З історії сіл Радомишльщини. ЧУДИН

«В рік 1072-й. Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба... І правив тоді Вишгородом Чудін…» - так записано в давньоруському літописі. Згадано в ньому одного з представників знатного боярського роду вишгородського посадника Микулу Чудіна. Його брат Туки служив воєводою у Київських князів Ізяслава та Всеволода Ярославича, а син Іван брав участь у відомій нараді, котру скликав Володимир Мономах у Берестові.

Саме цим нащадкам давньослов’янського племені чудів приписують заснування поселення Чудин поблизу стародавнього Мичеська – попередника Радомишля. Тож  якраз другу половину ХІ століття слід брати за точку відліку в історії цього оселеного пункту. Між тим у багатьох польських і російських архівних джерелах офіційно наводиться назва села саме як Чудін.

Розташоване на пагорбі на лівому боці Тетерева поселення було добре захищене від ворожих зазіхань. Тут вабили перших оселенців гарні місця для полювання, рибальства, лісозаготівель і супутніх промислів. На крутих схилах притетерівської долини струменить декілька джерел зі смачною і багатою на поживні мінерали водою.

В описах Київської губернії згодом зазначалося, що однією з найпримітніших і найбільших низовинних місцевостей Київщини є низовина, що тягнеться від Чудина до Мигалок.

Чудинський краєвид. 1993 р.

Здавна вкорінились у Чудині давні назви урочищ і кутків села – Острів, Хутір, Глибока Долина, Антонова яма.

Одну з місцин на Тетереві чудинці споконвіку називають «Жужелем». Цей термін пов’язаний з давнім металорудним виробництвом. Тож біля Чудина в заплавах Тетерева в давнину місцеві жителі копали болотну руду, яку потім у Кримоцькій рудні переплавляли на залізо, а вже з нього вправні ковалі виготовляли знаряддя і реманент для землеробства, домашнього господарства, або й навіть зброю для захисту від недругів. Адже прокочувались тут татарські зайди, польські коругви.

Давній сільський переказ розповідає про трагічну долю двох чудинських дівчат, котрих захопили у полон і взяли з собою польські завойовники. Їх вигнала із села українська козацька залога. Поляки разом з награбованим добром, скарбами і наложницями заледве перебрались через Тетерів і затоплену низовину, діставшись невеликого підвищення у заболоченій заплаві, що має назву урочища Лядо. Після того, як загарбники тут обсохли й перепочили, вони почали ділити свої набутки. Проте згоди не дійшли, і наразі суперечки переросли у бійку. Один з жовнірів, прихопивши цінності, спробував утекти і самотужки пішов у брід. Проте інші його швидко наздогнали, добро відібрали, а самого потопили. Свій гнів завойовники вимістили на дівчат, над якими позбиткувалися. Потім, закопавши там скарби, нечестивці вже рушили услід за кіньми, що навмання побрели через осоку. Проте вибратися з тої пастки їм так і не вдалося.

Дівчат залишили конати на Лядові. Одна з них таки не витримала наруги й померла. Друга залишилась живою, проте стала несповна розуму. А тому, коли її знайшли і врятували односельці, місця, де заховали скарби ґвалтівники, бідолашна так ніколи нікому й не відкрила…

Одна з найперших відомих писемних згадок про Чудин в історичних джерелах датована 1579 роком.  У дозволі на побудову Радомисльського замку, який було надано Печерському архімандриту М.Хребтовичу, одним з орієнтирів місця його облаштування серед інших навколишніх сіл вказано й Чудин, як осадне село Тетерівської волості, центром якої був Радомисль. Як засвідчено описом рухомого і нерухомого майна 1593 р., складеним при його передачі архімандритові Н.Туру, село це входило до маєтностей Києво-печерського монастиря. У давнину Чудин сполучався з Радомишлем шляхом, що йшов з Лутівки понад Тетеревом повз урочище Лигов, а далі вів до Великої Рачі і Кримка.

Встановлені у Київському воєводстві в 1631 р. податі зобов’язували чудинців сплачувати з двох димів (господарств) – по три злотих, а з двох городників – по 24 гроша.

А наведена давня місцева оповідка знайшла своє підтвердження у багатьох подіях козацької доби. Приміром, у 1636 році значних збитків завдали Чудину козацька і гусарська хоругви  війська королівського ротмістра Людвіга Олізара, які стояли постоєм у Радомислі й довколишніх селах. До суду за зверненням повірених-депутатів притягнуті були окрім Олізара також поручик А.Сокольницький з товариством.

У 1646 році повірений Києво-печерського монастиря М.Пренсецький від імені митрополита Петра Могили скаржився на стражника коронного Самійла Лаща, хоругви якого пограбували чудинских монастирських селян, ґвалтували жінок, чинили інші наруги. Збитки, завдані селу, оцінені були в 120 злотих.

А в лютому 1652 року архімандрит Києво-печерський Й.Тризна подав скаргу до староства Житомирського на управителя Вепринського маєтку Я.Домановського, котрий з озброєним загоном здійснив грабіжницький напад на притетерівські села. У Чудині нападники забрали у селян двох коней і шість волів.

Певне спустошення, що спостерігалось на Правобережжі після Хмельниччини і наступних україно-російських і польських протистоянь, спричинило королівський указ від 1682 р., за яким від Києво-печерського монастиря було відібрано його маєтності, віддані в управління львівському уніатському єпископу Й.Шумлянському. У тому переліку в Чудині обліковано 88 дворів.

За люстрацією подимної податі від 25 січня 1683 р. у Чудині нараховувалося 12 димів, з яких до казни надходило два злотих. Реєстр ревізії митрополичих і поліських сіл 1686 року засвідчив передачу села військовиком Галицької землі Журахівським. Потому поліські маєтності передавалися уніатами в орендне володіння. Зокрема за контрактом 1705 року Чудин названо в переліку поселень, орендованих С.Шумлянським.

Під тим же 1705 роком Чудин згадується у зв’язку з повстанням С.Палія. Повстанські загони фастівського козацького полковника владарювали на цих теренах на межі XVII-XVIII століть. Дворяни Рудницькі, які орендували уніатські маєтності перед Шумлянським, скаржились на нього та його дружину про напади на них і про те, що чудинські селяни не підкорялися їм, а податок сплачували Палію.

У XVIII столітті Чудин вважався одним із примітних оселених пунктів краю і належав до маєтностей уніатської митрополії, осідок якої був у Радомислі. У візитації Радомисльського деканату 1744 року зазначено, що до Радомисльської церкви Святої Трійці приписано 14 парафіян з Чудина, які «щорічно дають велебній милості парохові роковщизни по дійниці збіжжя, хто якого зможе». А серед церковного староства згадано Кіндрата Йовенка.

У «Реєстрі димів в добрах Київської митрополії за 1789 р.» у Чудині обліковано 36 димів (господарств).

У середині XVIII століття з поширенням єврейської колонізації краю у Чудині оселилась родина євреїв, яка відкрила в селі корчму. За переписом іудеїв Житомирського повіту 1791 р. їх тут нараховувалося п’ятеро.

У 1795 році після ліквідації уніатської митрополичої кафедри в Радомислі Чудин перейшов у володіння Антонія Злотницького, колишнього коменданта Кам’янецької фортеці. 

Згодом той розпродав частину своїх маєтностей, і у середині ХІХ століття це село вже належало магнату, дворянинові Роману Вержбицькому та його дружині Варварі, які заснували тут свою резиденцію. Поміщицький палац з пишним садом містився на в’їзді до Чудина з боку Лутівки. Залишки панського льоху збереглися донині.

1866 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Чудин увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю належав до З-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника.

У 1864 р. в Чудині налічувалося 420 мешканців (224 чоловіки і 196 жінок).  270  жителів сповідували православ’я, 150 – були римо-католиками. Євреїв у селі вже не рахувалося. Вочевидь, вплинула на це трагічна історія, що трапилась 1839 року з малолітньою Гапкою, донькою кріпака Вержбицьких Нечипоренка, якій було порізано горло. У скоєнні злочину підозрювався цирульник А.Лазебник, котрий нібито вчинив це у ритуальних цілях. Його зрештою виправдали, але та справа пустила чималий поголос і резонанс.

До чудинського маєтку Вержбицьких входили крім того Лутівка, Микгород, Папірня, Березці, Мала Рача. У власності цих поміщиків були також чималі маєтності  навколо Терехів (нині – Іванківський район), а загалом мали вони 15 тисяч десятин землеволодінь і 1200 кріпаків.  На Тетереві Вержбицькими було побудований водяний млин на дві постави, який діяв у селі до 1970-х р.р. Мали ці поміщики у своїй власності й лісові угіддя.

Згодом чудинські маєтності перейшли до їх сина – Казимира. За даними 1911-1912 р. тут  за ним рахувалося 1475 десятин землі, і він входив до числа найбільших землевласників Радомисльського повіту. По його смерті ці землеволодіння перейшли до дружини Олександри (за реєстром 1913 р. – 122 дес.), донькам Анелі (374 дес.), Марії (270 дес. - у Чудині і Малій Рачі), Стефанії (262 дес.). 381 дес. викупив міщанин, радомисльський почесний громадянин Трохим Шкідченко.

   За часів уніатської митрополії у 1778 році в селі було побудовано церкву, освячену в ім’я святителя Миколая у день перенесення його мощей (22 травня за новим стилем), дерев’яну, яка попервах була приписана  до Радомишльської Свято-Троїцької церкви і містилась на сучасному пагорбі над яром. Неподалік стояв будинок священика (будівлі колишньої сільської школи). За розповідями старожилів, з батюшчиного обійстя вів до церкви (а, можливо, й ще кудись) потаємний підземний хід. Біля храму був сільський цвинтар. У церковних візитаціях кінця ХVІІІ століття згадується церковне братство, старшими провізорами (почесними попечителями) якого були Іван Маладика і Андрій Коваль, що мало в казні 168 злотих та 20 грошей (для порівняння: річні витрати кафедральної радомишльської церкви становили біля тисячі злотих).

У ХІХ столітті церква у Чудині стала самостійною.

Проте однієї зими у 1860-х роках випало дуже багато снігу. Під час раптового весняного потепління він швидко розтанув, утворивши потужні водяні потоки, що рушили з поля в річкову долину, змітаючи все на шляху. Два таких ручаї проклали собі шлях понад церквою через цвинтар, розмивши могили, і понесли тлінні останки небіжчиків до річки. Після того тут утворився величезний яр. Наслідки того потопу помітні й у інших місцях Чудина, розперезаного такими ж ярками і вибалками. 

Відтак сільська громада вирішила перенести храм на інше місце. Його розібрали, залишивши на попередньому церковищі пам’ятну каплицю і поодинокі могили з кам’яними хрестами, яких не зачепила водна стихія. У 1861 році  було збудовану нову церкву на узвишші біля теперішнього цвинтаря, який тоді там було й облаштовано.

До парафії чудинської церкви були приписані жителі Березець, Малої і Великої Рачі, Кримка, Білки. Церква мала по 7 десятин землі під сінокосом і садибою, 30 десятин ріллі. Було відкрито церковно-парафіяльну школу. За церковною класифікацією, що визначала штати служителів культу відповідно до парафії, чудинська церква належала до 5-го класу.
Головною святинею храму вважалась старовинна ікона Пресвятої Богородиці. 

Хоча нова церква також іменувалась Свято-Миколаївською, чудинці, проте, тримали давню традицію святкувати сільське престольне свято («мед») на Вознесіння Господнє – Ушестя.

За відомостями 1880 р. до чудинської церкви було приписано 2093 парафіянина: 988 чоловіків і 1105 жінок. Церкві належало 45 десятин землі. У селах парафії, до якої входили Велика Рача, Кримок і Білка з тамтешніми каплицями, рахувалися також 191 католик і лютеранин, 107 євреїв. Католики, зокрема, підпорядковувалися Вишевицькому костьолові, одначе здебільшого відвідували каплицю у сусідньому Кримку з чудотворною іконою св. Антонія. У день вшанування його пам’яті (15 червня), яке було там престольним святом, чудинці, навіть православні, також ходили вклонятися цій святині, відвідуючи своїх рідних і близьких.

