З-під пера Густава Олізара

 

За оцінками сучасників його на російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом, публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем, А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком, О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими особами з аристократичної верхівки.

А ще – громадським і навіть державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому, щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус «державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу немилість і залишив службу.

Сучасний портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.

З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».

До речі, за реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями 1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи 1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.

Від народження Густав-Генрик-Атаназі Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.

В Олізаровому маєтку, приміром, зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.

Нині ж у провідних польських та іже з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара, автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.

Його літературна спадщина тимчасом налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл «Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні, спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах, альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита бальнеологічна водолікарня.

Ліричні вірші, опубліковані у збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.

У «Пілігримах» поет віршованими засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.

Відомі надто переклади Олізара на польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких класичних творів.

Захоплювався він, разом із тим, музикуванням, мав славу майстра витинанок.

 

Витинанка – автопортрет Густава Олізара.

До літературної творчості, зокрема до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.

Продовжуючи мову про літературне оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні 1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.

На початку ХІХ століття очільником шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.

Густав Олізар не лише взяв на себе певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя. Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.

Серед письменних набутків Густава Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані, щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття, позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює тогочасні події.

 

Помітне місце в них відведене й Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські, Понговські, Проскури.

З особливою симпатією, приміром, оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи ці фантазії на місцевий грунт.

 

Колишній палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій ШІ.

Скажімо, старий шамбелян, син якого супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду, але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.

Висвітлено в записках Олізара окремі епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.

Попри зрадницьку позицію у загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії, проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.

А потім після польського січневого повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава – Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того, приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.

Наступна спроба поляків звільнитися з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно утвердила Густава в прагненні провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він відійшов у засвіти.

Звісно, Коростишів і тамтешній маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.

За Густавого управління, приміром, у містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками – природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель, залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.

Його залишки донині приваблюють відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них – пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм Рожиком.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.

 

Як ширилися й згорталися наші хлібопекарські традиції

 

Обпалена війною та трагічними звістками з фронтів весна 2026-го принесла радомишлянам й сумну новину «місцевого значення»: в місті припинив свою роботу хлібозавод, що вкупі з багатьма іншими хлібопекарськими підприємствами постачав радомишлянам чи не найстратегічніший продукт.

На тлі отих «багатьох інших» на місцевому хлібному ринку це зрештою не позначилося: полиці не спорожніли й навіть не поріділи, тож, як мовиться, «загін не помітив утрату бійця». Проте прикро, що підприємство, яке не раз підтримувало своїх місцевих споживачів у скрутні хвилини, не дістало від них бажаної підтримки попитом, поступившись у боротьбі за нього конкурентам.

Подібне, щоправда, вже траплялося у минулому. Скажімо, у кризові 1990-ті, коли радомишльські хлібопекарі почали втрачати позиції на запроваджуваному ринку, і в район почали завозитися хлібобулочні вироби з Брусилова, Малина, Києва та інших місць, голова Радомишльської райдержадміністрації на ту пору Олександр Іваненко, аби захистити власного виробника, навіть розпорядився «чужий» хліб у район не пускати, бо ж тут цілком вистачить свого. Проте таке розпорядження, що цілковито суперечило чинному законодавству, ясна річ, відмінили, а районний очільник ще й дістав дисциплінарне стягнення. Тож місцеве хлібопідприємство мимоволі продовжило своє падіння, що завершилося цілковитою кількарічною зупинкою.

Хоча навіть, здавалося б, ще у цілком благополучні радянські «планові» роки, коли згори регулювалися та детально розписувалися усі матеріально-технічні постачальні й відпускні рознарядки, часом виникали ті чи інші перебої з борошном, паливом, транспортом. Пригадується, на одному із зібрань у компартійному райкомі його тодішній перший секретар Анатолій Козлов, коментуючи тогочасні новації (звісно, теж згори) про доцільність відокремлення політико-ідеологічних та виробничих проблем, зауважував якраз щодо котроїсь непередбаченої зупинки хлібозаводу: якщо підприємство працює і безперебійно постачає хліб населенню, – це виробнича справа, а коли хліб не випікається – то це вже, як тут не крути, – політика. І таки «політики» у цій царині не бракувало.

