Небезпечний візитер

  

Днями на виноградній шпалері у вільному від пагонів лози «вікні» побачив чималого смугастого чорно-жовтого павука. Він хазяйновито засідав у центрі густо сплетеної ним павутини, що була рясно всіяна різноманітною мошкарнею.

Поділившись у мережі зробленою світлиною непроханого «звіра», отримав відповідь, що на фото – так званий павук-оса, і що з ним слід бути обережним.

Відтак покопирсався на інтернет-ресурсах і дізнався, що його наукова назва – Аргіопа тигрова (вочевидь, з огляду на «осине» забарвлення) або Брюнніха (за прізвищем данського зоолога й дослідника комах). 

Зазначається, що поширений він у помірному й субтропічному поясах, зокрема й практично по всій Україні, де найбільше розповсюджений у Тернопільській, Волинській, Рівненській та Київській областях. Ми, як бачимо, розташовані між двома останніми регіонами, тож присутність небезпечного павука на Радомишльщині цілком очікувана. І про зустрічі з ним час від часу повідомляють наші краяни.

Пригадалося тимчасом, що кілька років тому вже натрапляв на подібного візитера, але обмежився тоді порівнянням з тарантулом і каракуртом, тож особливої уваги не звернув і заспокоївся.

Зрештою, випробовувати долю не став і цього разу завбачливо нейтралізував підозрілого зайду, залишивши фото «на згадку».

Цей вид є отруйним і вважається небезпечним. Після згаданих тарантула і каракурта він посідає третій рядок у реєстрі отруйних павуків, присутніх на українських теренах. Втім, як зазначають зоологи, його укус не є смертельним для людини. Виняток становлять алергетики, для яких завдана павуком рана може спричинити летальні наслідки.

Хоча укус цього павука таки болючий, як, скажімо, і після оси чи подібних комах. Біль притому може не вщухати кілька днів, а на місці контакту під дією отрути часом утворюється нарив.

Не помітити грізного приблуду важко. Адже ловильна сітка у нього зазвичай щільна, сидить він у її центрі голівкою донизу, щоби у разі небезпеки стрибнути на землю. Впадає в очі й через чималі розміри – тіло сягає двох сантиметрів, а з ногами простягується до чотирьох. Передні й задні його лапки попарно зближені, тож зовні «хижак» під час полювання нагадує хрест чи літеру «Х». Місцями осідання та ловів для нього здебільшого є лугові зарості, узлісся, галявини. І, судячи з власного досвіду, навідується й у садочки.

Втім, за повідомленням пресслужби МОЗ, попри фіксацію випадків укусів павука (цьогоріч таких вже було шість), жодного смертельного випадку не зафіксовано.

Що стосується заходів домедичної допомоги в разі укусу, то передусім медики радять промити уражену ділянку дезінфікувальним засобом чи мильною водою, забинтувати рану та накласти холодний компрес, наклавши ще й пов’язку вище місця ураження. Потерпілому слід випити багато рідини, потрібно дати йому знеболювальний та протиалергійний препарати, контролюючи його стан до прибуття медпрацівників. Для точного визначення ліків або протиотрути бажано зберегти фото чи опис кусючки.

Павук-оса вважається неагресивним, але його краще не зачіпати, особливо коли той полює на павутинні. Слід зазначити, що має він славу вправного мисливця на комах.

Активізацію поширення небезпечних павуків зазвичай пов’язують зі спекою, що останніми роками стає вже звичним явищем навіть для нашого донедавна, здавалося б, помірного Полісся.

 

Газета «Зоря Полісся», 30 серпня 2024 р.

 

З серцем, сповненим любові до України

 

У 2018 році автор цих рядків мав честь долучитися до перевидання «Малої читанки» – підручника на 1925 рік для учнів ІІ і ІІІ класів народних шкіл Карпатської України.

Її підготував для тогочасних українських школярів Закарпаття знаний педагог, священник, громадський діяч, учений, письменник Августин Волошин, що був обраний Президентом проголошеної 15 березня 1939 року Карпатської України. І хоча проіснувала незалежна держава закарпатських українців лише декілька днів, бо була загарбана хортистською Угорщиною, та все ж стала прикладом відданості українській національній ідеї та власної самопожертви в її ім’я.

Готуючи читанку до видання (вона вийшла у Тернопільському видавництві «Терно-граф»), з приємністю відкрив для себе не тільки Августина Волошина, а й плеяду майстрів красного письменства цього одвік українського краю – будителів, просвітителів і подвижників української народної освіти Закарпаття, Буковини та Галичини. Серед них – Олександр Духнович, Олександр Павлович, Василь Попович, Іван Чургович, Володимир Бірчак, Сидір Воробкевич, Олександр Барвінський, Василь Ґренджа-Донський.

