неділю, 21 січня 2018 р.

У прагненні вирватися з «братніх» імперських обіймів


Українська національно-демократична революція, що після повалення самодержавства взяла курс на автономізацію України, всякчас відчувала спротив російського тимчасового уряду намаганням українців самостійно порядкувати й господарювати на своїй землі. Така протидія ще більше посилилась після жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту. Під його впливом Центральна Рада у Третьому Універсалі проголосила Українську Народну Республіку, що входитиме до Російської Федерації рівних і вільних народів.
За цим Універсалом територія УНР охоплювала Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії. Населення Воронежчини, Курщини та Холмщини свою приналежність до України мало визначити за власною волею (слід зазначити, що українці становили на зазначених землях переважну більшість).

Натомість очолюваний В.Леніним Раднарком у висунутому в грудні українському уряді ультиматимумі оголосив війну Українській Народній Республіці, утворивши у Харкові альтернативну Центральній Раді «Всеукраїнську Центральну Раду Депутатів» та інспірувавши в Україні ряд більшовицьких повстань, що провокували громадянське протистояння. На їх підтримку у січні 1918 року на Київ посунули значні московські військові cили, очолювані М.Муравйовим, В.Антоновим-Овсієнком, О.Єгоровим.
Якщо спалахи більшовицьких виступів на місцях гасилися досить успішно,  то до організованої військової навали влада УНР, що попервах сповідувала пацифістські ідеї відмови від власних збройних сил та потреби утримання лише народної міліції, виявилась неготовою. Відтак, як зазначає у своїх спогадах член Центральної Ради, голова Радомисльської повітової управи Микита Мандрика, про «потребу негайної мобілізації, де лише можна», в уряді почали говорити тільки тоді, коли більшовицькі війська наближалися до Києва. Та й то – здебільшого в кулуарах чи в нарадах «з поточного моменту». У його пам’яті залишився молодий студент Володимир Шульгин, який збирав свій студентський курінь до виступу під Крути. Ніхто тоді ще не усвідомлював усієї трагічної безнадійності такого виступу, бо ще не було віч-на-віч зустрічі з потужною червоною ордою, що йшла з Москви безпощадно вбивати усіх прихильників української державності. Першими це відчули на собі мужні й безмежно віддані Україні захисники Крутів, які гинули на полі бою чи поранені й полонені були добиті загарбниками. 
Як не прикро, але перешкодою в протидії ворогові часто-густо ставали нещодавні фронтовики, переважно зі зброєю, що зголошувалися до служби в українській армії. Як згадує Мандрика, одягнуті вони були здебільшого в темно-руді шинелі, сірі шапки, а також козацькі папахи й запорозькі шлики, проте були сповна задурманені «братською» пропагандою. Коли комісар Центральної Ради на Харківщині С.Тимошенко спішно повертався потягом до Києва, в Полтаві його затримали українці-вояки і почали допитувати: куди й чого він їде. Затриманий пояснив, що є представником уряду і їде до Києва за військовою підтримкою для протидії  московській навалі, та йому сказали: «Отже, не поїдете! То йдуть до нас наші брати, яких на фронті та сама воша їла, що й нас!» Лише з великими труднощами, хоча й з утратою дорогоцінного часу, він таки дістався до Києва.
Про те, що під більшовицький вплив потрапив і дислокований 1917 року в Радомислі піхотний полк Армії УНР з кулеметною командою, зазначає тодішній очільник місцевих більшовиків Володимир Ядолов. Побоюючись переходу полку на бік більшовиків, командування вивело його з міста. Відтак пробільшовицька Рада робітничих і солдатських депутатів (селянство її не підтримувало, тому представлене у цій раді не було) оголосила відозву про взяття нею влади. Це відбулося доволі мирно, хоча за словами того ж Ядолова, більшовики, на відміну від інших політичних сил, за прикладом і за підтримки своїх російських зверхників готувалися й до силового захоплення влади, формуючи загони Червоної гвардії. Вже пізніше вони перекваліфікувалися у партизанські загони і перейшли до відкритої збройної боротьби з Українською державою.
Врешті українці, що в ту пору подекуди опинялися по різні сторони барикад, зазвичай між собою могли таки порозумітися, не вдаючись до зброї та інших насильницьких дій. «Товаріщ маузер» почав ставати «переконливим аргументом» вже після зовнішнього більшовицького збройного втручання.
Приміром, голова Радомисльського пробільшовицького повітревкому К.Гелевей у своєму щоденнику щиро зізнавався, що, коли до Коростишева прибув уповноважений від українського уряду Олекса Соколовський зі своїм загоном, місцевих більшовиків, що відмовилися підкорятися київській владі, обеззброїли цілком спокійно, без застосування сили, і в переважній більшості відпустили. Примітно, що українська комендатура і більшовицький ревком спокійно сусідствували в одному приміщенні. Заарештованого Гелевея на його прохання Соколовський теж відпустив на ніч додому. Під розписку, аби той поклопотав про хвору матір. Проте наступного дня промосковські активісти вдалися таки до зброї і підступно вбили О.Соколовського, коли він ішов до них на перемовини.
Позаяк той же М.Мандрика також наводить випадок, коли разом з однодумцями діставався з Радомисля до Центральної Ради. Подорожнім вдалося майже безперешкодно проминути в Києві і більшовицькі, і прогетьманські кордони, де їм вірили на слово.
Московська військова агресія, одначе, спонукала Центральну Раду ухвалити 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалась незалежною державою. І на міждержавних переговорах, що проходили у Бресті, країни Четверного союзу в лютому 1918 року визнали незалежний державний статус УНР і підписали з нею мирний договір.


На ту пору Київ, як і Радомисль та ряд інших міст, були захоплені московськими зайдами. Проте з огляду на підписані у Бресті домовленості, на яких поставила підпис і більшовицька Росія, «червоні» війська змушені були все ж відступити, хоча й ненадовго.
Трагічні події сучасної російсько-української війни значною мірою є віддзеркаленням того, що відбувалося у 1917-1918-му й наступні роки української революції. Тепер, як і століттям тому, маємо серед українського населення чимало прикладів прихованої, а то й відвертої підтримки «братніх» російських та іже з ними сил, зрад, колабораціонізму, а ще – розгубленості, а подекуди й безпорадності влади. Водночас імперські амбіції та засоби стосовно прагнення України до незалежності у московських зверхників були й залишаються такими ж підступними та ворожими. Недарма насамперед з ними повязують відомий вислів Бісмарка, що жодні угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані.


Газета «Зоря Полісся», 19 січня 2018 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар