У суботу 26 квітня 1986 року водій
автобуса радомишльського автопідприємства 11848 Леонід Духновський о пів на
шосту ранку як завжди вирушив з автостанції у рейс Радомишль – Чорнобиль. Той
маршрут проходив зокрема через Білу Криницю, Тетерів, Білий Берег, Іванків.
Однак повертатися назад цим шляхом
уже не вийшло. Про те, що вибухнула й горить Чорнобильска АЕС, Леонід
Станіславович дізнався на місці, хоча справжні масштаби тієї біди тоді мало хто
уявляв, адже радіація була ще чимось невідомим і незрозумілим. Втім місцеві
жителі таки щось знали і відчували, бо чорнобильська автостанція була
переповнена людом, що прагнув виїхати подалі від місця вибуху.
Та дещо водій і сам усвідомив уже на
зворотному шляху. Трасу Тетерів-Чорнобиль було перекрито, і нею майже
безперервним потоком йшли навстріч пожежні автомобілі, бетеери, військова
спецтехніка. Духновський, зв’язавшись телефоном з керівництвом, вирушив на
Овруч. Пасажирам, схоже, було байдуже куди їхати: головним було – вирватися з
пекла, у яке раптом перетворилися їхні домівки, подвір’я, вулиці та все довкола
них.
Цю територію за кілька днів умовно
окреслили й назвали сумнозвісною 30-кілометровою зоною. З другого травня, лише
на шостий день після аварії, почнуть евакуювати звідти людей. Тож рейси
Духновського з Чорнобиля на Іршу, Малин, куди можна було доїхати біль-менш без
перешкод, тут виявилися доречними.
Позаяк тривали вони лише до 5 травня.
Наступного дня доступ ззовні у «зону» перекрили. Потому ЛАЗ Леоніда та його
напарника Василя Фадіна курсував уже з Радомишля до Іванкова.
…Свій трудовий шлях Леонід
Духновський починав у 1962-му саме в автопідприємстві. Спочатку кілька років
юнак працював електриком, навчаючись притому на вечірніх курсах шоферів. А коли
виповнилося вісімнадцять, – сів за кермо. Колесив районом на «бобиках» райкому
комсомолу, райвиконкому.
1977-го Леонід, набувши досвіду та
водійського стажу, повернувся до рідного підприємства, і вже як водій першого класу став працювати на автобусі.
Його маршрути пролягали до Житомира, Києва, Рівного, інших міст, а до 5 травня
1986-го – до Чорнобиля.
На Чорнобильщину Леонід Духновський
таки повернувся. У тогорічному вересні він був прийнятий водієм в Управління
будівництва №605 – спеціалізованої організації, на яку було покладено урядове
завдання звести споруду «для довготривалого захоронення 4-го енергоблоку ЧАЕС»,
як її називали офіційно, а здебільшого іменували просто «саркофагом» або ж
«об’єктом укриття».
Тут Леонідові довелося освоїти і
бетонного міксера, і броньовану техніку, зокрема й продуктовозку. Про автобус
теж не забував. Щоправда, тамтешнього ЛАЗа, на якому випало працювати, називали
«брудним». Ним доставляли робітників під самісінький реактор. Зважаючи на
радіаційний зашквар, працювали вони там по 15-20 хвилин. Відтак водіям, що теж
періодично змінювалися, повсякчас доводилося курсувати від «перевалки» до
епіцентру.
Водійських кадрів, одначе,
бракувало. Тож 12-годинна «нормативна» зміна, яку фіксували в табелі, іноді
тривала 16-18 годин. Траплялося, що, не витримуючи такого навантаження, дехто
часом просто засинав за кермом, і це призводило до трагічних непоправних
наслідків.
Леонід Духновський (другий справа) з
колегами-ліквідаторами у зоні ЧАЕС.
У грудні 86-го Україна і світ
полегшено зітхнули: «саркофаг» звели. Але робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС
лишалося неміряно. Духновського перевели на роботу в автопідприємство
Чорнобильської АЕС, що невдовзі стала іменуватися виробничим об’єднанням
«Комбінат», яке базувалося в Славутичі – новозбудованому місті для персоналу
ЧАЕС та супутніх служб і підприємств.
Приїхала сюди працювати і його
дружина Лариса. Подружжя отримало квартиру. Тут Леонід Станіславович і
продовжив свою Чорнобильську вахту до 1993 року.
Сім «чорнобильських» літ марно не
минули: виникли проблеми зі здоров’ям, і довелося оперуватися. До речі, у його
чорнобильській особовій справі ліквідатора першої категорії означено перебування
під час роботи в «зоні» на обліку персоніфікованого дозиметричного контролю з
отриманими дозами опромінення. Зафіксовано, звісно, й відповідну інвалідність.
Трохи оклигавши, пару літ ще
попрацював він механіком, але вже на «чистій» території.
У 2005-му Духновські повернулися до
рідного Радомишля. В місті енергетиків, одначе, зосталась жити і працювати
донька Світлана з родиною. Тож час від часу навідуються вони до Славутича.
Всякчас надходять запрошення на зустрічі ветеранів ЧАЕС та ліквідаторів і від
тамтешньої міської ради, громадських організацій. А ще – нелегкі чорнобильські
вахти з щемно-сумною приємністю нагадують про себе нагородами, відзнаками,
якими вшановували й вшановують тих, хто рятував світ від Чорнобильського
атомного лиха.
Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар