син
Олександр, уроджений 9 червня. До речі, якраз у сестри в Бучі під Києвом осів
Михайло Іванів у 1923-му, коли був звільнений з армії.
Середню освіту
він здобув у 4-й Київській гімназії. Помітка в метриці вказує, що хлопчина вірогідно
почав навчання у 1877 р. Проте на ту пору після виходу Онуфрія Анастасійовича у
відставку родина вже мешкала в селі Старому на Бориспільщині.
Михайло у 1887-му
закінчив Варшавське піхотне училище. Потому служив прапорщиком у 71-му та 70-му піхотних полках, що дислокувалися в
Польщі. Затим навчався у Санкт-Петербурзькому археологічному інституті, що
готував, одначе, археографів та архівістів. Відтак з листопада 1900 року був
направлений до Головного штабу Російської імператорської армії для служби у
Військово-науковому архіві.
Проте у наступні криваві військові
кампанії, що їх вела імперська Росія, М.Іваніва відкликали до фронтових
порядків. У Російсько-японську війну він був призначений скарбничим штабу 3-ї
Маньчжурської армії. За бойові заслуги одержав звання підполковника,
нагороджений орденами Св. Анни ІІІ ст. і Св.Станіслава ІІ ст.
Після завершення війни службу
продовжив в Іркутській військовій окрузі. Попервах був старшим ад’ютантом
штабу, виконував обов’язки чергового генерала штабу. У 1912 році у званні
полковника його призначили помічником командира 25-го Сибірського стрілецького
полку, потім 28-го. У серпні 1914-го з початком світової війни полковник
Михайло Іванов став командиром ново-сформованого 48-го Сибірського стрілецького
полку. А вже у жовтні полк обійняв бойові позиції на рідних командирові
українських теренах – у Карпатських Бескидах, де являв приклади стійкості,
зазнавши притому значних втрат.
Звитяга М.Іванова була відзначена
орденами Св. Владимира IV і III ступенів. У липні 1916 р. йому присвоїли звання
генерал-майора. В кінці того року полк вів запеклі бої на Станіславській лінії,
де командир дістав поранення. У грудні його перевели з діючої армії в резерв
штабу Київської військової округи.
Тут і зустрів Михайло Іванів
українську революцію, без вагань долучившись до творення і становлення
незалежної української держави.
Газета «Зоря Полісся», 18 січня 2019 р. (доповнено).
Немає коментарів:
Дописати коментар