Образ Великого Кобзаря надзвичайно
широко представлений у літературі, музичному,
образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета
українського національного духу й кінематографісти.
Впервину він з’явився на кіноекранах
100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці
Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято
масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став
одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та
глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.
Здійснив цю постановку один з
найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку
понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині,
Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий
шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського
кіновиробництва.
До знімального колективу, який брав
участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий
цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом
Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько
(письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві
закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом
фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій
Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло
Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і
мовознавець Михайль Семенко.
Роль дорослого Тараса зіграв корифей
сцени та екрану Амвросій Бучма.
.jpg)
Знялись у
фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія
Ужвій, Юрій Шумський.
Керівництво мистецькою частиною
здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський.
Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув
досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої
давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал
надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.
Антураж та реквізит для кінокартини
вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях,
бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі
щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з
потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.
Проблема, наприклад, виникла з мажею
– спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування,
відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в
етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського,
старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося
сформувати справжнісіньку чумацьку валку.
Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.
Хто і звідки був той умілець,
художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що
стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне,
вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту.
Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах. Тут у давнину, до того ж, формувалися валки
для походу у Крим по сіль…
А радомишльські мажі вірогідно
перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського
ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також
опікувався Василь Кричевський.
Робота над «Тарасом Шевченком»
припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби
схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що
був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час
змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну
націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним
репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов,
Д.Бузько, М.Семенко.
В.Кричевський у пору нацистської
окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у
Венесуелі, де й доживав віку.
Не дивно, що за такого добору
творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади
авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951
році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса
Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка
про Кобзаря.
У 2013-му, одначе, «Довженко-центр»
реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який
призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій
версії.
Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.
