Слід у кіношевченкіані

 

Образ Великого Кобзаря надзвичайно широко представлений у літературі, музичному,  образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета українського національного духу й кінематографісти.

Впервину він з’явився на кіноекранах 100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.

Здійснив цю постановку один з найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині, Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського кіновиробництва.

До знімального колективу, який брав участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько (письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і мовознавець Михайль Семенко.

Роль дорослого Тараса зіграв корифей сцени та екрану Амвросій Бучма.

Знялись у фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія Ужвій, Юрій Шумський.

Керівництво мистецькою частиною здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський. Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.

Антураж та реквізит для кінокартини вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях, бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.

Проблема, наприклад, виникла з мажею – спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування, відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського, старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося сформувати справжнісіньку чумацьку валку.

 

Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.

Хто і звідки був той умілець, художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне, вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту. Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах.  Тут у давнину, до того ж, формувалися валки для походу у Крим по сіль…

А радомишльські мажі вірогідно перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також опікувався Василь Кричевський.

Робота над «Тарасом Шевченком» припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов, Д.Бузько, М.Семенко.

В.Кричевський у пору нацистської окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у Венесуелі, де й доживав віку.

Не дивно, що за такого добору творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951 році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка про Кобзаря.

У 2013-му, одначе, «Довженко-центр» реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій версії.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.