Цей дзьобовий клекіт не сплутаєш ні
з чим. Бо скільки себе пам’ятаю, уособлюється він з перемовинами лелек – давніх
і неодмінних аборигенів нашого Поліського краю. Втім іменують їх на українських
теренах також буслами, буськами, чорногузами. Тут для них – розкіш, особливо у
річкових заплавах, де блакитне плесо окреслює не лише струмінь ріки, а й
виблискує природними озерцями, що утворюються в більших чи менших западинках на
заливних луговинах, болітцями в низовинних місцях, рукотворними ставками чи й
бобровими загатами. Таки справжній рай лелекам та надійна гарантія мати
упродовж сезону літування надійну поживу: і для себе, і для майбутнього
потомства.
Про нього ці птахи дбають відразу
після свого весняного повернення з вирію. «Старожили» повертають до власних
гнізд, а молодята облюбовують і влаштовують для себе нові. Притому селяться
зазвичай біля людей – на обламаних стовбурах дерев чи й жердинах, що їх
спеціально зводять привітні господарі, облаштовуючи нагорі для зручності птахів
колесо чи іншу подібну опору. Подеколи його мостили й на даху.
У сучасну технічну еру лелеки
уподобали електричні стовпи. Тим часом, не заперечують проти такого житлового
будівництва на своїх мережах і енергетики. Бо був свідком, як свого часу вони
обладнали для лелек на стовпі спеціальну кліть, аби гніздо у ній краще
трималося й не «розсипалося» та було віддалене від оголених металевих дротів.
Остання небезпека нині відпадає, бо на зміну дротам дедалі частіше приходить
ізольований кабель.
Пригадую з дитинства бабусине
обійстя понад лугом у Чудині, де посеред двору стояла обрізана вгорі і всохла
верба, куди зазвичай восени прилітала й мешкала тут пара буслів. Саме так їх
іменували у нашій родині. Вони були тут таким собі членом сім’ї і всякчас
подавали свій клекітний голос, зустрічаючи гостей.
Лелеки здавна вважаються добрими
провісниками весни, що приносять з вирію (праслов’яни цим словом називали рай)
«райські» звістки…
Коли одного нещодавнього весняного
дня на подвір’ї зачув угорі неповторний звук від змахів та тріпотіння лелечих
крил, а за ними привітальний клекіт, підвів погляд й побачив лелечу пару, що
всілась… на комині. Птахи щось хазяйновито оглядали, приміряли. Мабуть, десь
відчули й моє власне заперечення – мовляв, комин для гніздування не годиться,
а, може, відреагували на свіжу кіптяву з димаря, що вказувала на небезпеку, тож
потім перелетіли на сусідський дах, де теж деякий час оглядалися на гребені й
щось планували.
Зрештою обрали собі під помешкання
таки стовп, де й почали виплітати гніздо. Благо, гілляччя довкола вистачає.
Проте сусід бідкався, хоча й лагідно та по-доброму, що підібрали гілочки, якими
він прикрив від непроханих гостей засіяну грядочку. То нічого, приказував,
покладу інші, хай собі селяться!
І за кілька днів лелеча родина стала
офіційним мешканцем Старокиївської.
З Новосіллям!
Газета «Зоря Полісся», 10 травня 2024 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар