Страшні події 1932-33 років навіки
закарбувалися у народній пам’яті попри те, що впродовж радянської доби про це
заборонялося не те, що розповідати, а навіть згадувати. Тож свідчення очевидців
не лише дозволяють зрозуміти, що ж відбувалося у ті страшні часи, а й є
незаперечним доказом злочину державного масштабу.
Ці розповіді
краян, що пережили лихоліття голодомору, свого часу записали учні міської школи
№5, опитавши своїх рідних, близьких, сусідів, знайомих. Нині вони зберігаються
у фондах Радомишльського народного краєзнавчого музею.
Олександр Іванович ГОНЧАРЕНКО,
1922 р.н., с.Мінини
«У 1932 році батька
заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно
вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав
передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від
якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але
як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував,
коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там
скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене
господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах,
вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що
можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди,
в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину
кидали в одну яму, засипали яку, коли вона наповнювалась. У школі вчителі
побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи,
поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від
голодної смерті».
Записав Максим
Міненко.
Галина Порфирівна ІВАНЕНКО,
1921 р.н., с.Краснобірка
«У родині нас було
шестеро – тато, мама і четверо дітей. Тяжко жилося, то батьки віддали мене до
дядька Грицька, щоби допомагала їм по господарству й за те харчувалась у них.
Одного разу увечері, коли поверталась додому, наштовхнулась на мішок із зерном,
що його хтось ненароком загубив поночі. Можливо, його вирішив переховати
заможний сусід, що жив неподалік. Те, що нам таке добро перепало, виглядало
казкою. Але не в радість воно вийшло. Допавшись до хліба і наївшись його
надміру, найстарший брат Василь відразу помер. А невдовзі хтось той мішок викрав.
Через тиждень по тому померли дві мої сестрички – Надя і Катя, а за ними й
батьки пішли на той світ. Лише одна я врятувалась від голодної смерті…»
Записала Антоніна
Прокопенко.
Надія Григорівна КОНОНЕНКО,
1923 р.н., с.Раковичі
«Коли прийшов голод,
мені було лише десять рочків. Мене тоді саме прилаштували пасти череду. Тож
люди, що виганяли худобу, клали мені в торбинку хто що міг – млинці з трави,
бурякову гичку, щавель, борошно із жолудів. Батько час від часу ходив у
Хомівку, де продавав чи міняв деякі домашні пожитки на продукти: передусім на
хліб та сіль. Із заробленої хлібини дорогою з’їдав невеликий шматочок, а решту
ніс додому і давав кожному по одному разу її вкусити – матері, мені і двом
сестричкам. Та все ж у голодовку мої сестри Ганна та Антоніна померли. По
сусідству з нами жила родина Конопляних, то у них умерли всі діти. Голод забрав
також донечку в моєї двоюрідної сестри».
Записала Ольга Ясь.
Надія Павлівна ІЛЬНИЦЬКА,
1927 р.н.,
с.Борщів
«Нас у батьків було
дев’ятеро, один одного менший. Як було прогодувати таку ораву… Що нам тоді
тільки не доводилося їсти, аби не померти з голоду. Полову та січку товкли в
ступі і пекли коржі, додавали до них також конюшину, горобиний щавель,
картопляні лушпайки. З мерзлої картоплі та зілля варили сякий-такий борщ. Дуже
мерли тоді люди. Пам’ятається, що за два дні у селі померло відразу сорок
людей. Сусіди за склянку солі віддавали дорогі речі, домоткані килими.
Віддавали за харчі хто що мав. Та братика вберегти не вдалося, опух і помер. У
старшого брата померла донечка. То їх так разом і поховали в одній могилі…»
Записала Олена Ткаченко.
Ганна Ничипорівна КОБЕРНИК,
1914 р.н., м.Радомишль
«Дуже тяжко було виживати в
голодні роки великій родині з восьми душ. Батьки жили не дуже бідно. Але в
тридцять третьому вимели до зернини і до крихти всі припаси, забрали корову,
яка була справжньою годувальницею. Я з братом і сестричками змушені були ходити
просити милостиню. Хто щось поїсти давав, хтось – копійчину… Жах огортає й
сльози на очі навертаються, коли згадуються ті роки і постають перед очима опухлі дитячі тільця,
яких звозили та зносили на кладовище…»
Записала Вікторія Денисенко.
Ярослава Йосипівна БЕРНАЦЬКА,
1930 р.н., с.Кримок
«Батько був шевцем, і ця його
робота давала змогу добувати хоч щось із харчів. А ще мама виміняла свої золоті
сережки на пуд сала. Тому сяк-так трималися, хоча перед голодовкою у нас
відібрали коней, воза. У ті роки люди виживали, як могли. Збирали в полі житні
колоски, гнилу картоплю… З півсела нашого тоді вимерло. З нашої рідні вижив з
усієї сім’ї тільки один хлопчик, якого ми забрали до себе. Навіть згадувати про
те жахіття страшно».
Записала Юлія Блінова.
Федір Федорович ХМІЛЬ, 1923 р.н., с.Бистріївка
«Навесні 33-го у наш двір
одного дня три підводи заїхало, а на них чоловік тридцять зі зброєю та піками
залізними. Тими піками вони все подвір’я проштрикували, шукали, може, десь
якісь припаси приховали. Відібрали все, що ми мали. Але, слава Богу, шкуру
конячу під лоханкою не знайшли. Ото вона нас і врятувала. Різали її потроху,
кидали у воду, варили і виходила така собі юшка. Поки вистачило, їли кукурудзу.
Потім ми з братом Остапом перетрушували залишки соломи, вишукували там і ловили
мишей, що також ішли в їжу. Якось натрапили на сховище їжаків. Це була вдача,
бо на цілий місяць нам їх вистачило. Споживали бруньки на деревах… Я тоді ходив
до школи, то з кожним днем дітей там було все менше й менше. А коли залишилась
лише третина учнів, вчитель сказав більше на навчання не приходити… Була така
хата в селі, що тринадцять душ жило в тій родині, і всі померли. Голод забрав
двох моїх двоюрідних братів – учителів…»
Записала Антоніна Прокопенко.
Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар