У різного роду біографічних анкетах,
що їх у радянську пору зазвичай заповнювали при прийомі на роботу, існувала
графа про соціальне походження батьків. У такий спосіб система прагнула
вираховувати й фільтрувати потенційно небезпечних, а то й ворожих для влади
елементів. І хоча «вождь народів» Й.Сталін прорік, що «син за батька не
відповідає», у репресивні 1930-ті тим, у кого родителі значилися дворянами,
купцями, торговельниками, фабрикантами чи навіть власниками дрібних кустарних
виробництв, це часто-густо слугувало додатковим підґрунтям для нашвидкуруч
сфабрикованого вироку.
Майбутньому вченому-філологу,
літературознавцю, поету, перекладачу й педагогу Абраму Марковичу Веледницькому
з походженням, можна сказати, пощастило. Воно було далеко не пролетарським чи
бідно-селянським, але таким собі нейтральним і досить поширеним – «із
службовців». Для єврейства часів Російської імперії це виглядало доволі
рідкісним явищем. Проте Марко Ошевович Веледницький на межі ХІХ-ХХ століть
дійсно обіймав службову посаду прикажчика в Радомисльському лісництві. Слід
зазначити, що воно попервах мало радомишльське означення аж ніяк не за місцем
розташування, бо в різні роки осідок лісництва базувався на лісових дачах у Небелиці,
Ставищах, на Лисій горі. Зрештою, міграції споконвіку були притаманні
єврейським родинам.
До слова, прізвище Веледницький
вказує на походження цієї сімейної гілки з містечка Веледники на Овруччині, що нині як село Нові Велідники
стало знаним місцем єврейського паломництва. Проте саме в Радомислі, як
зазначено у тих же анкетах, 29 жовтня 1894 року в родині Марка та Фейги
Веледницьких народився хлопчик, якого нарекли Абрамом. Був він наймолодшою
дитиною, мав сестру Сару та братів Бенціона і Якова.
У місті над Тетеревом промайнули
дитячі роки Абрама. Тут хлопчина закінчив Талмуд-Тору, а потім подався на свої
хліби. Попервах влаштувався конторником на паперовій фабриці у Шклові
Могилівської губернії, а на початку другого десятиріччя ХХ століття перебрався
до Києва. Невдовзі здібний юнак вступив на юридичний факультет університету
св.Володимира.
Навчання перервали революційні
потрясіння. У 1919-му Абрам опинився у лавах Червоної Армії. Через два роки за
запитом Наркомату освіти його демобілізували для «педагогічних потреб». У
1921-24 рр. Веледницький завідував у Києві дитячим будинком, затим викладав у
середніх навчальних закладах – трудових школах, технікумі. Водночас відвідував
філологічні та літературні студії, захопився поезією, яка друкувалась у єврейській
періодиці. Молодий поет долучився
літературної групи «Відервукс», Всеукраїнської спілки пролетарських
письменників.
У 1922 році вийшла друком перша його
поетична збірка – «Прояснення». За нею побачили світ книжки «Прихід» (1928), «З
молодим класом» (1932).
Того ж 1932-го Абрам Маркович
вступив до аспірантури Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР.
Після закінчення навчання працював у цій установі науковим, а згодом старшим
науковим співробітником. Водночас читав лекції в Київському театральному
інституті, інших вишах, вів літературні гуртки та студії.
У 1934 році був одним із фундаторів створеної Спілки письменників України. Вже під егідою СПУ 1939 року вийшла збірка А.Веледницького «Поезії».
Абрам
Маркович Веледницький.
Писав він на єврейській мові (ідиш).
Його поетичним творам був притаманний ліризм, філософські мотиви. Друкувалися
вони також українською в перекладі К.Герасименка, М.Зісми.
Веледницький теж був талановитим
літератором-перекладачем. У його творчому доробку – переклади на єврейську
творів Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, сучасних йому українських
авторів. Був він знаний, крім того, як здібний літературний критик та
літературознавець.
На тлі репресій 1930-х Інститут
єврейської культури ліквідували. Натомість під егідою АН вдалося зберегти
Кабінет єврейської культури, в якому А.Веледницький став літературним
консультантом. Примітно, що це був чи не єдиний єврейський заклад в Україні,
який уцілів після згортання націоналізації та закриття національних шкіл,
культустанов тощо.
Під час німецько-радянської війни
Кабінет та його співробітників евакуювали в Уфу, де дослідницька та
пропагандистська діяльність продовжилась.