У ЦПШ, яка мала статус однокласної, навчалося 20 учнів (18 хлопців, 2 дівчат). Школа утримувалась на кошти громади (річне утримання становило 40 руб.). Для довідки: священик мав оклад у 300 руб. на рік.

Добрий слід по собі залишив настоятель чудинської Свято-Миколаївської церкви Лукіан Бєляновський (1845-1908), що служив тут з 1870-го року і мав авторитет серед мирян не лише своєї парафії, а й у повіті. Завдяки духовному подвижництву в 1896-1908 рр. він був призначений благочинним, а Чудин став центром 1-го православного благочинного округу Радомисльського повіту. До цього округу входили 26 церков у селах Березівка, Більківці з Теснівкою, Борщів, Видибір зі Свидею, Верлок, Горбулів, Городське з Манином, Гуменники, Заболоть, Заньки, Кам’яний Брід, Кичкирі, Межирічка з Краснобіркою, Моделів, Слобідка зі Сліпчицями, Ставки, Старосільці з Минійками, Торчин, Чайківка, Чудин. Отець Лукіан також був членом повітового відділення Київської парафіяльної училищної ради.
   У 1895 році в родині Бєляновських два тижні відпочивав товариш сина священика Івана по Київській духовній семінарії Олександр Кошиць - майбутній славетний хормейстер і музикант. У своїх спогадах митець згодом опише неповторні краєвиди довкола Чудина з широченним лугом, за яким «починаються ліси, скільки око обхватить», котрі «щезають на обрію темною синьою хмарою». З теплотою він згадає й турботливого та привітного отця Лукіана, котрий чимось нагадував Кошицю його батька. 
   Л.Бєляновський з дружиною поховані у Чудині біля колишньої церкви (могила збереглась донині). Його донька Ганна після закінчення духовного улища тривалий час учителювала у чудинській школі.

Потому священиком чудинської церкви, підпорядковану вже 2-му повітовому благочинному округу, служив зять Л.Бєляновського Віктор Гороновський, який певний час також виконував обов’язки благочинного. З 1915 р. він крім того правив у Малорацькій церкві.

Селянська реформа 1861 року дала змогу селянам самотужки господарювати на землі. Наразі в кінці ХІХ століття в Чудині рахувалося 110 ревізьких (таких, що обкладалися податками) селянських господарств, якими оброблялося 630 десятин наданої їм землі. Викупна плата за ці землеволодіння становила 549 руб. 64 коп. Водночас селянам, як правило, надавалися неугіддя, часом до їхніх наділів не було доступу, поширеною була черезполосиця.

У 1900 році в Чудині налічувалося 87 дворів, у яких проживало 566 жителів, зайнятих переважно хліборобством (273 чоловіки і 293 жінки).

У селі було обліковано 1127 десятин землі, з якої 455 належало поміщикам – нащадкам К.Вержбицького і оброблялися за трипільною системою, 42 дес. перебувало у власності церкви, 630 дес. належало селянам.

У Чудині рахувався «хлібний магазин»  (так називалося сховище зернових запасів для стратегічних державних потреб), де на 1 січня 1900 р. зберігалося 110 четвериків озимого і 55 чт. ярового зерна.

Діяв пожежний обоз із 3-х діжок і 3-х багрів.

Під час революції 1905-1907 рр. Чудином промайнули селянські заворушення, спрямовані проти утисків селян мати право на громадські випаси, доступ до лісів тощо. Серед активістів, які відстоювали права односельців на волосних сходах, був чудинець Олександр Іваніченко.

У липні 1914 року, коли в Радомисльському повіті спалахнув бунт мобілізованих на Світову війну, повсталі погромили у Чудині панський маєток. 

Загинув на тій війні 24-річний Микола Гарбаренко, похований в Галичині, в пам'ять про якого його батько поставив на чудинському цвинтарі пам'ятник.

