Пушкарі з козацьким корінням

 

На фотокартках, наданих Наталією Жайворонок і поданих нижче, – її прадід Микола Павлович і прабабуся Надія Прокопівна Пушкарі та їхні рідні.

 

   

Микола Павлович і Надія Прокопівна Пушкарі.

Свого часу Микола Пушкар був знаною й шанованою в наших краях людиною. Саме він став першопоселенцем мальовничої місцини на околиці Радомишля, яку обрав для своєї родини під проживання. Розташований за колишнім табором «Лісова пісня» (тепер оздоровчий центр «Фавор») цей приміський куточок поволі розрісся в хутірець та іменувався городянами «Пушкаревим», «біля Пушкаря». Щоправда, згодом, коли оселилася там родина Кузьмичів, його часом  уособлювали і з ними. Кузьмичі попервах жили трохи подалі в лісі. Їхнє помешкання було обабіч лісової дороги на Мар’янівку біля рівчака, де й донедавна проглядалися сліди від пожарища…

Уроджений Микола Пушкар 1891 року в колонії Клен Потіївської волості. Цей оселений пункт було засновано на колишніх землях княгині С.Щербатової, що володіла ними з середини ХІХ століття, а згодом почала масово розпродувати. У 1875 році 160 десятин купив у неї дворянин Йосип Ясинський, що оселився у збудованій тут садибі, започаткувавши майбутнє поселення. Згодом  частину тамтешніх землеволодінь придбали у Щербатової міщанин Захарій Добровольський, а також  вихідці з Прусії Готліб Пац, Мартін Маркус, Ян і Міхаель Горонці та інші, що й заснували колонію з найменням Клен. На початку ХХ століття за нею рахувалося 106 десятин землі, у 15 будинках обліковувалося 72 мешканці.

За переписом 1897 р. значилася серед них і родина куховарки Й.Ясинського Марії Пушкар з чотирма її дітками.

Походила вона із давнього козацького поселення Берлози Козелецького повіту на Чернігівщині, пов’язане з Розумовськими, й належала відтак до козацького стану. Прізвище Пушкар промовисто вказувало на безпосередні регалії пращурів. Тож звання «козаків» та «козачок» перейшло згодом на її дітей, хоча насправді мали вони інше походження.

Як розповідають нащадки, Марія куховарила у місцевої поміщиці. У вродливу дівчину закохався її син, якому та відповіла взаємністю. Проте пані категорично була проти їхніх стосунків, адже пригледіла для свого паростка багату й знатну наречену. Якраз на ту пору у господарів гостював овдовілий Йосип Ясинський, котрого привабила гарна і вправна куховарка, і він запропонував їй вирушити з ним на Радомисльщину. Марія погодилась і стала йому за дружину та господиню. Одначе – не в шлюбі. Народилось у них четверо діток (двійко хлопчиків і стільки ж дівчаток), але як незаконнонароджених. Зрештою й по батькові їх у метриках записали як «Павлових дітей», бо була Марія Пушкар від роду Павлівною.

Марія Павлівна Пушкар з онуком Левом. Світлина 1914 р.

Внесли імперські писарчуки й інші правки, перетворивши матір та її діток за російськими стандартами на Пушкарьових. Втім дехто потому своє родове прізвище відновив. Зокрема й Микола, що був найстаршим.

Куди трагічніші корективи зробила доля. Молодша на два роки за нього Ганна ще замолоду захворіла тифом і у нападі гарячки кинулася в річку та потонула.

то

Ганна Пушкар. 1916 р.

Народжений у 1895 р. Григорій загинув на Першій світовій.

Найменшенька Маруся вбереглась, продовживши рід, хоча й стала у заміжжі Сушицькою.

Початок ХХ століття змінив, здавалося б, уже сталий та розмірений плин життя родини. Ясинський таки вирішив одружитися, але – не з Марією. Його новою пасією стала молода панянка. У них потім народилося двійко дівчаток-близняток, єдинокровних сестричок Пушкарів. Втім, розпродавши після шлюбу землю та будівлі, поміщик з молодою дружиною кудись виїхали. Позаяк все так зване рухоме майно він залишив Марії та спільним дітям.

Проте залишатися в Клені у них намірів не було. Панський спадок жінка продала, і переїхали Пушкарі до Радомисля, оселившись на приміському Микгороді. Передусім подбала Марія про освіту для діток. Усі вони навчалися в місцевих гімназіях. Микола, коли підріс, підробляв притому репетиторством.

У 1913-му він одружився, за його словами, з найкращою панночкою Радомисля. Припала йому до серця теж нещодавня гімназистка – 18-річна Надійка Прокопова з Іллющенків, що мешкали на Борщагівській.

Гімназистка Надія Іллющенко – у другому ряду в центрі (в білій формі, між учителями).

Подружжя Пушкарів.

Невдовзі молодий голова родини, повернувшись з Першої світової, закінчив три курси Воронезького сільськогосподарського інституту з його лісовим факультетом і відтоді пов’язав своє трудове життя з Радомисльським лісництвом, яке й базувалося на Микгороді. Тут він працював наглядачем за рослинами, помічником лісничого, головним бухгалтером. Остання посада, мабуть, була закономірною, адже, як розповідали рідні, у грошах Микола Павлович надзвичайно цінував точність: записував усі прибутки, витрати, а борги вимагав сам і віддавав іншим до копієчки.

Візитівка Миколи Пушкаря.

І ліс, можна сказати, полонив його на усе життя. Недарма у 1924-му Пушкарі переїхали в новозведений у мальовничому лісовому урочищі біля Тетерева великий та ошатний дерев’яний будинок.

На ґанку хутірського будинку.

На ту пору у подружжя вже зростало п’ятеро діток: Лев, Тетяна, Георгій (він, на жаль, ще дитиною помер від дифтерії), Володимир, Зінаїда. Мешкали разом з ними Миколина сестра Марія, а також дві бабусі – Марія та Текля – матері подружжя. Тримали Пушкарі й наймита-пасічника (він працював у них ще в Клені), який, крім того, навчав дітей німецькій мові. Всі діти, між тим, здобули вищу освіту. У їхній пам’яті закарбувалися батькові слова: «Корову продам, дім продам, а дітей вивчу».

Сімейні згадки зберігають безліч цікавих, кумедних а то й трагічних історій. Випало їм спізнати лихоліття голодомору, жертвою якого ледь не став Лев, що тоді з тифом приїхав з Кавказу, де навчався. Пережили і репресії, і окупаційні поневіряння. Лиха хвороба майже одночасно забрала життя обох бабусь. Але трималась родина, допомагала й іншим, отримуючи навзаєм і шану, і підтримку. Хоча й «доброзичливців» вистачало. Одного разу, передбачаючи неминучий трус через заздрісного донощика, довелося всім гуртом упродовж ночі ховати в лісі всю домашню живність та замітати сліди її утримання. Копиці сіна, приміром, пустили просто за водою.

В один і з серпневих днів 1941 року, коли поблизу хутора окупанти поголовно розстрілювали радомишльських євреїв, Микола Павлович саме повертався додому, та, зачувши постріли, завбачливо вирішив добиратися іншим шляхом. Вдома його вже й не чекали… Згадували згодом Пушкарі, що на місці страти ще довго проступала із землі кров безневинних жертв.

В грудні 1943-го вже не лишилося сліду від усього хутірського обійстя Пушкарів.

Пригадалося тоді Надії Прокопівні пророцтво циганки: та наворожила  їй відразу після одруження, щоб була обачною, бо дім згорить. Відтоді зазвичай і сірники від дітей ховали, і за будинком пильнували.

Під час грудневого наступу Радянської армії, коли відчувалося наближення фронту, до господи забіг хлопчина і порадив усім негайно тікати, бо скоро тут розгориться великий бій. Хто в чому, кинулися всі разом із сусіда томи у потаємні закутки…

Впорядковуючи потому згарище, знайшли на ньому безліч стріляних гільз від німецького кулемета, а на городі – пістолетну радянську. Вочевидь гітлерівці вели кулеметний вогонь з будинку і його знищили разом з ними. Сусідні обійстя вогонь оминув.

Лісництво тимчасом прихистило погорільців у казенному будиночку на Київській вулиці. На цьому місці тепер ошатний дендропарк лісгоспу.

Микола Павлович Пушкар біля будинку лісництва.

Проте будь що Пушкарі вирішили повернутися до свого лісового помешкання. І з роками, зважаючи на тогочасні злидні та скруту, поступово таки збудували новий будиночок – вже невеличкий, з двох кімнат та кухоньки. Але на тому ж місці, на своєму рідному хутірці.

Повоєнний будиночок Пушкарів. 1951 р. 

Тут і доживали віку Микола Павлович та Надія Прокопівна, харчуючись з власного городу та тримаючи козу. А ще до скону днів за багатолітньою давньою традицією співали у церковному хорі.

І відійшли вони майже разом: господар у грудні 1974-го, а через три місяці – дружина. Саме так, за родинними переказами, «на ниточку» довше і не згоріла під час вінчання її свічка. Поховане подружжя Пушкарів на міському кладовищі.

Пам’ять про увесь їхній рід несуть тепер онуки та правнуки.

Світлини з родинного архіву Пушкарів.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 листопада 2021 р.