За часів СРСР, відомо, платня у
переважної більшості сфер була невисокою. Приміром, у 1970 році середня
заробітна плата становила 122 рублі, через п’ять років зросла до 146, у 1980-му
– до 169. В Україні притому вона була майже на 10 відсотків нижчою.
Середній рівень заробітку мали й
журналісти. В 1970-80 рр. – десь у межах 120 рублів. Проте мали газетярі ще й
певну надбавку до посадового заробітку – гонорар. Тобто, крім основної платні
отримували ще й «стимулятор» – близько
20-40 рублів на місяць (на прикладі райгазети).
За ідеєю, він мав би залежати від кількості «рядків», тобто обсягу
написаного тим чи іншим газетярем упродовж місяця. Але – це могло б спонукати
автора свідомо подавати матеріали якомога більшого розміру (благо, майстрів
лити воду, тобто додавати пустопорожню балаканину, вистачає завжди). Крім того,
підготовка невеликих за обсягом інформаційно-новинних матеріалів подеколи
займає не менше часу та клопоту, ніж написання «глиби». Відтак «гонорарний
фонд» зазвичай ділився майже порівну між пишучими співробітниками редакції,
хоча й додавалися бонуси за кращі матеріали номера, тижня чи місяця, визначені
колегіально.
Сплачувалися гонорари й позаштатним
авторам, чиї дописи друкувалися в газеті. Становили вони десь у середньому
рублів п’ять-десять за матеріал. А якщо їх буде більше – сумуйте,
множте...
В межах району активні дописувачі
були, як мовиться, на видноті. І їхні дописи в газету, звичайно, узгоджувалися, регулювалися,
тож публікувалися вони
здебільшого рівномірно.
Проте надходили в газету матеріали з усіх усюд неосяжного та неозорого Союзу. І дізнатися «хто є ху» з тих дописувачів, як і достеменно перевіряти зміст написаного ними особливих можливостей не було. І цим уміло користувалися деякі спритники, отримуючи, звісно, й гонорари (їх, як було заведено, надсилали поштовим переказом).
Приміром, садівники-аматори повсюдно
у місцевих ЗМІ пропагували власний досвід догляду за деревами та кущами, знавці
лікарських трав – описували від «А» до «Я» цілющі рослини. Притому це було таки
і цікаво, і пізнавально для читачів.
Як не прикро, але часом у такий
спосіб спекулювалась військова тематика (з висвітлення подій тоді ще «Вєлікой
Отєчєствєнной»), що надзвичайно широко була представлена на газетних сторінках.
Зокрема до певних річниць подавалися
в газети переважно стандартні матеріали про бойовий шлях армій, дивізій,
частин, що проходив зазначеними містами, назви яких просто змінювалися від
місця виходу газети. У такий же спосіб пропагувалися й книжкові матеріали цієї
тематики.
Для прикладу, у 1985 році побачило
світ видання «Освобождєніє городов». В опублікованій газетній замітці було
подано його анонс, загальну характеристику і, звичайно, витяг тексту, що
стосувався Радомишля. А таких міст з теренів СРСР у книзі було представлено
727…
Подібні дописи кочували з газети в
газету й опісля виходу в світ енциклопедичних чи довідкових видань передусім
«географічного» спрямування, що мали конкретну прив’язку до міста чи регіону
виходу газети. Втім у таких випадках автор, залишаючи загальні і спільні для
всіх тексти, таки теж додавав достовірну інформацію про конкретний населений
пункт чи щось із ним пов’язане.
Бо бувало й гірше, коли, маючи ту чи
іншу нібито офіційну інформацію, заробітчанин просто прив’язував її до
населеного пункту, в газету якого її надсилав, аніскільки не переймаючись тим,
що вводить в оману і читачів, і навіть дослідників минувшини рідного краю.
Це зараз ми маємо інтернет. А тоді
перевірити достовірність надрукованого можливості практично не було, особливо
на периферії. Ще й досі, до речі, літні люди переповідаючи щось із прочитаного або
почутого з ефіру, для
авторитетності додають: це ж у газеті було написано (чи по телевізору сказали),
наївно вважаючи, що все, про що там ідеться, є беззаперечною правдою.
Скажімо, у тому ж 1985-му «Зоря
Полісся» надрукувала публікацію за підписом «члена спілки журналістів СРСР
Александрова» (перевірити належність автора до шанованої спільноти так само
займало б надзвичайно багато часу та зусиль). У ній ішлося про те, що на дні
Чудського озера археологічна водолазна експедиція натрапила на пароплав, що був
потоплений гітлерівцями під час десантної операції, яка проводилась тут
радянськими військами у серпні 1944 р. Притому, діставши пробоїну, що
спричинила сильну течу й занурення, екіпаж судна пішов на таран німецького
сторожового корабля й потопив його. Археологи нібито прочитали напис на борту
героїчного вантажника – «Радомишль».
На тлі тодішніх достовірних
повідомлень, що теплоходові Дунайського пароплавства, який тієї пори було
спущено на воду зі стапелів Ростоцької судноверфі, присвоїли наймення
«Радомишль», це виглядало цілком закономірним – як продовження славної
героїчної назви.
Згодом, одначе, з’ясувалося, що
замітки про знахідку на дні Чудського озера надрукували десятки районних газет.
От тільки назви бойового катера різнилися: в залежності від місця публікації
він ставав «Гжатськом», «Усурійськом», «Ровеньками» та їм подібними.
Про цю історію свого часу
розповідалося на одній з компартійних ідеологічних нарад, як і про схожу
замітку іншого «журналіста», що стосувалась письменника Георгія Дєдова, який,
за твердженням «автора», народився в Радомислі Київської губернії. Відтак
інформація про славного краянина, чиє життя трагічно обірвалось на Другій
світовій під Будапештом, почала фігурувати в краєзнавчих та інших ресурсах.
Вже у нас час з’ясувалося, що
письменник-журналіст з такою цікавою і водночас героїчно-трагічною долею дійсно
був. Проте насправді народився він у Костромській губернії і до Радомишля, як і
до інших міст, де його «оселив» заробітчанин, такого стосунку не мав. Ну, хіба що
тепер опосередковано матиме – з огляду на цю розповідь.
Так що лаври Остапа Бендера надихали
й окремих представників пишучої братії.
Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар