7 червня 1946 року Президія
Верховної Ради УРСР своїм Указом внесла зміни у назви цілої низки сільських рад
і населених пунктів Житомирської області. В Указі зазначалося, що спрямований
він на «збереження історичних та уточнення і впорядкування існуючих
найменувань». Тож з такою нібито добропорядною й благородною метою було змінено
назви 136 поселень.
Одначе навіть побіжний погляд на
перелік перейменованих місцевих рад, селищ, сіл, колоній, хуторів промовисто
вказував на те, що в такий спосіб передусім ліквідовувалися колишні національні
назви – польські, чеські, німецькі. З останніми на тлі щойно завершеної
кривавої війни, здавалося б, – зрозуміло. А от щодо двох перших, то, з одного
боку, запроваджені зміни завершували перейменувальну кампанію, що почалась ще
до війни з ліквідацією національних адміністративних одиниць (районів та
сільрад), з іншого – стали реакцією на аж ніяк не відверте прагнення цих країн,
що ними переможним європейським фронтом червона армія гнала гітлерівців до
Берліну, добровільно приставати до радянського комуністичного блоку і
відповідного впливу.
На сучасній Радомишльщині перейменування торкнулися кількох адміністративних одиниць тодішнього Потіївського району.
Серед них – село Ляхова, що відтоді
стало Осичками, а Ляхівська сільрада відповідно – Осичківською. Польський слід
тут був більш ніж відчутним, позаяк слово «ляхи» в назві здавна уособлює
приналежність до польської нації та корони.
Перша згадка про Ляхову в писемних
історичних джерелах датована 1784 роком. Зазначено притому, що в ній тоді
нараховувалося 150 мешканців.
У переписних реєстрах євреїв 1787 р.
про Ляхову йдеться, як про новозасновану слободу – поселення, яке мало вільний
статус та ряд привілеїв. Воно розташовувалося на землях Францішки з Дзербицьких
Третякової, каштелянової овруцької, та перебувало в посесії високовельможних
шляхтичів Лазарських (з історіографії відомий представник цього роду Геронім,
що в другій половині XVIII ст. був сусцептантом гродським Житомирським –
урядником, який приймав у суді зізнання). Першопоселенцями слободи стали
довколишні, а то й дальші шляхтичі. Більшість з них були католиками. Ляхова тоді
належала до Борщівської парафії Греко-католицької церкви.
За ревізією повітової шляхти 1795
року, посесорами Ляхової вказані драбівський хорунжий Геронім Казимирович
Лазарський, його брат – вендинський войський Кароль та їхній зять (чоловік
сестри) Андрій Заблоцький.
До селянського стану тут належало 20
обійсть, у яких мешкало 137 осіб (73 чол. і 64 жін.), що означені корінними
жителями. Хліборобством займалась лише половина господарів, з-поміж яких –
родини Яковлевських, Лінніків, Лисенків, Ковзунців, Кічуків, Мизурських,
Мартиновецьких, Харитончуків, Глухих, Білецьких, Матвіївих. Мешкали в селі
також коваль Ілько Музичук, столяр Кузьма Лисенко, кравець Данило Майстренко,
пастух Роман Нестерчук, чоботар Корній Муращенко і навіть винник Андрій Корінчик.
За російського панування з
ліквідацією 1795 р. Радомисльського унійного осідку церкви Радомишльщини
повернулися в православ’я. Але не всі. Прихильність папському престолу до 1839
року зберегла зокрема Борщівська церква з приписаними до неї поселеннями. Вірогідно,
за отаку непокору Ляхова позбулась слобідського статусу й стала сільцем (за
російськими канонами – «дєрєвнєй»), яке вже приєднали до парафії Заньківської
церкви.
За ревізією 1866 року, у 80
облікованих дворах у Ляховій нараховувалося 467 мешканців. Окрім 6 євреїв решту
означено малоросіянами, хоча 50 з-поміж них сповідували римо-католицьку віру,
36, до того ж, належали до дворянського прошарку.
За переписом 1897 року у Ляховій
обліковано 1086 мешканців (554 чоловіків і 532 жінки). До селянського стану
віднесено тільки 150 з них (81 ч., 69 ж.). Решту означено переважно
радомисльськими міщанами.
Надалі такий соціальний стан суттєво
змінювався, адже не влаштовував ані імперську, ані тим більше більшовицьку
владу.
До меморіального видання
«Реабілітовані історією. Житомирська область» увійшов 21 мешканець чи
уродженець Ляхової, що в лиховісні 1930-ті були піддані репресіям комуністичного
режиму. Десятеро з них за національністю поляки, 11 – українці. Переважно це
одноосібники, ремісники. Їхні прізвища мають закінчення «-ський» («-цький»),
«-евич» («-ович»), промовисто вказуючи на шляхетське походження жертв.
І вже за радянською логікою 1946
року, оскільки поляків у Ляховій не було, то й польська назва для села видавалась
недоречною.
До слова, подібний, і, як бачимо,
перевірений «аргумент» згодом використовували ініціатори зміни історичних назв
деяких вулиць в Радомишлі. Мовляв, яка може бути, для прикладу, вулиця
Руднянська, коли самого рудного промислу давно нема.
Зрештою нове найменування Осички
стало національно (і не тільки) нейтральним.
Його здебільшого пов’язують з
місцевою флорою, тобто поширеними тут осиковими лісовими угіддями. Разом з тим
проглядалась мовна паралель Осичок з Осічею (пол. Osiecza) – давньою назвою
села Заньки, розташованого за 6 верст на тамтешній річечці, що теж у давнину мала
назву Осічі (нині – Шлямарка). Існує припущення, що на ній лежало декілька
давніх навколопотіївських поселень з такою ж назвою. Відомо про ревне
відстоювання їхніми мешканцями Осецькими давніх шляхетських привілеїв. Цікаво,
між тим, що серед мешканців Ляхової у згаданих реєстрах 1795 року названо
прізвище Осиковий. Можливо, – видозмінене Осецький.
Річечка Осіча тимчасом доволі віддалена
від Осичок, відтак «прив’язувати» її сюди бодай топонімічно, звісно, недоречно.
Тим паче, що неподалік Ляхової зафіксовано давній топонім, пов’язаний саме з
осикою. Йдеться про розташовану за дві версти від поселення Осикову корчму, що
позначена на мапах ХІХ ст., зокрема на Атласі Речі Посполитої XVI-XVII століть
на землі Руські, виданому в 1889-1904 роках.
Містилась вона на краю невеликого
лісового масиву, вочевидь осикового, і лежала на давньому битому шляху, що його
тогочасні радомисляни іменували Русанівським, бо вів з міста до Русанівки, а
далі йшов на Чоповичі. Дотепер цю місцину тутешні жителі називають Осиковим
урочищем.
У згаданих єврейських переписах
XVIII століття під 1789 роком обліковано в Осичках три корчми, одну з них притім
наведено відокремлено – саме на відгалуженні Русанівського шляху до Ляхової.
До речі, в одній версті від неї в
напрямку Радомисля розташовувалась ще одна – з назвою Вигода. Мабуть, таке
розташування і справді вбачалося вигідним.
Корчемний промисел зрештою припинився
в середині ХІХ століття, коли імперська російська влада взяла виробництво
хмільних та міцних напоїв під акцизний контроль, і з’явилися промислові
гуральні.
Тож Осиковий хутірець став згодом
урочищем, що бодай у місцевих переказах зберігало давній топонім, який зрештою
й відбився у сучасній назві села.
Газета «Зоря Полісся», 3 січня 2025 р.
