Попри хрестоматійний поділ
інтелектуалів на фізиків та ліриків маємо силу-силенну прикладів, коли ці,
здавалося б, непоєднані іпостасі цілком уживаються в одній особі. Тим паче,
коли йдеться про людей талановитих, бо ж недарма існує інше розхоже твердження,
що талановита людина талановита в усьому.
Коли багаторічний очільник
колишнього Радомишльського районного фінансового відділу Олександр Візго
виступав з офіційними доповідями на різного роду зібраннях і рясно сипав багатозначними
числами грошових бюджетних коштів, досконало орієнтуючись у сумах та
призначеннях, складалося враження, що світ сухих цифр цілковито полонив усе
його єство, не залишаючи часу для інших земних справ. Проте у вільну хвилину
він усякчас полюбляв насолоджуватися знаними з дитячих літ мальовничими
краєвидами рідної Папірні, оточеної предковічними лісами та омитої стрімкими
Микою, Бистріївкою, Коробочкою й утвореними на них ставками. Кохався в
українській пісні, національній танцювальній культурі. Захоплений був також
фотографією, приручивши й добре освоївши знаменитих «Фотокора» і «Лейку».
Та чи не найбільшим позафінансовим уподобанням стало для Олександра Олександровича малювання. Майстерно володів художник-самоук і пензлем, і олівцем. Згодом його син Діамін розповідав, що коли на батька надходило натхнення, він майже щодень видавав «на гора» свій черговий малюнок.
Олександр Візго. Автопортрет.1947 р.
Скільки їх було на його віку,
хтозна. Не збирав він своїх творінь, а щедро дарив друзям, рідним, колегам.
Здебільшого це були копії відомих художніх полотен.
Одначе зберігся в родині блокнот з
надзвичайно цікавими авторськими графічними начерками та ескізами. Тут і
ілюстрації до літературних творів, і портрети відомих особистостей та близьких
людей, і дотепні карикатури, і тваринний світ, і пейзажі з краєвидами рідної
Папірні – ставком, знаним млином, Микою.
Важкенькі
дрівця з лісу через Мику... 1947 р.
Папірнянський млин.1947 р.
Рибалки на ставку.
Саме на Папірні, вподобавши ці
мальовничі місця, на початку ХХ століття оселився його дід. До речі, теж звався
Сан Саничем – схоже, для родоводу Візго, коріння якого йде зі
Старокостянтинова, що на Поділлі, це колись було такою собі сімейною традицією.
Тимчасом родинна легенда стверджує, що надбав він земельні угіддя в повітовому
Радомислі, завдячуючи славетній Соломії Крушельницькій. Нібито у молодечі роки
мав Олександр Візго (старший) бурхливий роман зі співачкою. Вона затим виїхала
в закордоння, звала і його з собою. Але для військового це було неможливим. Тож
оперна діва віддячила йому фінансовим подарунком зі свого заможного, хоча й
тендітного зіркового плеча. Так воно було чи ні, але Папірня, де понад Великою
Житомирською вулицею збудувався відставний осавул, відтоді стала лагідним
родинним кубельцем для наступних поколінь роду...
Навички живопису карбувалися у Сан
Санича (молодшого) ще з юнацьких літ. Помітили їх під час армійської служби.
Вирушив він до війська у 1939-му. Після закінчення полкової школи молодших
командирів потрапив у кінну розвідку, де щоправда, не склалися його стосунки з
кіньми, відтак, зважаючи на добрі математичні знання, став обчислювальником
артилерійського розрахунку однієї з частин Закавказького військового округу.
Бойове хрещення отримав у 1941-му в Ірані, куди після початку німецько-радянської
війни увійшли радянські війська. Затим були Кримський та Північно-Кавказький
фронти.
А в липні 1943-го його направили на
навчання до Москви у військово-топографічне управління, де сержант Візго став
креслярем-картографом. Ця військова професія водила його затим багатьма
фронтовими шляхами, для подолання яких і арміям, і батальйонам, і підрозділам
потрібні були докладні карти. Бозна, до складання скількох їх сотень, а може й
тисяч долучився топограф і картограф Візго, вдосконалюючи водночас власну
художню майстерність. У його нащадків досі зберігаються малюнки, виконані ним
на зворотному «чистому» боці мап, позаяк у радянські часи з папером бувало
сутужно (та хіба лише з ним!), а у війську тим паче. На таких клаптях малював
Олександр портрети своїх товаришів по службі.
На військово-топографічному поприщі
зустрів рисувальник Візго і свою життєву половинку – відчайдушну водійку
армійського «студебекера» Надію Подмаркову, з якою рука об руку крокували по
життю 45 літ (Надія Іванівна відлетіла в засвіти у 1988-му). Свою кохану
дружину чоловік з любов’ю увічнив на багатьох графічних замальовках.
Портрет дружини. 1949 р.
Додому старшина
Візго повернувся з подружньою парою, численними нагородами й відзнаками (серед
них – орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги», іменна зброя –
револьвер-наган і пістолет ТТ) та з пакою малюнків…
У Радомишлі знову став до роботи у
фінвідділі. З цією важливою районною службою, власне, було пов’язане практично
усе його трудове життя, бо саме тут попервах працевлаштувався бухгалтером у
1937–му вісімнадцятирічний випускник Радомишльської середньої школи №2. Школу
він, до речі, закінчив на відмінно, вирізнявся притому чудовим знанням
математики.
Знаний йому з дитинства освітянин
Самійло Чернишевич, що також виріс на Папірні, а згодом учив дітей Олександра
Візга, напучуючи на старання, примовляв при цьому, що їхній тато у юнацькому
школярському віці научав папірнянців грамоті. Такою собі лікнепівською школою
слугувала у ту пору хатина Візгів.
З-поміж його ровесників – знані
серед радомишлян Сергій Куликівський, Сергій Довгаленко, Михайло Уницький, Юхим
Підгорний, Михайло Ясногородський. З ними разом Олександр потому відбув на
військову службу.
Відразу після школи він вступив до
Одеського сільгоспінституту, але через безгрошів’я на навчання не поїхав. До
слова, з дитинства зростав Сашко напівсиротою – батько помер, коли хлопчикові
не виповнилося й року, тож певний час навіть виховувався в дитбудинку.
Фахову освіту Олександр Візго набув
уже по війні: спочатку закінчив Одеський фінансовий технікум, а потім –
факультет економіки інституту народного господарства. Посаду завідувача
райфінвідділу він обіймав упродовж 17 літ до виходу «на заслужений відпочинок»
у 1980-му.
Олександр Олександрович відійшов у
вічність в
2013 році, залишивши по собі добрий слід на землі – у житті, у праці, у звитязі
і в творчості.
Газета «Зоря Полісся», 28
червня 2024 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар