Сьогодні – дитсадок, а завтра – школа

З першого погляду може здатися, що на цій світлині, яка зберігається в родинних альбомах багатьох радомишлян, – школярі-першачки, адже майже усі дітки – в узвичаєній колись за радянських часів шкільній святковій формі. Проте напис на ній промовисто засвідчує: на фото, що зроблене 30 серпня 1961 року, – випуск вихованців дитсадка №1 міста Радомишля.

Вказана дата значною мірою пояснює шкільне вбрання дітвори, адже наступного дня, як це раніше велося, випускники дитсадка вже йшли до школи (урочистості з початку навчального року колись зазвичай проводилися 31 серпня), і зайве витрачатися батькам на «випускне» вбрання потреби не виникало. І було це для багатьох не по-кишені, та й у ту щасливу злиденну пору поняття випускного бального дрес-коду просто не існувало. Як і не було відповідного одягу в магазинах. До речі, не лише святкового. Для тодішньої дитини (добре це пам’ятаю зі своїх дитячих літ) вважалась подією будь-яка обновка чи бодай якийсь найпростіший смаколик. Тож теперішнє матеріальне забезпечення дітлахів, навіть попри економічні проблеми усіх наших незалежних років, на порядок вище.

Пошукайте для порівняння випускні фото в радомишльських дитсадках останніх літ і навіть десятиліть. Зверніть, до того ж, увагу на інтер'єр і облаштування у самих закладах та на їх зовнішній вигляд. Хто виховувався в радянському дитсадку, може порівняти із «злиденним» теперішнім українським.

До речі, у 1961 році, в пору «щасливого дитинства», що його дітям забезпечували компартія та радвлада, у Радомишлі було аж два дитсадки, притому містилися вони у пристосованих будинках, побудованих ще до 1917-го «клятими капіталістами». Перший і єдиний типовий дитячий садок у місті (за номером 5) побудували лише в 1965 році. Відтак велика кількість діток дошкільними закладами взагалі охоплена не була. До речі, черги в дитсадки існували аж до падіння СРСР.

Втім на світлині випускники дитсадка та їхні наставники таки почуваються радісними, як завжди такими бувають спомини про давні літа, коли, за хрестоматією, «були ми юними й щасливими».

Хто ж вони, оці щасливці, що на фото? Допомогли мені впізнати їх зокрема присутні на цій світлині Вячеслав Дроздовський, Зоя Іванченко, Ольга Бернацька, а також колишні працівниці дошкілля Таміла Вдовенко і Тетяна Борецька.

Зізнаюсь, що декого з дітлахів я й сам знав зі свого дитинства, адже ця світлина, що на ній рідна мені людина, була колись і в нашому сімейному альбомі. Хоч, здавалося б, небагато часу минуло, але всіх, на жаль, поки що встановити не вдалося.

Отже, 1-й ряд: Ольга Бернацька, ?, Тетяна Ханюченко, Вячеслав Дроздовський,  вихователька Анастасія Михайлівна Майстренко, Любов Якубовська, Віктор Бондаренко, Валентина Лукіна.

2-й ряд: Віктор Буряков, Леонід Молодико, ?, Іван ?, Людмила Чудовська, Борис Шльомін, Тамара Світова, Володимир Васильєв, Наталія Світова.

3-й ряд: вихователька Надія Андріївна Гребеннікова,  завідувачка Ніна Борисівна Шльоміна, Володимир Стеценко, Римма Радовільська, Володимир Гмизін, Надія Якименко, няня Марія Назарівна Петрівська, Юрій Кузнєцов, Зоя Іванченко, кухарка Єфросинія Кирилівна Веселовзорова, Рихальська ?, ?, медсестра ?, музичний вихователь Оксентія Григорівна Плотнікова, вихователька ?.

Цьогоріч випускникам 61-го виповнилося здебільшого 70. Проте багатьом з них – було б. Бо вже відлетіли у Засвіти. Звісно, як і їх вихователі та наставники…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

  

Давня поштівка нагадала про чеські початки Радомишльського пивоварного

 

У старих фотоальбомах наших батьків та пращурів часто-густо поруч із родинними світлинами зберігаються поштові картки. Свого часу з поширенням поштового листування вони набули неабиякої популярності. На прямокутнику з цупкого паперу майже конвертного формату (зазвичай 10х15 або ж трохи більшого чи меншого) можна було накидати з десяток речень рідним та близьким, аби повідомити, що все гаразд, всі живі й здорові і т. ін., не вдаючись до розлогих епістолярних викладів. Або ж – надіслати привітання до іменин, свят тощо, використовуючи спеціальні вітальні листівки, на яких були відповідні художні зображення.

На тих же, що використовувались для коротеньких листів, з розвитком фотографії зокрема поширилися поштові картки з видрукуваними на них краєвидами поселень, країн чи країв. Здавна вони є предметом захоплення філокартистів – колекціонерів листівок.

З приємністю згадую, як у Варшаві в музеї Королівського замку мені випала нагода оглянути якраз розгорнуту там виставку поштівок із зображенням цієї споруди – їх там було представлено понад 300 видів.

До переліку міст, що зображені на поштівках, на початку ХХ століття увійшов і повітовий Радомисль.

Листівки з радомисльськими краєвидами, увічненими тогочасними місцевими фотографами, серед яких згадуються М.Дубравський, З.Козловський, В.Гржибовський, М.Камінський, друкувалися в знаній у місті друкарні Е.Заєздного.

Донедавна краєзнавцям було відомо 24 їх види. У 2024-му до цього реєстру додалося ще два, що з’явилися на популярному інтернет-аукціоні антикваріату. На одній з них – міська управа Радомисля. На іншій – краєвид на місто, відзнятий з лугу десь із того місця, де нині зливаються Тетерів та Мика.

Обидві листівки потрапили на розпродаж, вочевидь, із Чехії, принаймні саме туди адресувалися вони з Радомисля. Надіслав їх у липні 1909 року сестрі та батькам такий собі Яромир Червенек з коротким родинно-побутовим текстом. Відправник дякує рідним за отримані листи, шле усім зичення здоров’я, висловлює жаль з приводу смерті дідуся. Кількома словами оповідаючи про Радомисль, він бідкається на страшенну 35-градусну спеку і те, що вже два місяці не було дощу. А ще – зауважує, що в день, коли отримав листа від батьків, приїхав до міста пан Вольман.

 

Останній факт вельми цікавий і дає змогу припустити, що адресант листівки мав стосунок до Радомисльського пивоварного заводу, заснованого 1906 року на паях братами-чехами Альбертом і Францом Альбрехтами та їхнім компаньйоном Адольфом Тайфертом. Невдовзі до співзасновників підприємства додався ще один чех – Ярослав Вольман, якого напевно й згадують Червенки.

 

Радомишльський пивоварний завод. 1960-ті роки.

Чехи, слід зазначити, не тільки заснували пивоварню в Радомислі, а й долучилися до організації виробництва на ній. За переказами, неперевершеним пивоваром на радомисльському пивзаводі вважався колись чех Цибулька.

До речі, родинним гніздом Червенків видається давнє місто Смихів (у 1922-му воно, щоправда, увійшло в межі Праги) – знаний центр чеського пивоваріння. Саме смихівська броварня ще у 1913-му розробила і впровадила популярну дотепер пивну торговельну марку «Старопрамен». Чи варилося таке пиво в Радомислі – невідомо, натомість тогочасні тутешні напої таки мали закордонне походження: «Пільзень» (нині вживається дещо видозмінена назва «Пілзнер»), «Віденське», «Бок бір». Та й сама радомишльська пивоварня попервах теж іменувалась заводом «Пільзень». Втім надалі опікувався підприємством самотужки А.Тайферт. Він притому відкрив три власних ресторани: два в Радомислі і ще один – у Кочерові.

Альбрехти тимчасом у 1913-му заснували пивзавод «Волинь» на Житомирській Крошні, що колись вважалась чеським поселенням.

З Житомира прибув до Радомисля і Ярослав Вячеславович Вольман. Зрештою в губернському центрі Волині у лютому 1912 року він пішов у Засвіти й упокоєний на тамтешньому католицькому цвинтарі. На надгробку, що його, за твердженням відомого житомирського краєзнавця та історика Геннадія Махоріна, спорудив місцевий майстер Йосиф Длоугі, зазначено, що поховано там співвласника пивоварні в Радомислі. Разом з пивоваром покоїться й прах його доньки Милуськи, уродженої 1901 року, яка не прожила на цим світі й рочку…

 

Що стосується зафіксованої на світлині панорами Радомисля, то вона дає змогу огледіти тогочасні міські споруди й будинки. Пан Яромир підписав світлину на листівці чеською: «частковий погляд на повітове місто Радомисль», додавши дещо незрозумілу цифру у 24000. Якщо це кількість населення, то явно завелика, адже у 1913-му вона майже сягнула тільки 15 тисяч. Якщо територія – то незрозуміло, в яких одиницях, бо того ж 1913 року місто обіймало площу в 280 десятин (306 гектарів)

Врешті відчувається, що відправник листівки прибув до Радомисля порівняно недавно, бо ще не надто добре орієнтувався і в місцевих будівлях, зокрема культових. Римо-католицький костел (у ньому тепер Будинок культури) він позначив, як стару православну церкву. Натомість якраз старий Свято-Троїцький храм підписав «Католицьким костелом».

Наразі завдяки пивзаводові та його чеським засновникам і фахівцям дійшов до нас через 115 літ ще один цікавий фотофакт з радомишльської минувшини.

 

Від автора. Чеський текст з листівки перекладав на українську самотужки. Чеська мова, до речі, доволі зрозуміла, адже недарма вважається «найчистішою» з-поміж слов’янських. Проте дякую за слушні уточнення й підказки панові Марцелу Гедбавному.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.