Зникли безвісти Федір Грищенко, Яків Йовенко, Мирон Олійниченко, Степан Савченко. Зазнали поранень, контузій, хвороб Яків Безпалов, Юхим Приходько, Павло Олійниченко, Петро Чорний.

Після 1917 року селяни Чудина одними з перших на Радомишльщині розподілили колишні поміщицькі землі між біднотою.

Зі встановленням Радянської влади у селі, яке підпорядкували Великорацькій сільській раді, було утворено комнезам. За переписом 1926 р. в Чудині нараховувалося 622 жителі. У 1930 р. тут організувався колгосп, який назвали іменем Тараса Шевченка. У перші роки його очолював Савченко.

Колгоспний двір, де було побудовано кузню, корівник, конюшню, свинарник, комору, довгий час слугував місцем святкових урочистостей, у теплу пору тут  кінопересувкою просто неба влаштовували кіносеанси.

Як зазначали згодом у своїх зведеннях співробітники НКВС, під час громадянської війни місцеве населення симпатизувало петлюрівцям і соколовцям, а у період колективізації демонструвало «волиночні настрої».

У 1931 році було репресовано жителів села за сфабрикованим звинуваченням про участь у контрреволюційній повстанській організації «Морозівці №2», яка нібито діяла у Чудині і Великій Рачі. У 1936-37 р.р. репресованих вже заарештовували за належність до викритого тут куркульського угрупування з п’яти осіб. При цьому населений пункт Чудин охарактеризовано уповноваженим НКВС як кримінально-бандитський. У переліку чудинців, репресованих у 1930-ті роки, – Йосип Білий, Федір Боженко, Григорій Гарбаренко, Тимофій Гарбаренко, Антон Духнич, Євтихій Йовенко, Федір Йовенко, Феодосій Кириченко, Михайло Олійниченко, Степан Райваховський, Михайло Руденко, Іван Рудницький, Іван Самойленко, Сергій Самойленко, Микола Ханюченко. Одноосібник Микита Руденко був виселений на Північ.

Під жорна репресивних та войовничо-атеїстичних заходів комуністичної влади потрапила у Чудині й церква.

Однієї ночі 1929 року темряву прорізало величезне полум’я: горів сільський храм. На пожежу хутко збіглося все село, проте загасити вогонь, яким суціль охопило дерев’яну споруду, було вже неможливо. Подейкували, що вчинили підпал двоє братів-хуторян із сусідньої Малої Рачі, які мали лиху славу не лише паліїв, а й злодіїв, зокрема конокрадів. Нібито спаливши за вказівкою влади церкву, вони прагнули уникнути покарання за інші свої злодіяння. Проте громада сама покарала лиходіїв, вчинивши самосуд над ними на подвір’ї сільської школи...

За Радянської влади чудинська школа стала початковою. Відповідно до змін у освітній галузі була вона спочатку трикласною, а потім – чотирикласною. Далі чудинські школярі ходили навчатися до Великорацької семирічки й восьмирічки.

У 1930-ті роки вчителювали в Чудині подружжя Климчуків, Грушків, Михайло Войтенко (він потім став священиком), Григорій Квашенко. По війні школу було перебудовано, завідував тоді цим навчальним закладом Микола Забродський. У спогадах чудинців – добрі згадки про завідувачів і вчителів повоєнної пори Григорія Федоренка, Юлію Войтенко, Г.Зелінського.

Попри голодні і криваві лихоліття чудинські мешканці вміли гарно порядкувати й господарювати. Славились у селі вправні ковалі, бондарі, гончарі, чия майстерність з діда-прадіда втілилась у поширених серед краян у похідних від цих промислів прізвищах. Тримав славу доброго шевця Прокіп Йовенко, що мав швейну машинку відомої фірми «Зінгер». У нього шили чоботи не лише чудинці, а й жителі навколишніх сіл.

Село було окуповане нацистськими загарбниками 20 серпня 1941 року. У період окупації в Чудині було утворено сільську управу, підпорядковану Радомисльському гебітскомісаріату генеральної округи «Житомир».

Брали чудинці участь у партизанському русі. За зв’язок з партизанами і радянську агітацію під час окупації були розстріляні батько і син Степан та Василь Безпаленки, Павло Грищенко, Марія Грушко, Микола Кириченко, Мирон Молодико, Яків Молодико, Павло Орищенко, Павло Руденко, Петро Руденко, Іван Фильовченко.

На примусові роботи до Німеччини було вивезено окупантами 16 юнаків і дівчат.

Населення Чудина співчутливо ставилося та допомагало харчами, одягом і партизанам, і окремим групам ОУН-УПА, які рейдували в місцевих лісах. Вже по війні у 1947 р. за співпрацю з ОУН у числі групи жителів навколишніх сіл було заарештовано мешканку Чудина Антоніну Руденко.

Визволено Чудин Радянською Армією 15 листопада 1943 року.

Під час окупації та визвольних боїв згоріло і було поруйновано 21 будівлю колгоспу і колгоспників.

У пору важких оборонних боїв грудня 1943 р., коли радянські війська стримували тут потужний наступ гітлерівців, які прагнули будь що повернути Київ, у Чудині дислокувався «заградотряд» Червоної Армії, який вів вогонь по своїх бійцях. У такий жорстокий спосіб солдатам, які практично голіруч протистояли німецьким танкам, не дозволяли залишати позиції, на яких їх знищував шалений вогонь ворога. В полі між Великою Рачею і Чудином залишилися по війні десятки безіменних поховань радянських воїнів, які тут полягли.

У 2012 р. на сільському кладовищі з належними пошануваннями й відправами було віддано землі останки невідомих офіцера і солдата радянської армії, що були поховані у 1943 р. у лісопосадці.

Загалом у цвинтарній Братській могилі упокоєно 231 воїна 7 гв. кав. дивізії, 271-ї, 304-ї, 322-ї стрілецьких дивізій, 3-ї артилерійської дивізії, які загинули у ході визволення села 10 листопада, при оборонних боях 4, 7, 11-18 грудня і наступальних боях 24-26 грудня 1943 р. Прізвища 48 полеглих відомі.

У 1958 р. на могилі було встановлено бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом на постаменті.

У 1985 р. на меморіалі добудовано бетонні плити з нанесеними прізвищами воїнів-визволителів і посвятою та прізвищами загиблих воїнів-односельців, що полягли у Другій світовій війні.

Після вигнання нацистів чудинці відновили поруйноване війною господарство.

В 1949 році село було радіофіковане, біля контори колгоспу встановили гучномовець. Того ж  року до Чудина подали електрику з Малорацької електростанції.  Ще однієї технічної новації селу довелося чекати 50 років, коли в 1999-му тут була змонтована одна з останніх у районі сільських автоматичних телефонних станцій.

Ця верба посеред цвинтаря, що впала від бурі взимку 2013-го, виросла колись з вербового хреста .

У повоєнний час навколо села час від часу знаходили значні залишки боєприпасів. Особливу увагу до їх пошуків виявляли підлітки, нерідко серйозно травмуючись через необережне поводження із смертоносними знахідками. У 1974 році виявлений арсенал снарядів часів війни знешкодив викликаний для цього військовий саперний батальйон.

У післявоєнну пору почався відтік молоді із села. Не маючи змоги виїхати з колгоспу за власним бажанням, молоді люди вирушали «за оргнабором» на відбудову промислових центрів, на шахти Донбасу, на комсомольські будови.

В 1950 році чудинський колгосп увійшов на правах виробничого підрозділу до укрупненого Великорацького колгоспу ім.Кагановича (з 1957 р. – «За комунізм», з 1964 р. – «Росія»).

Очолив укрупнене господарство уродженець Чудина Данило Петров, який у 1935-1939 р.р. і з 1946 р. був головою чудинського колгоспу. На цій посаді він працював до 1973 р. Очолюваний ним колгосп вважався одним з кращих, був «мільйонером», тобто мав мільйонні прибутки, що давало змогу розвиватися, будувати виробничі й соціальні об’єкти. В Чудині зокрема було побудовано будинки для сімей колгоспників, дитячі ясла-садок, мости через Тетерів у напрямку Кримка і до лісової стражі, тваринницький комплекс, вимощено шлях до Великої Рачі, який до того в негоду був не те що непроїзним, а й навіть важко прохідним. Було також частково забруковано центральну сільську вулицю.

