Коли працював над цим дослідженням,
пригадався анекдот пізньої радянської доби. Йшлося в ньому про чолов’ягу,
котрий прийшов до ЗАГСу і повідомив про бажання змінити прізвище.
– А з якої причини? – поцікавилась
завідувачка.
– Я б хотів мати знамените прізвище,
– відповів відвідувач.
– Яке ж саме?
– Лобановський!
– О-о-о!.. А у Вас яке?
– Лобачевський…
«О часи! О звичаї!» – слушно було б зіронізувати з цього приводу, зважаючи на те, як змінилися за століття громадські уподобання: аж ніяк не на користь наукових корифеїв. Адже прізвище Лобачевський носив всесвітньовідомий математик, творець неевклідової геометрії з ім’ям та по-батькові Микола Іванович.
Микола Лобачевський.
От тільки ім’я його справжнього
тата, виявляється, було зовсім не Іван.
Спираючись винятково на метричні та
архівні джерела, сучасні дослідники біографії математичного генія довели, що
біологічним батьком майбутнього світоча наук був Сергій Шебаршин, з яким, не
діставши згоди на розлучення з Іваном Лобачевським, співжила мати Миколи. Хоча
записаний при народженні він був таки Лобачевським і притому Івановичем
(можливо, щоб убезпечити хлопця від тавра «незаконнонародженого» і пов’язаних
із ним подальших проблем). З певними обумовленнями підтверджував це у своїх
свідченнях і сам учений, не заперечуючи, таким чином, свою приналежність до
цього роду. Втім, хтозна…
Дослідники генеалогії тимчасом
зазначають, що Лобачевські тієї родової гілки походять з польських
переселенців, які осіли на Волині. Чимало тамтешніх Лобачевських були
священнослужителями і згадуються ще в документах XVIII століття.
Свою відданість Божим заповідям
промовисто засвідчив зокрема представник роду відставний прапорщик Антоній
Лобачевський, що оселився в Радомисльському повіті. Як зазначав у своїх
історичних нарисах з історії Брусилова та його околиць Іван Огієнко, в перші
десятиліття ХІХ століття Антоній Миколайович неодноразово робив чималі пожертви
брусилівській Воскресенській церкві, а ще всякчас опікувався богадільнею при
храмі – шпиталем для немічної бідноти.
Воскресенська
церква в Брусилові.
З книги І.Огієнка «Українська культура» (1918 р.).
У 1821 році,
вірогідно перед своєю смертю, добродійник у складеному духовному заповіті
пожертвував цій богадільні 3 тисячі рублів асигнаціями. Попервах їх віддали під
відсотки радомисльскому магнатові Антонію Злотницькому. Проте сума, що набігла за перші два
роки, до шпиталю вчасно не дійшла. Тож кошти перевели спочатку в Приказ
Громадської Опіки, а згодом реалізували на Державний безперервно прибутковий
білет. Відсотки від пожертви використовувались священиками для ремонту будинку,
його опалення, а також на одяг для бідняцтва ще й у другій половині ХІХ
століття, навіть пізніше, попри те, що нерідко робилися спроби використати їх
за іншим призначенням.
На ту пору знаним на Радомисльщині
землевласником став син Антонія – Севастіан. Від батька від дістав у спадок
маєтності в Баранівці Малинської волості Радомисльського повіту, де й мешкав з
матір’ю Олександрою Данилівною (вона відійшла у засвіти в 1842-му). Свого часу
ці землі перейшли до Лобачевського за борги від поміщиків Заліських.
Одружився Севастіан на доньці
поміщика з Ходорів Пилипа Микульського – Філіцині, що успадкувала від батька
частину угідь.
До речі, тамтешні землеволодіння
дісталися тестеві Севастіана від колишнього магната Каетана Чайковського, у
якого Микульський служив управителем маєтностей. По смерті бездітного і
навдивовижу скупого володаря, що мав спадкові титули старости бахтинського і
підкоморія венденського та величезні статки, Ходори попервах успадкував його
племінник Симфоріан. Гульвіса та марнотрат, він, одначе, виявився нікудишнім
господарем – розтринькав успадковане майно і заліз у борги. Фінал
господарювання став трагічним: постріл у скроню в придорожній корчмі, можливо,
й у тій, що здавна містилась у належній йому Красносілці. Маєток пішов на торги
й дістався врешті колишньому його управителю.
Позаяк інший спадкоємець
ходорівського можновладця і теж його племінник, відомий тогочасний політичний
та військовий діяч і письменник Михайло Чайковський у своїх мемуарах тимчасом
згадує й Микульського, з яким скупердяй-староста полюбляв просторікувати на
історичні теми.
Севастіан та Філіцина Лобачевські
мали 9 дітей: шестеро хлопців (Володимир, Ярослав, Гвальберт, Євген, Антон,
Костянтин) і трійко дівчаток (Людвіка, Генрієта, Пелагея). У метричних книжках
зазначено, що охрещені вони православними у церквах Пиріжків, Ворсівки,
Заболотя. Хрещеними батьками для більшості з них стало подружжя Хоржевських,
які володіли угіддями в Мірчі. Кумувалися Лобачевські й зі згаданими Заліськими
і, звісно, Микульськими.
Коли у 1863 році на колишніх землях
Речі Посполитої, анексованих Російською імперією, спалахнуло польське січневе
повстання, несподівано долучилися до нього й радомисльські Лобачевські.
За спогадами Володимира, онука
Севастіана Лобачевського, записаними зі слів бабусі Олександри, старший брат
батька вірогідно під вливом своєї бабці-польки з Микульських втік з дому і
долучився до повстанців, що сповідували промовисте гасло «За нашу і вашу
свободу!». Старшим, відомо, в родині був Володимир. Одначе, у списках
заарештованих бунтівників вказано Євгена Лобачевського, хоча йому на ту пору
було лише 14.