Продовжуючи ж порівняння планової та ринкової економіки, наведу й так званий «політичний» анекдот також із компартійних часів. Коли в Японії, для прикладу, раптом виникали проблеми з постачанням риби, японці сідали в човни і виходили в море її ловити. А в СРСР за такої ситуації щонайперше скликали пленум. 

У давнину про хліб для родини, як і до хліба теж, дбала сама родина. На селі й ростили, й мололи збіжжя, у міста надходило з млинів борошно. До речі, під час моєї строкової армійської служби (це ще не такі й далекі 1980-ті), що проходила на Новгородщині, у сільмаг сусіднього з військовим містечком сільця хліб не завозили. Від слова «зовсім». Натомість постачалося борошно.

Так би мовити, промислове виробництво хліба в Радомишлі почалося в кінці ХІХ століття. Йдеться, знову таки, про потреби містян. В переліку підприємницьких структур 1900 року в повітовому місті вказано три пекарні (булочні).

Водночас у межах сучасного Радомишльського району діяв тоді 31 водяний млин і 22 вітряних. Декілька млинів працювало безпосередньо в повітовому центрі. За свідченнями освітянина та краєзнавця Миколи Осадчого, на млині фабриканта Мошка Авербуха (він, до речі, був зятем знаного купця Нафтули Горенштейна), що розташовувався на місці нещодавньої заготконтори, вироблялося 16 (!) вищих сортів борошна. Через нього практично проходило все товарне зерно повіту, адже це борошномельне підприємство вважалося одним з найпотужніших в губернії. Мав попит і млин Пекарських на Папірні, відомий нині як замок-музей. Ним послуговувалися передусім дрібні господарі. А ще у місті і в ряді сіл існували так звані провіантські магазини – комори зі стратегічними запасами зерна для місцевих потреб.

За реєстрами 1913 року в Радомишлі обліковано дві радомишльські булочні, що належали Івану Дзюбенку та Василю Подковинському, а також 17 постачальників і продавців борошна та 41 бакалійна лавка. З борошном притому мали діло й торгували ним тільки підприємливі євреї.

Як зазначав М.Осадчий, безпосередньо випіканням хліба на продаж займалися окремі міщани й міщанки. Їхню запашну і свіжу хлібину щодня можна було купити на міському базарі.

Особливою популярністю у містян користувалися круглі булочки, посипані цукром, від Василя Роститутовича Подковинського. Вони постачалися у їдальні, шинки, чайні, в кінематограф. До речі, перші кіносеанси в місті організував саме цей булочник у невеликому дощатому сараї біля свого пекарського цеху, що містився на вулиці Лікарській (тепер – Міськради). Вироблялися там також різноманітна здоба та тістечка, серед яких тогочасними мешканцями згадується смачна випічка у вигляді іграшкових фігурок. Слід зауважити, що нереалізована ранкова продукція до кінця дня продавалась удвічі дешевшою.

Якраз пекарня, реквізована у Подковинського, у радянський період стала міською. Працювала вона тут з 1930-х і до 1964-го, щоправда з деякими перервами. Спочатку – роботу підприємства зупинили в голодні 1932-33 рр., і, як зазначає дослідник історії Радомишля Геннадій Цвік, по тому нагляд за виробництвом здійснювали органи НКВС. Затим була вимушена окупаційна пауза у Другу світову.

Зрештою по війні робота пекарні продовжилась. І щодня центр міста наповнювався ароматом свіжоспеченого хліба.