Їхні прізвища мало про що говорять сучасним українцям, що десятиліттями виховувалися під ідейним та культурологічним впливом «старшого брата», який насаджав вищість російської культури та периферійність української. За комуно-радянськими параметрами усі вони, крім того, підпадали під означення націоналістичних, буржуазних чи релігійних авторів, відтак не мали привертати до себе читацької, а тим паче суспільної уваги.

Втім теперішній читач їхніх оригінальних творів скоріше за все зіткнеться з певними труднощами, адже рясніють вони незрозумілими нині застарілими й діалектними словами та виразами. Тому й виникла у благодійника та мецената професора Джона Карка, знаного й своїми доброчинними заходами на Радомишльщині, котрий ініціював та фінансував видання читанки, перевидати її сучасною українською літературною мовою, аби вільно послуговувалися нею діти, яким вона передовсім й адресована. У цьому, власне, й полягала моя робота над текстами й творами читанки, яку цілком можна назвати перекладацькою.

Останній з наведеної плеяди авторів Василь Ґренджа-Донський особливого «перекладу» не потребував, адже послуговувався у своїй творчості, що припадає на середину ХХ століття, переважно сучасним лексиконом. Позаяк один з її зразків напевне знаний переважній більшості українців. Саме його поетичному перу належать рядки журливої пісні «Пливе кача по Тисині», що стала широковідомою як неодмінна складова реквіємів за полеглими учасниками Революції Гідності, а потім загиблих на теперішній російсько-українській війні захисників України. Адже оспівано в ній героїзм та самопожертву зі світлою тугою прощання.

 

Василь Ґренджа-Донський.

Вперше цей твір було надруковано в авторській збірці «Квіти з терном», що побачила світ 1923 року в Ужгороді. Скорботні рядки присвячувалися пам’яті Січових стрільців, що загинули, захищаючи рідну землю від зазіхання мадярів. Поет, прозаїк і драматург Василь Пачовський, що написав вступне слово до збірки, схвалив подану в ній «високу патріотичну ноту». Бо ж тут присвята і матерям, котрі народжували синів, щоби жити, і рідній Срібній землі (так називали свій край місцеві краяни), ключ любові до якої лежить на дні Тисини, отієї ріки Тиси, що в серці кожного українця-закарпатця.

Автор «Пливе кача…» теж був переслідуваний хортистами, що окупували Українське Закарпаття та кидали його й інших українських патріотів до в’язниць і концтаборів. Згодом знайшов Василь Ґренджа-Донський пристановище у сусідній Словаччині, де жив уже цілком вільно, проте творчо так само почувався ув’язненим чужиною. Недарма ж написав свого часу:

        Люби над все свій рідний край,
        Де нас зродила мати.
        В чужині долі не шукай,
       Тут жити і вмирати.

Тимчасом його творчий набуток доволі вагомий. Вже після смерті митця (він 77-річним відійшов у засвіти в 1974-му) його донька Зірка Ґренджа-Донська упорядкувала батькову літературну спадщину і за сприяння діаспори видала 12 томів творів – прозових та драматичних, поезій, публіцистики, перекладів.

Власне, завдяки цьому й мають змогу українці прилучитися до його творчості, пізнати тернистий життєвий і творчий шлях митця.

І, мабуть, чи не найвищою оцінкою є те, що знамениту «Качу» вважають народною. Йдеться і про текст, і про музику. Автор мелодії, до речі, теж відомий. Поклав на неї вірш також закарпатець – піаніст, диригент і композитор Дезидерій Задор. Саме за їхнім авторством  пісня була опублікована 1944 року в збірнику народних пісень підкарпатських русинів-українців.

Революція Гідності законодавчо визнана важливим етапом державотворення незалежності України, а її Герої мають правовий статус борців за незалежність. Належить до цієї меморіальної когорти й Василь Ґренджа-Донський – один з тих, чиє серце було сповнене любові до України упродовж усього життя, відданого ним рідній землі й своєму народові без останку.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2024 р.

 

Торуючи шлях до Олімпу

 

12 нагород здобули олімпійці України на 32-й Олімпіаді, яка у липні-серпні 2024-го проходила у Парижі. Вибороли! Попри те, що на відміну від суперників часто-густо вимушені були корегувати тренувальні плани з підготовки до головних змагань чотириріччя, переривати тренування і йти до укриття, рятуючись від чергового нальоту російського агресора, або ж проводити збори деінде, далеко від рідних домівок. Та й вкрай нелегко налаштовуватися на турнірну боротьбу, коли перед очима загиблі воїни, звичайні мирні люди, поруйновані домівки… Але вони будь-що прагнули принести своїм землякам-українцям хай і спортивну, але таки переможну звістку.  

Завершальну медаль – срібну – у передостанній змагальний день додала до командної скарбнички борчиня Ірина Коляденко – наша уславлена спортсменка-краянка, що перші кроки на борцівському килимі робила у Радомишльській ДЮСШ під керівництвом тренера Руслана Козенка.

