Лихо не без добра...

 

Війна чудинця Миколу Юхимовича Горобенка скалічила, а натомість обдарувала потрібною цивільною професією

Його бойове хрещення відбулося на звісному Сандомирському плацдармі. У боях за цей важливий форпост для подальшого просування на захід радянські війська, що вели тут бойові дії влітку 1944-го, втратили майже половину особового складу. Відтак, щоб розвинути успіх, Червона Армія потребувала підкріплення. Тож новобранців повсякчас перекидали сюди упродовж осені й початку зими.

До складу 31-ї стрілецької дивізії, що уславила себе успішними бойовими діями у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській та Яссько-Кишинівській операціях і, відновлюючи фізичні й бойові сили, базувалась у лісах під Корцем, теж прибуло молоде поповнення.

Був у його реєстрі й вісімнадцятирічний юнак з Чудина – кулеметник Микола Горобенко. Втім на фронт хлопця мобілізували ще сімнадцятилітнім, відразу після вигнання гітлерівців з Радомишльщини. Остаточно це відбулося в останні грудневі дні 1943-го, а вже у лютому Микола вирушив до війська. Вочевидь з огляду на ще не призовний вік направили його попервах на бойовий вишкіл.

З Малина новачки ешелоном добиралися до Казані, де проходили підготовку у 42-му навчальному стрілецькому полку. Проте згадував потім те навчання Микола Юхимович з жахом. Та не від тяжкої бойової підготовки, як сподівалися. У навчальних підрозділах панував безлад, занять як таких не проводилося, новобранці майже не харчувалися, бракувало води, фактично увесь особовий склад потерпав від дизентерії. Командування між тим безпробудно пиячило, ще й приторговувало реманентом та солдатськими пайками. Уже по війні дізналися, що командира полку за розвал дисципліни та службові зловживання віддали під трибунал. Так що звістку про відправку на бойові порядки сприйняли з полегшенням.

12 січня війська Першого Українську фронту почали потужну наступальну Сандомирсько-Сілезьку операцію. Через два дні вирушила на передову 31-а дивізія. Але майже відразу наразились бійці на контрудари ворога, потрапивши під шквальні обстріли далекобійної артилерії.

Снаряд вибухнув десь майже поруч з Миколою. Отямився він уже в шпиталі: тяжка контузія, поранення в голову, що не стало смертельним, мабуть, завдяки касці, два осколки в нозі… Рани на кінцівці невдовзі загоїлися, проте залишився солдат без ока, відтак до участі у бойових діях став непридатним.

Лікувався він і, як нині кажуть, проходив реабілітацію у Грозному, де був спеціалізований військовий шпиталь для тих, хто втратив зір. Навіть не міг собі уявити поранений воїн, що таких скалічених війною, як він, тут переверталися тисячі.

Потому в запас його не звільнили, а зарахували до «нестройової служби». Після виписки «нестройовикам» запропонували оволодіти професією вже для тилового забезпечення військових потреб. Миколі відразу припала до душі пропозиція стати ветеринаром, тож вирушив він до ветеринарної школи, де провчився два роки.

На ту пору війна вже скінчилась, але армійську службу Горобенко не полишив і набирався досвіду у кавалерійському полку, що дислокувався у Ставрополі. Вагомою підмогою був для нього придбаний у місцевій книгарні «Довідник ветеринарного лікаря», який відтоді став справді настільною книгою.

До коней його душа прикипіла ще з дитинства, коли, як і всі чудинські хлопчаки, допомагав дорослим виганяти на випас колгоспний табун. Відтак Микола Юхимович залюбки доглядав кінне полкове військо, набуваючи потрібного у будь-якій сфері професійної діяльності досвіду.

З ним після демобілізації він повернувся у 1949-му до рідного Чудина. Тут зустрів свою долю – сільську красуню Надію Яківну Самойленко. Через рік молодята одружилися, а за чотири роки вже й надбали двох доньок – Ніну та Раїсу.

У місцевому колгоспі Горобенко спочатку порядкував на фермі, допоки не «побив горшки» з колгоспним керівництвом. Каменем спотикання стали намагання тодішніх очільників списувати забиту для власних потреб худобу на «доріз», а ще – подібні оборудки, що чинилися на влаштованій у господарстві фермі, де розводили чорнобурок.

 Тож «за власним бажанням» він пішов «старшим конюхом». Згодом певний час працював землевпорядником.

А невдовзі його таки перепросили повернутися до ветеринарії. Сталося так, що тамтешнього ветеринара через загибель молодняку, яка трапилась з його вини, зняли з роботи (до речі, ще й засудили). Тож районні ветеринарні фахівці (а з ними Микола Юхимович тісно контактував, хоча й безпосередньо не працював у цій структурі) запропонували згадати свою армійську професію. Відтоді аж до виходу на заслужений відпочинок пов’язаний він був з ветеринарною службою: ветфельдшер, головний ветлікар колгоспу, завідувач ветеринарною дільницею…

Проте сільське життя на пенсії у прямому розумінні не визнавав. Тимчасом без роботи ветеран не сидів, зокрема у пору сінокосів доглядав за колгоспним лугом. Звісно, зверталися до нього сельчани й у ветеринарних потребах. А ще – співав у колгоспному хорі, грав на басу в духовому оркестрі.

Та то все – допоки вистачало сил. Попервах підкосила його смерть дружини. Хоча й не зважав ніколи він на роки, але вони таки брали своє. Особливо болісно сприймав Микола Юхимович те, що ноги перестали слухатися та геть відмовив зір.

- То хоч телевізор міг дивитися й читати, - скрушно бідкався ветеран. Але, попри всі негаразди, залишався він оптимістом, згадуючи при нагоді, що бабуся його прожила 101 рік, мати - 100, сестра - 94.  – Оце для мене орієнтир, - зазначав. Адже роки – то теж неоціненне його багатство.

Він любив спілкування, залюбки переповідав свої життєві перипетії, згадуючи до дрібниць пережите й перебачене. 

Микола Юхимович Горобенко із зятем Павлом Самойленком у серпні 2016-го. 

І хоча залишав життя прикутим до ліжка, самотнім не почувався, бо дбайливо доглядали його рідні, навідувалися онуки та правнуки, хоча й порозліталися по світах. Їх він вважав головним своїм надбанням, тож і прагнув сповна передати нащадкам власні життєві засади та настанови. Вони всякчас допомагали йому на тернистому шляху, допоможуть і їм, був переконаний ветеран, що пішов у засвіти в лютому 2017-го.

 

Газета «Зоря Полісся», 26 серпня 2016 р.