Однак пізніше, коли хлібопекарське підприємство перебралося на нові виробничі площі, на певний час навколо його колишньої території ширилися вже неприємні  запахи. Адже в пекарні  облаштували ливарні цехи новоствореного заводу капронових виробів. У 1975-му році капроновики теж отримали нову прописку – на північній околиці міста за просторами тодішньої школи інтернату, де згодом утворилась вулиця з промовистою назвою Промислова. Натомість у звільнених  на вулиці Міськради приміщеннях оселилась швейна фабрика, що виявилась останнім промисловим об’єктом на цих теренах. До слова, одноповерховий колишній хлібний цех реконструювали ще в швейну пору. Нині на його місці понад тротуаром – двоповерхівка (на фото), якою заволоділа була санітарна служба, сподіваючись потому на нового господаря споруди.

А от пекарня стала у 1964 році хлібозаводом, що його було збудовано на Папірні на вулиці Пушкінській (тепер – Хлібна). На підприємстві встановили сучасне, як на ту пору, обладнання: передусім – три хлібні печі на 36 люльок (шарнірних полиць), а до них – чотири борошно-просіювальні лінії, п’ять тістомісильних машин, дечкоперекидальні, тістодільники для булочних виробів  і т. ін.

 

Через шість років додався кондитерський цех з двома електричними печами, кремозбивальними, пересівальними, цукро-жиро-розчинними та іншими спеціальними приладами й агрегатами.   

У 1967 році навпроти хлібозаводу з протилежного боку вулиці збудували новий харчокомбінат (це підприємство було засноване у 1930 році і кілька десятиріч носило назву «Харчосмак»). Свого часу на ньому виготовляли цукерки, печиво, безалкогольні напої, вино, навіть діяв ковбасний цех. Через десяток літ харчовий комбінат приєднали до хлібозаводу, що у такий спосіб розширив асортимент і обсяги виробництва. Притому вагомою складовою стала наявність у структурі підприємства згаданого папірнянського млина, на якому останнім часом якраз і господарював харчокомбінат. Це певною мірою знизило залежність випікання хліба від централізованих постачань борошна.

Згодом поєднали території обох цих структур, тож вулиця вже не мала наскрізного проходу й проїзду

Основними хлібобулочними виробами Радомишльського хлібозаводу на довгі роки стали два сорти хліба: забайкальський формовий, кілограмовий (по народному – «кірпічік») і пшеничний (білий) – 800 г, а з булок – російська, підмосковна, ярославська, дніпропетровська, слов’янська. Кондитерський асортимент становили пироги з повидлом, кекси столичні, весняні, коровайчики серпухівські, торти – бісквітний з корицею, кремовий, празький.

 

Колектив кондитерського цеху. 1989 р.

Щонайперше кидається в очі засилля російських назв, і це в республіці, яку називали «житницею» за лідерство у зернозабезпеченні Всесоюзних потреб. Проте дещо пізніше додалися вже український формовий хліб, майже нейтральні батон та сайка (буханець з трьох булок). Крім того, з’явився в асортименті кондитерських виробів фірмовий пряник «Радомишль».

Врешті-решт продукція нового хлібопекарського підприємства виявилась різноманітною і, головне, – смачною. Звісно, якщо пекарі дотримувалися технологічних вимог. Дехто з покупців, обізнаний, вочевидь, з  особливостями виробничого процесу, подеколи навіть на вигляд виразно визначав, чия зміна пекла завезену на продаж випічку.

Перший директор хлібозаводу Борис Маньківський, оповідаючи якось про секрети приготування пухкого й смачного хліба, теж вимірював їх людським фактором. Адже на якість впливала кожна, здавалося б, дрібниця: як ретельно просіяно борошно і скільки його в чан засипано, скільки солі та коли саме додано, якої температури воду залито, як тісто сходить, скільки його покладено у форму (нормою вважалося 1145 грамів), чи дотримано сталої температури випікання, і насамкінець вкрай важливо впору вийняти хліб з печі. І це далеко на всі тонкощі, бо тут окрім унормованих цифр чималу роль відігравали досвід, майстерність та й інтуїція пекарів. 

