Батько не тільки «парубка моторного», а й сучасної української словесності

 

У 1798 році в Петербурзі сталась непересічна подія, значимість якої для української культури та словесності зокрема неоціненна. В імперській столиці вийшли друком перші три частини поеми «Енеїда», яку написав невідомий тоді широкому загалові військовий, а до того канцелярист і навчитель з Полтавщини Іван Котляревський.

Видрукувано її було живою українською мовою, що доти ще не була представлена на книжному письмі.

Тож призначалась книжка передусім українцям. Хоча, як зазначають літературознавці, читали її й корінні росіяни-московіти, не зовсім розуміючи, проте милуючись і чудовою мовою, і дотепністю автора.

Зрештою саме на українських теренах віршована розповідь про пригоди «парубка моторного» здобула заслужене визнання й небачену популярність, що не вщухає дотепер. Як не згасають слава й велич автора, що їх пророкував наступний славетний український геній та просвітитель Тарас Шевченко: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди; поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть!»

Котляревський, здавалося б, не зробив нічого надзвичайного. Він просто переповів українською відомий античний твір Вергілія, що мав назву «Енеїда». Між тим, завдяки уже цьому факту, мова українців набула свого офіційного визнання. Філологи світу закономірно й беззастережно поставили її в один ряд з усіма мовами, якими перекладалися всесвітньо відомі античні твори.

Іван Котляревський притому зробив це навдивовижу майстерно, приправивши народним гумором, жартами, сатирою, бурлеском, знаними українцям означеннями, порівняннями, термінами та прикладами, що однозначно ствердило за поемою статус рідного та близького їм за духом твору.

Точнісінько як теперішні творці екранізацій чи театральних постановок класичних творів подеколи осучаснюють їх зрозумілим для нинішніх глядачів антуражем, а то й репліками, у такий же спосіб автор доніс українську «Енеїду» своїм землякам. У ній на тлі правічних подій згадуються славні козацькі походи, чумакування, фігурують українські міста і села, імена, фольклорні персонажі, звісні українцям повір’я, прислів’я та приказки

Україномовний варіант «Енеїди», створений Котляревським, вважається одним з найкращих у світі. Недарма українська версія Вергілієвої поеми посідала чільне місце у знаних книгозбірнях можновладців.

Іван Котляревський заслужено вбачається й засновником та класиком українського національного театру і драматургії. З 1819 року на сценах українських театрів ідуть його невмирущі п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що теж завдяки своїй народності були й залишаються улюбленими для глядачів. До слова, користувалась успіхом постановка «Наталки Полтавки» в міському театрі повітового Радомисля місцевою трупою.

Попри виняткове значення особи митця для ствердження українства, його родовід малодосліджений. Він не був одруженим, відтак не мав нащадків. Коріння роду, між тим, йде від козацьких та священницьких початків. Дід по батькові майбутнього українського світоча служив дияконом в Успенському соборі Полтави, мати походила з козацького роду. Тож невипадково, успадкувавши духовні й ратні гени, Іван здобув церковну освіту, згодом певний час перебував на військовій службі і навіть брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1808 рр.

До войовничої іпостасі відомих носіїв прізвища Котляревський належать отаман Чорноморського козацького війська Тимофій Котляревський та російський генерал Петро Котляревський. Щоправда, обидва, маючи український козацький родовід, вірнопіддано служили імперським інтересам. Перший (до речі, теж удостоєний генеральського звання) після успішного Перського походу 1797 року «відзначився» придушенням бунту козаків-чорноморців. Другий, також учасник російсько-перської війни, набув «слави» кривавого підкорювача Азербайджану. При тім, мали вони у родоводі й духовну складову.

Слід зазначити, що прізвище Котляревський у XVIII-ХІХ ст. було поширеним серед священнослужителів ряду українських регіонів, зокрема й Радомишльщини. У 1851-1858 роках у Вепринській Михайло-Архангельській церкві стихарним дячком був Терентій Якимович Котляревський, син дячка зі Звенигородщини. По тому він дякувáв у прикиївському селі Мостище, де через сім літ у п’ятдесятирічному віці помер від сухот. Примітно, що за дячка відспівував батька його син Дометій, котрий продовжив родинну духовну традицію.

Представлені Котляревські у дворянських реєстрах ХІХ-ХХ ст. Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської, Таврійської та інших губерній Південно-Західного краю. У 1878-1880 рр. дільничним судовим слідчим Радомисльського повіту служив титулярний радник Іван Михайлович Котляревський. 1880 року дворянка Ольга Котляревська придбала 30 десятин угідь біля Потіївки в Малинському маєтку, що його розпродувала княгиня С.Щербатова. Одначе невдовзі збула ці землі іншим власникам.

Напевно, тримали носії відомого прізвища, котрі підтримували український дух, у власних бібліотеках безсмертне поетичне творіння свого славного однофамільця.

Адже користувалась «Енеїда» неабияким успіхом. Після першодруку твору читачі з нетерпінням чекали його продовження. До слова, у повному вигляді (в шести частинах) «Енеїда побачила світ вже після смерті автора. Тимчасом поширювався «самвидав» поеми у рукописних зшитках, що ходили по руках. Її з насолодою цитували, переспівували, бо ж була зрозумілою, близькою й рідною усім верствам українців.

Саме «Енеїда» започаткувала українську літературну мову, якою ми послуговуємося дотепер. Її, за зізнанням самого автора, він черпав з народних джерел – з вуст своїх одноплемінників-краян. Відтак твір Котляревського є найпереконливішою аргументацією теперішнім шовіністам «рускава міра», котрі раз у раз тиражують надуману тезу про штучність та вигаданість української мови.

У зв’язку з цим промовисте порівняння: Пушкін – основоположник сучасної російської літературної мови – прийшов на світ через рік після першодруку поеми Котляревського. Цей факт є неспростовним висновком первинності й вторинності одвічної дилеми, що ж було раніше: курка чи яйце…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 січня 2025 р.