Дід Севастіан тим часом вирушив на
пошуки сина зі сподіваннями повернути його додому. Проте обидва були полонені
російськими військами і постали перед судом. Дідове майно конфіскували, синів
позбавили дворянських привілеїв і зарахували до міщан без права вступу до
вишів. Втім Антон, Костянтин та Гвальберт згодом своє дворянство поновили.
Обох бунтівників доправили до
Сибіру. Севастіан, проте, повернувся додому хворим після звільнення деяких
засуджених у 1871 році і тоді ж 68-літнім скінчив свій вік. Сина помилували вже
після вступу на престол Миколи Першого.
Між тим, значилися «брати
Лобачевські з Київщини» і серед учасників польського бунту 1830-31 років.
У 1877 році Микульські та
Лобачевські перерозподілили між собою успадковані маєтності. На хуторах
Малинівка та Бида біля Ходорів потім осіли з родинами Ярослав, Антон, Євген і
Костянтин Севастіановичі. За реєстрами 1914 року обліковано там і володіння
їхніх братів Гвальберта й Володимира.
А от щодо родин декого з них, то «вихованцями» неодруженого Антона Севастіановича (так зазвичай називали народжених поза шлюбом дітей) були записані Надія, Марія і Григорій Демченки. Ярослав, що теж вказаний нежонатим, мав, проте, сина Івана. Такий собі несподіваний радомишльський відгомін історії з походженням видатного математика…
Здобували освіту ходорівські
Лобачевські переважно в повітовому місті. Приміром, за переписом 1897 року діти
Євгена Антон, Йосип і Валентина зазначені учнями Радомисльського міського
двокласного училища. До речі, квартирували вони під час навчання на вулиці
Дворянській у міщанки Марії Семенівни Севрук, що теж походила з Микульських.
Невдовзі, втім, родина переїхала до повітового міста, де звела будинок на тодішній вулиці Граничній (тепер – Богдана Хмельницького). Він зберігся до наших днів.
Проте зазнали тутешні Лобачевські
значних втрат під час епідемії тифу 1919-1920 років. Спочатку пошесть нещадно
покосила малинівську рідню, а від них дісталась до родичів у Радомисль…
Радомисльську гімназію у 1919 році
закінчив згаданий син Костянтина Лобачевського Володимир. Щоправда, на ту пору
він теж був уже радомислянином. Адже, як писав згодом у листі до свого
гімназійного товариша Миколи Осадчого, після смерті батька (той помер у 1909-му
і був похований у Ходорах) мама з дітьми теж переселилась до Радомисля.
Володимир, якого з дитинства
приваблювали довколишня природа і ліс, обрав собі зрештою й професію за
уподобанням: він став лісівником. Закінчивши у Києві виш, дістав призначення у
П’ятигорськ, де, зрештою, й осів. Старшиною-зв’язківцем пройшов війну від
Сталінграда до Берліна, з чотирма бойовими нагородами був учасником параду Перемоги.
Лісівник Володимир Лобачевський із сином Ігорем та онуком Олексієм. 1962 р.
Інші Лобачевські теж здебільшого
розлетілися по різних краях. Втім залишилися їхні нащадки і в Радомишлі.
Зокрема про свій родовід, що походив
від Лобачевських-Микульських, згадував свого часу в нашій розмові знаний
радомишлянин-фронтовик і майстер-умілець Євген Кишковський, що пішов у засвіти
в 2008-му. Він був єдиним сином у ходорівського подружжя Олександра
Кишковського і Олімпіади Лобачевської та наречений на честь діда по матері. Між
тим, їхня родина також виявилась причетною до польського
національно-визвольного руху, але вже у революційному вирі 1917-1921 рр.
Коли Польща у 1918-му проголосила
незалежність і почала з колишніх вояків царської армії польського походження формувати
власне військо, пристав до нього й поручик Олександр Кишковський, залишивши в
Радомислі вагітну дружину. Військове протистояння відродженої польської держави
з більшовицькою Росією унеможливило його повернення додому, як і переїзд у
«ворожу буржуазну Польщу» дружини із сином, якого він так ніколи й не побачив.
У 1939-му з початком Другої
світової, першою жертвою якої стала Польща, поділена Німеччиною та СРСР, полк,
у якому підполковник Кишковський був заступником командира, потрапив у
радянський полон. Затим полонених етапували в Старобільський концтабір, а
звідти навесні 1940-го почали доправляти до Харківського НКВС для таємного
«виконання вироків» – пострілів у потилицю. Страчених потайки закопували у
кварталі №6 Харківського лісопарку. У 2000 році на тому місці було відкрито
Меморіал жертвам тоталітаризму, де встановлено меморіальну плиту пам’яті
Олександра Кишковського. У 2014-му вклонилися їй його радомишльські нащадки.
Подружжя Кишковських – Олександр і Олімпіада.
За гірким велінням долі фронтовий
послужний список Євгена Кишковського, що пройшов усю Другу світову, починався у
1939-му саме в Польщі. Але його частина перебувала в резерві і в бойових діях
участі не брала…
Називають Кишковські-Лобачевські й інших радомишлян зі своєї родинної гілки: Гаєвських, Ліннікових, Пашковських, Шуневичів, Кузьменків. Примітно, що знана у місті й за його межами вчителька Аліна Гаєвська (в дівоцтві Кишковська) викладала саме математику і вважалась одним із найкращих фахівців з цієї дисципліни на радомишльських теренах.
А на кладовищі в Ходорах наразі збереглися поховання упокоєних тут Лобачевських – Севастіана та його сина Володимира.
Газета «Зоря Полісся», 16 липня 2021 р.