Радомишляни старшого віку з ностальгією згадують щойно куплену свіжу, ще теплу запашну хлібину, від якої, поки дістанеться з хлібного магазину до дому, залишалась у кращому випадку половинка. А для моєї чудинської двоюрідної сестри найжаданішим гостинцем усякчас вважався буханець класичної радомишльської «цеглинки».

У спогадах містян, чиє дитинство припало на 1960-80 роки, окраєць свіжого хлібця, змащений маслом та підсолений чи підсолоджений цукром або варенням, видавався найвищим шиком. Втім конкуренцію йому цілком складав кусень хліба, змочений олією з тією ж сіллю чи навіть водою з посипаним цукром.

До того ж, був він дешевим, а відтак – доступним.

Як відомо, одним з вагомих аргументів планової радянської економіки слугували саме сталі й незмінні десятиліттями ціни на основні продовольчі товари, до яких, ясна річ, належав і хліб. Радомишльська «цеглинка», для прикладу тривалий час коштувала 14 копійок. У перебудовчі роки ця теза суттєво похитнулася, коли довелося піднімати й відпускну вартість буханців. Щоправда, політики тут, мабуть під впливом ідеологів, начебто знайшли вагомий аргумент, втілений в урядову постанову від  23  жовтня  1986  р.  №1275 «Про заходи по поліпшенню якості хлібобулочних і  макаронних  виробів  та  підвищенню  матеріальної заінтересованості трудових колективів у їх виробництві», продубльовану через місяць Радою міністрів УРСР. 

Один з її пунктів передбачав додавання до рецептури молокопродуктів. Ними для хлібовиробників Радомишля стала молочна сироватка з місцевого молокозаводу. Відтак вартість хлібини отримала підстави для певного зростання.

На жаль, традиційний смак радомишльського хліба це лише погіршило. Хоча, чого гріха таїти, згодом підприємство тишком повернулося до традиційної й роками перевіреної технології. Ціна, звісно, вже не зменшилась. Іншим прихованим способом підняття цін ставало зменшення ваги буханця за незмінної його ціни. Тож кілограмова хлібина раптом виходила вже 900-грамовою, далі – 800-грамовою.

Воднораз далеко не все виглядало таким райдужним. Нарікань на якість хлібобулочних виробів не бракувало. Свого часу в кабінеті багаторічного й доволі ефективного директора хлібозаводу доброї пам’яті Олександра Чорномора існувала своєрідна експозиція «сюрпризів», що їх знаходили споживачі у хлібобулочних виробах підприємства. Були там у кращому випадку яблучні недогризки чи рослини, у гіршому – камінці, цвяхи, гайки і навіть спечені комахи, а то й миші.

Принагідно згадаємо й інших керівників підприємства. З-поміж них – Галицький, Арнольд Степанишин, Валентина Березівська, Михайло Горобенко… Добрий слід залишили по собі фахівці, пекарі та інші трудівники хлібного і не тільки виробництва – Надія Левченко, Валентина Волосович, Галина Руденко, Галина Шиманська, Ольга Колесова, Людмила Грищук, Людмила Гаврилюк, Наталія Грищенко, Павліна Грищенко, Інна Косюк, Анастасія Бондаренко, Надія Василенко, Анастасія Фадєєва, Надія Хруленко, Надія Сиденко, Антоніна Литвиненко, Ольга Бурба, Марія Ханюченко, Олександра Педик, Наталія Шваб, Галина Лінникова, Петро Киреєв, Іван Карпенко, Микола Гаврилюк та багато інших.

 

На цій світлині 1990 р. – тодішні ветерани підприємства: дріжджовар-тістоміс Клавдія Бернацька, тістоміс Галина Кудряшова, машиніст тістоділильної машини Марія Івашкевич, пекар Любов Максименко.

Святкова колона хлібозаводу. В центрі – Олександр Чорномор.

Зрештою, у пору економічної кризи, що почалась ще в останні роки СРСР і продовжилась у першині незалежних літ, залихоманило й хлібопекарську галузь. Тож відомі ще з благополучних застійних часів повсюдні черги за дефіцитними товарами поширилися й на хлібні магазини. Зважаючи на нормований продаж «два буханці в руки», багатодітним родинам доводилося ходити вистоювати чергу усім гуртом. Борошняні кризи неминуче вплинули на згортання хлібовиробництва, а накопичені борги увімкнули маловтішну процедуру банкрутства.

 

Черга за хлібом. 1990 р.

До речі, зважаючи на хлібну нішу, що відкрилась, на капроноливарному підприємстві Радомишля встановили … мініпекарню й випікали хліб, нагадавши мимохіть про свої першопочатки. Отакими бувають оберти долі.

Між тим, подібне устаткування  тоді обладнало в їдальні школи №5 ремонтно-будівельне товариство «Червона рута», яке, до всього, зайнялося й роздрібною торгівлею, відкривши ряд фірмових магазинів. Це була ще й така собі відповідь тодішньому керівництву райспоживспілки, котре стверджувало, що приватник хлібом не торгуватиме.

До слова, ще у благополучну радянську пору хлібо-булочний асортимент доповнював кондитерський цех комбінату громадського харчування. Для повного переліку місцевих хлібовиробників варто додати пекарні, що діяли у різні роки і в селах – у Потіївці, Осичках, Чайківці, Вишевичах…

 

Пекарня в Осичках. 1960 р.

 

Цікавий момент зафіксував фотограф в Осичківському сільмазі. Хліб з місцевої пекарні там продавали на вагу.

Далебі на тлі галопуючої інфляції вартість хлібини чи булки окреслювалась уже не копійками, а чотиризначними купоно-карбованцевими цифрами.

На хлібозаводі на тлі простоїв тимчасом виробляли туалетний папір (!), мовби натякаючи, якими можуть бути інгредієнти у звичних усім продуктах харчування за браком стандартизованих складників. Щоправда, вибирати хліб нині, хвалить Богу, вже є з чого – на будь-який смак та вміст. А щодо рецептури, то згадується, як за продовольчої кризи (нині вважається, що була вона штучною) перед відставкою Хрущова у продаж надходив і гороховий хліб, і кукурудзяний. Між іншим, відбувалося те якраз у період зміни радомишльської пекарні на хлібозавод і теж супроводжувалося чималими хлібними чергами…

У серпні 2004-го професійні хлібопекарі свою діяльність в Радомишлі поновили, увійшовши до складу ВАТ «Житомирхліб», яке інвестувало відновлення виробництва, розрахувалося з боргами попередника. У хлібному цеху відремонтували наявне обладнання, змонтували нові сучасні печі, впорядкували приміщення.

Асортимент радомишльської хлібо-булочної випічки у 2006-му.

 

Пекарі за роботою.

Та надовго житомирян не вистачило: вже через півтора року підприємство стало самостійним і приватним, одначе зі звичною назвою – «Радомишльський хлібозавод». Далі внаслідок чергових економічних проблем та, на жаль, невисокий попит на продукцію місцевого виробника й надання переваги зокрема київському хлібу, на нього чекало ще кілька змін власників, що теж не змогли довго тримати нерентабельне хлібовиробництво на плаву.

Але не посипатимемо голову попелом. Адже, як бачимо, були й колись часи, коли не працював місцевий хлібовиробник, але хліб на столі містяни мали. А потім радомишльський хлібний конвеєр таки відновлював свій рух. Час покаже… Тим паче він – час – тепер непевний.

Нині, до всього, випікають хлібобулочні вироби у розташованих в місті супермаркетах, барах, кав’ярнях, на Великодні свята пропонують власноруч виготовлені паски вправні господині. Зрештою, сучасні технічні й технологічні новації дають можливість за бажання без проблем випікати хліб самотужки.

Так що без свіжоспеченої хлібини та булки радомишляни наразі не залишилися.