За оцінками сучасників його на
російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів
першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом,
публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних
пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем,
А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком,
О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими
особами з аристократичної верхівки.
А ще – громадським і навіть
державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому
поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому,
щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо
виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і
намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких
дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на
наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус
«державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу
немилість і залишив службу.
Сучасний
портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.
З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».
До речі, за
реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в
Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина
якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник
шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями
1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про
шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року
входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи
1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.
Від народження Густав-Генрик-Атаназі
Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча
в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим
із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду
Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у
чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко
перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь
поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.
В Олізаровому маєтку, приміром,
зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей
господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії
та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у
якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й
рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та
натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.
Нині ж у провідних польських та іже
з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара,
автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.
Його літературна спадщина тимчасом
налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл
«Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні,
спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах,
альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у
співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита
бальнеологічна водолікарня.
Ліричні вірші, опубліковані у
збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного
кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким
переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом
Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з
дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.
У «Пілігримах» поет віршованими
засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію
легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.
Відомі надто переклади Олізара на
польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких
класичних творів.
Захоплювався він, разом із тим,
музикуванням, мав славу майстра витинанок.
Витинанка –
автопортрет Густава Олізара.
До літературної творчості, зокрема
до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він
уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.
Продовжуючи мову про літературне
оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного
французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні
1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава
здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.
На початку ХІХ століття очільником
шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став
чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою
Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.
Густав Олізар не лише взяв на себе
певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя.
Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив
ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.
Серед письменних набутків Густава
Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані,
щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною
подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в
Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний
філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений
полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові
мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття,
позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про
відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює
тогочасні події.
Помітне місце в них відведене й
Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У
радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві
можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували
ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх
маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські,
Понговські, Проскури.
З особливою симпатією, приміром,
оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського
шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно
привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму
палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що
вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у
стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи
ці фантазії на місцевий грунт.
Колишній палац
Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій
ШІ.
Скажімо, старий шамбелян, син якого
супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту
кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором
про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого
ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду,
але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить
автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять
таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.
Висвітлено в записках Олізара окремі
епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися
на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.
Попри зрадницьку позицію у
загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її
другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні
землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії,
проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час
грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло
нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.
А потім після польського січневого
повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував
заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава
– Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того,
приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого
повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського
повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні
серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.
Наступна спроба поляків звільнитися
з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила
Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно
утвердила Густава в прагненні
провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він
відійшов у засвіти.
Звісно, Коростишів і тамтешній
маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину
свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.
За Густавого управління, приміром, у
містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та
лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу
мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками –
природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними
прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель,
залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів
для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні
човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно
вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.
Його залишки донині приваблюють
відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони
в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них –
пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм
Рожиком.
Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.