Гучно звідси заявивши про себе перемогами на юніорському рівні і увірвавшись у великий спорт, Ірина осіла в прикиївському Ірпені – знаному центрі підготовки майстрів спортивної боротьби до найвищих спортивних досягнень. Тут уже під началом ірпінського наставника Володимира Яременка з мріями про майбутні олімпійські здобутки вона почала крок за кроком підніматися турнірними сходинками вгору. Услід за європейською «бронзою» у 2020-му через рік виборола титул чемпіонки Європи, утримуючи його дотепер. На чемпіонаті світу - 2019 отримала «срібло». А через два роки на Олімпіаді в Токіо зійшла на третю сходинку п’єдесталу. А ще ж були вагомі перемоги на престижних кубкових, кваліфікаційних, меморіальних турнірах.

Після здобутої олімпійської медалі Ірина Коляденко прив’язалась до Ірпеня вже міцніше: «бронзову» призерку головних світових спортивних ігор сучасності нагородили державною квартирою. Щоправда, Ірина її на знак величезної вдячності передала тренерові, котрий з родиною тулився по закутках. Натомість міська влада, оцінивши добрий жест спортсменки, теж обдарувала її житлом. Орієнтиром для неї стали вже Олімпійські Ігри 2024-го. Та поламало підготовчі і змагальні плани повномасштабне військове вторгнення росіян.

В Ірпені їй довелося спізнати трагічні й моторошні жахіття російської навали. З вірою в наших бійців із ЗСУ та тероборони, лікарів і волонтерів, що захищали місто й Україну, вона разом з рідними перебувала в місті до останнього. Хоча там не було ні світла, ні води, ні газу. Були постійні «прильоти» поруч, тому здебільшого перебували в підвалі, звідки часом доводилося таки вибиратися «нагору» в пошуках провіанту.

 

Згодом спортсменка розповідала, що будь-які нічні звуки чи рухи сприймалися з острахом. А ще доводилося бачити з вікна квартири, як за якихось півкілометра у ліс висаджувався російський десант. Після того таки вирішили виїжджати.

– 10 березня ми швидко завантажили мінімум речей, 6 людей в машину і кота. Я була за кермом, але не можу повністю згадати наш шлях. Найстрашнішими були перші півгодини дороги, коли я не бачила нічого навкруги. У мене була одна мета – виїхати, тому я тисла на газ, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо,  – з жахом згадує Коляденко той пекельний маршрут, що тримав 36 годин. – З нами також була бабуся, якій майже 80 років, то вона вже потім розповідала, що проминали дорогою розстріляні машини, убитих людей…

Їм усе ж вдалося дістатися Вінниччини. Тут рідні зосталися, а Ірина із сестрою Вікторією, теж борчинею, вирушили в Угорщину, де для них організували прихисток і тренувальний збір. Уже там дізналися, що в ірпінську квартиру влучив російський снаряд, і від неї майже нічого не лишилося…

Після визволення від окупантів Київщини, тренувальний цикл повернувся в узвичаєне українське русло. В олімпійське «міжсезоння» Ірина Коляденко підтвердила своє реноме найсильнішої в Європі та стала третьою на світовій першості.

Та все ж, попри стабільні і високі результати, її цьогорічні медальні олімпійські перспективи не надто оптимістично розглядали фахівці та спортивні чиновники. Адже у ваговій категорії до 62 кг у Парижі конкуренцію українській борчині становили три чемпіонки світу різних років (до слова, сама Коляденко світову вершину поки що не підкорила) і не менш амбітні призерки цих форумів.

Втім на своєму стрімкому і приголомшливому шляху до фінального двобою Ірина успішно розібралась з усіма чемпіонками. Вже у стартовій сутичці 1/8 фіналу наша землячка взяла гору над Орхон Пуревдорж з Монголії 8:7. У чвертьфіналі переконливо здолала опір представниці Болгарії Біляни Дудової 7:3. А у півфінальному поєдинку з рахунком 9:2 впевнено поквиталась із Айсулою Тининбековою з Киргизстану (саме їй Ірина поступилась на цій стадії олімпіади в Токіо). 

У фіналі українській борчині протистояла срібна призерка останнього чемпіонату світу японка Сакурі Мотокі. Вона, на жаль, була сильнішою за Ірину, та й рахунок фінального протистояння говорить сам за себе – 1:12.

 

Після програного поєдинку в очах у Коляденко стояли сльози. Адже, здавалося б, омріяне олімпійське «золото» було так близько. Проте від цієї мети Ірина не відступає, адже вона таки наблизилась до неї ще на крок.

 

Нехай же її й наші найзаповітніші мрії здійсняться! І не лише перемогами на борцівському килимі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2024 р.