Як виходили у Донецький степ молоді хлопці та дівчата з Радомишльщини

Відновлення поруйнованої під час німецько-радянської війни економіки починалося відразу після вигнання гітлерівців із захоплених ними територій. Звісно, це вимагало значних людських ресурсів, якими СРСР в ту пору був обмежений, адже війна ще тривала і масштаби того, що потребувало відновлення, були величезними. І якщо місцеве господарство сяк-так відбудовувалося наявними літніми людьми, жінками чи підлітками, то індустріальні центри на зразок вугільного Донбасу, котрі ще й до війни поповнювалися робочою силою насамперед з інших регіонів, тим більше розраховували на так званий «оргнабір».

Щоправда, той «організаційний набір», який почав застосовуватися ще з 1931 року для колгоспників і передбачав добровільність в укладанні трудових договорів, діяв вряди-годи. А переважно в «кочегарці СРСР», як називали шахти Донецького басейну, працювала «трудова армія» з колишньої «контрреволюції», і такі кадри, зважаючи на огром репресій, туди всякчас «направлялися».

Продовжилося це і в 1943-му, адже у визволеному від гітлерівців вугільному регіоні налічувалося лише 10 відсотків довоєнної чисельності робітників, а загальний склад місцевого населення становив ледь половину до 1941 року.

Тож у міру просування Радянської армії на захід, зростала кількість українських областей, котрі отримували обов’язкові рознарядки для залучення населення для праці на Донбасі та відбудови вугільних шахт. На початку 1944 р. до таких регіонів додалась Житомирська область, а в її складі – й Радомишльщина.

Як розповідала жителька села Чудин Олена Леонова, вже у березні 1944-го її сімнадцятилітньою відправили піднімати Донбас. Потрапила вона туди не з власної волі, адже «вербувальники» мобілізовували на ті роботи передусім членів сімей «зрадників», які співробітничали із німцями: поліцаїв, службовців, старост. Останніх, до речі, на відміну від тих, хто йшов служити в окупаційних адміністраціях добровільно, окупанти не призначали – їх обирала громада. Але тавро «зрадника» отримували так само. Адже як і за Радянської влади голова сільради мав сумлінно виконувати доведені згори директиви, так і староста мусив підкорятися окупаційним управам, комендатурам тощо.

Олена була донькою сільського старости, тож потрапила до реєстру «мобілізованих у трудармію» в першу чергу і без жодних відмов. До 1949-го трудилась вона в донецькому селищі Путилівка на місцевому заводі «Точмаш»: спочатку на його відбудові, а потім стала токарем. Праця була надзвичайно виснажливою й важкою для дівчини, що не раз у відчаї та в безнадії навіть хотіла накласти на себе руки. Але таки вистояла і переборола незгоди й поневіряння.

Згадує Олена Леонова. 

З радіопередачі "Студії "Радомишль" від 10 травня 2006 р.

Додавалися до «мобілізаційних» ресурсів також репатрійовані, військовополонені та їм подібні категорії робочої сили.

У звіті однієї з рейдових груп УПА, яка проходила Радомишльщиною в грудні 1944-го, повідомлялося, що в Межирічці, куди навідалися повстанці, тамтешній голова колгоспу попервах сприйняв їх, як чергових представників НКВД, що «приїхали в село ловити дівчат на Донбас».

Та все ж влада розглядала примусові роботи, як тимчасовий варіант, адже йшлося таки про підневільну працю, віддача від якої за канонами класиків марксизму-ленінізму високою не буває. Відтак уже за рік по війні акцент у формуванні постійних кадрів індустріального та шахтарського краю зокрема почав робитися на вільнонайманих робітників, котрих набирали передусім за «оргнабором». В першу чергу залучався колгоспний «пролетаріат» з областей України.

Зважаючи на неврожай та голод 1946-47 років, кадри поволі комплектувалися. А ще пізніших «оргнаборівців» заохочували перспективою попереднього навчання  у школах ФЗН, ремісничих училищах, де була нагода здобути робітничу професію, що потому могла прислужитися деінде.

 

 

Та чи не найвагомішим аргументом слугувало те, що оргнабір передбачав обов’язкову видачу селянським дітям паспортів, а відтак гарантував майбутнє вільне пересування неосяжними просторами СРСР. Хоча з певними обумовленнями. Адже самовільне полишення місця роботи каралося виправно-трудовими роботами, а то й кримінальною відповідальністю. Ця норма, що попервах стосувалася «мобілізованих», поширилась і на добровольців. Позаяк, зіткнувшись з жахливими Донбаськими реаліями умов життя та праці, чимало з них прагнули накивати звідти п’ятами. Зрештою, відпрацювавши певний термін, їм це подеколи вдавалося.

Знаю це на прикладі маминої родини. Четверо її  братів та сестра, що хотіли вирватися із села, де довелося б злидарювати, подалися у світи транзитом через Донбас і осіли згодом вже на просторах Сибіру та на інших більш соціально привабливіших об’єктах Союзного значення.

Одначе ресурси в українських регіонах теж були не бездонними, та й охочих дедалі меншало, бо реальні звістки, що надходили рідним з Донбасу, різнилися від тих, що з агітаційною метою друкувалися в тогочасних місцевих газетах.

Оргнабір невдовзі доповнили такі собі громадські «вербувальники», коли молодь направлялась на шахти та інші Всесоюзні будови за комсомольськими путівками. Як зазначає у своїх спогадах колишній перший секретар Радомишльського райкому комсомолу Петро Михайленко, за 1956-57 роки з Житомирщини на шахти Донбасу та на будівництво алюмінієвого заводу в Павлограді і каналу «Сіверський Донець - Донбас» за комсомольськими путівками вирушило 4311 юнаків і дівчат.

Рознарядки згори, одначе, стосувалися не тільки людських ресурсів. Райони Житомирщини звітували по війні про виконання «бойового завдання» із заготівлі та вивезення на відвантажувальні пункти кріпильного та будівельного матеріалу для розвитку вуглепромисловості Донбасу. Поряд із рознарядками, доведеними до місцевих колгоспів, на ці роботи так само за «оргнабором» набирали колгоспників, яким пропонували низку тарифних заохочень, «прогресивки», преміювання, сезонні надбавки, «орсівське» харчопостання та інші стимули, що про них пересічні колгоспники, які працювали за мізерні трудодні, могли тільки мріяти. Притому, додатковий фураж передбачався навіть для коней, які направлялися на лісозаготівлю для українського вугледобувного регіону.

Врешті тодішні реальні зведення засвідчували величезну плинність робочої сили у вугільному регіоні, поповнювати яку самотужки Україна вже була не спроможна. Тож рознарядки з донбасівського «оргнабору» на Союзному рівні почали спускатися в інші республіки та їхні області. Вугільний край, відтак, став втрачати своє українське обличчя, як і загалом місцеві історичні та культурні традиції. Втім таке перемішування та нівелювання не лише соціальних, а й національних особливостей, було лише на користь комуністичній асиміляційній політиці, що пропагувала створення нової історичної спільноти – радянського народу.