Новобудови Чудина. 1959 р.

З вимощенням шляху до села запровадили автобусне сполучення. Спочатку до Чудина з Радомишля курсувало три автобусних рейси (вранці, опівдні і ввечері), потому їх скоротили до двох, а у кризові 1980-90 рр. відмінили зовсім.

У 1957 р. коштом колгоспу в Чудині було побудовано і на Жовтневі свята відкрито клуб із залом більш, ніж на 200 глядачів, бібліотекою, читальнею, просторим фойє, кіноапаратною.

У 1958 році було перебудовано сільську школу. За відомостями 1965 р., чотири вчителі навчали у ній 91 учня.

В урочищі Глибока Долина біля Чудина були виявлені значні поклади якісної червоної глини, тож колгосп побудував власний цегельний завод. Ця глина до того ж виявилась охровмісною. Відтак невипадково сільські господині залюбки підмазували нею призьби будинків. У 1969 р. цим родовищем зацікавився радомишльський промкомбінат, який організував виробництво фарби з компонентів тієї глини.

У багатьох місцях в селі та на його околицях зустрічається також синя глина, якою здавна у селянських хатинах фарбували долівки земляних підлог.

За досягнуті успіхи і значний внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва Д.Петров був двічі удостоєний ордена Леніна - найвищої державної нагороди СРСР, ордена Жовтневої революції, він неодноразово обирався депутатом обласної і районної рад.

Данило Федорович Петров.

Ланкові Ганна Мариношенко і Варвара Петрова, пташник Микола Ханюченко, бригадир Павло Савченко були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора, доярка Любов Ревенко та ланкова Уляна Мариношенко – орденами «Знак Пошани». Хмелярка-ланкова Любов Паламаренко удостоєна звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Г.Мариношенко крім того обиралась жителями села депутатом районної ради від Чудинського виборчого округу.

Передові чудинські хмелярки: Галина Великоіваненко, Галина Орищенко і Любов Паламаренко. 1988 р.

У 1957-58 рр. передові сільські трудівники брали участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках і були відзначені виставковим комітетом нагородами та цінними подарунками

Високих виробничих показників досягали чудинські городники, хмелярі, тваринники. Тут була свиноферма, де утримувалось до тисячі свиней. Побудована в Чудині молочно-товарна ферма стала однією з передових у районі, неодноразово перемагаючи у трудовому суперництві серед тваринників Радомишльщини.

Підбиття підсумків трудового змагання на Чудинській молочно-товарній фермі. 1974 р.

Після закриття сільської школи у її приміщенні було обладнано фельдшерсько-акушерський пункт.

У 2012 році в селі біля входу на цвинтар на пожертви мирян було збудовано церкву Вознесіння Господнього, освячену митрополитом Овруцьким і Коростенським Віссаріоном. Править у Чудині священик Андрій Співак.

Уродженцями і вихідцями Чудина є заслужений артист Росії співак Олександр Безпаленко, співачка знаного Поліського хору «Льонок» Тетяна Пастушенко.

У 2002 р. тут придбав собі будинок під дачу науковець, поет і журналіст Віталій Іващенко.

За переписом 1989 р. в Чудині проживало 450 мешканців (198 чоловіків і 252 жінки). Проте через занедбане сільськогосподарське виробництво і відсутність соціального розвитку молодь у пошуках роботи і можливостей розвиватися переселяється до міст, тож чисельність сільського населення стрімко скорочується. І у 2000 р. в Чудині мешкало вже лише 365 жителів, у 2015 – 259.

Незважаючи на економічні й соціальні негаразди, село живе, тримається, сподіваючись на кращі часи і маючи водночас славу одного з найдавніших поселень нашого краю, багатого на здобутки і надбання.

Газета «Зоря Полісся», 15 травня, 12 червня 2015 р.