– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи
поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні
знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того
ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на
полицях тодішніх магазинів.
Аби бодай якось угамувати попит і
дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням
займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.
Наведена світлина, що зберігалася у
колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує
потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в
будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му
Торговельний центр).
Сам промкомбінат, організований 1944
року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на
Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація»,
«Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та
«Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з
ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення
хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги
тощо.
Після утворення в 1961 році комбінату
побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва –
побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому
виготовляли вже побутовики.
Далебі згодом це стало уділом
приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім
витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що
слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче
за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика
у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з
чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма
ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть
займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим
паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.
Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших
теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром,
у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового
міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських
капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та
Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер
Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».
Попит на головні убори безумовно забезпечувався,
і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи
були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних
мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств.
Така традиція продовжилась і у радянські часи.
Цікаво, що у французькій мові
майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на
приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже
пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на
промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за
ваші гроші – будь-яка забаганка.
Колишні ж зразки шапкового чи іншого
головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях.
Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча
шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.
А ще – жіночі й чоловічі головні
убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й
колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.
1905 р.
Парубки з Радомишльщини.
Газета «Зоря Полісся», 27
березня 2026 року.