Друга світова тимчасом принесла
родині Абрама та Раїси Веледницьких трагічну звістку про загибель у 1942-му під
Сталінградом сина Моїсея.
1947 року Абрам Маркович захистив
кандидатську дисертацію, й здобув учений ступінь кандидата філологічних наук.
Та невдовзі почалась нова сталінська
чистка, і репресії в СРСР відновилися. Війна притому вирівняла соціальний стан
нових потенційних жертв, натомість у багатьох випадках переслідування чинилися
винятково за національною ознакою. І першими жертвами нових гонінь стали євреї,
в громадських національних інституціях яких влада побачила загрозу.
Відтак «дійшла черга» й до
Академічного Кабінету єврейської культури. На хвилі боротьби з «безрідним
космополітизмом» його ліквідували, а всіх співробітників заарештували. Позаяк у
подальших арештантських обліках Веледницький означений як такий, що на час
затримання був особою без певних занять.
Ордер на арешт та обшук датований 26
березня, проте відбулися ці протиправні дії двома днями раніше.
Арештувало його 5 відділення МДБ
УРСР зі звинуваченнями за ст.54-10 ч.2, 54-11 КК УРСР.
4 серпня 1951 року Особливою нарадою
він був засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.
Письменник Григорій Полянкер, один з
небагатьох, хто потрапив під горнило антиєврейських повоєнних гонінь, проте
дожив до законодавчої реабілітації жертв того терору, у збірнику «З порога смерті»
про потерпілих від репресій літераторів в розділі, присвяченому
А.Веледницькому, написав, що у беріївських застінках йому інкримінували
«типові» для репресованих злочини: шпигунство, націоналістичну пропаганду,
антирадянську діяльність. Аби змусити вченого зізнатися в цьому, потяглися
моторошні місяці знущань, тортур, наруги над людською гідністю.
(ЦДАГО).
Згодом,
оскаржуючи судове покарання, Абрам Маркович відмовився від своїх зізнавальних
показів, що їх дав під час «слідства», і повідомив про застосування до нього
слідчими незаконних методів. Звісно,
жодних «порушень соціалістичної законності» перевірками виявлено не було.
Спочатку він був ув’язнений в
Особливому таборі №10, розташованому в селищі Ольжерас Кемеровської області, що
мав назву Очеретяного, де з кайлом і лопатою працював на родовищах та
промислових об’єктах Кузбасу. З липня 1953-го – карався в Єнісейському ВТТ,
потім в Омську.
Фото з
кримінальної справи А. Веледницького (ЦДАГО).
Раїса Давидівна
увесь цей час закидала зверненнями й клопотаннями уряд, органи прокуратури,
держбезпеки, міліції, благаючи про перегляд справи, зняття безпідставних
звинувачень і звільнення її немічного й хворого чоловіка, що мав хронічні
захворювання нирок, гіпертонію, грудну жабу, проблеми з ногами.
Водночас клопотала жінка і про
молодшого сина Йосипа, який був студентом Київської політехніки і нібито входив
до вигаданого слідчими молодіжного націоналістичного єврейського гуртка, за що
теж отримав тюремний термін.
Після смерті Сталіна цим клопотанням
потроху почали давати хід.
Відтак Абраму Веледницькому спочатку
зменшили термін покарання. Реабілітували ж лише через рік. 22 серпня 1955 року
рішенням комісії з перегляду справ вирок Особливої наради було скасовано, а
справу проти нього закрито. Тогорічного 9 вересня його звільнили.
Звільнено та реабілітовано було й
Моїсея.
Недужим і слабим повернувся Абрам
Веледницький у Київ. Та повернутися до повноцінної діяльності і творчості йому
вже не судилося. Через чотири роки 19 жовтня 1959-го він відійшов у Засвіти,
проте встиг до своєї кончини підготувати до друку літературно опрацьований ним
збірник єврейського фольклору.
Після смерті літератора Спілка
письменників України мала наміри вивчити неопубліковану творчу спадщину
науковця й митця для можливого її посмертного видання. З цього приводу в лютому
1960 року заступник голови СПУ Юрій Збанацький офіційно звернувся до КДБ УРСР
щодо повернення рукописів, вилучених під час арешту А.Веледницького. Відповідь
була очікуваною: «книжки та рукописи, які належали Веледницькому Абраму
Марковичу, згідно з існуючим порядком під час існування Міністерства державної
безпеки, у грудні 1951 року були знищені».
Газета «Зоря Полісся», 29 листопада 2024 р.
