«І коли жителям стародавнього Мичеська стало затісно у своєму поселенні,
вони зібралися на раду, та й вирішили переселитися на лівий берег Мики, аби
заснувати там нове місто. А назвали його Радомислем – від радісної мислі, що
зійшла на них, і від ради, що так намислила…»
З міської легенди.
Люблінська унія
1569 року, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в
одну федеративну державу – Річ Посполиту, створила передумови для захисту
зокрема й українських земель і від південної, і від східної експансії її
агресивних та невгамовних сусідів – Османської імперії та Московії.
Увійшло до об’єднаного державного формування й Київське воєводство, значні простори якого на ту пору ще не оговталися від татарсько-московських набігів, що спустошили Київщину у кінці ХV століття. Зрештою край зазіханням ординців поклали військові звитяги Костянтина Острозького та Михайла Глинського, здобуті на межі століть.
Мапа Київської Землі О.Андріяшева.
Вщент випалені зайдами поселення
почали повертатися до життя. Зажевріло воно і в стародавньому Мичеську–Мицьку,
поодинокі вцілілі мешканці якого, захистившись в околичних лісах, повернулися
до рідних теренів.
На довколишні спустошені землі
тимчасом звернули увагу архієреї Печерського монастиря київського, схилившись,
до того ж, під покровительство Польської Корони. 1522 року король Сигізмунд І
надав Печерській обителі захист та охоронну Грамоту, котру по тому незмінно
підтверджували його наступники.
І, як стверджує дослідник церковної
історії Василь Ульяновский, саме в рік Люблінської унії в документах, що
вказують на приналежність до монастирської власності, з’являється нібито нове
поселення Радомисль, яке невдовзі стає центром підпорядкованої Києво-печерській
капітулі Тетеревської волості.
Дня десятого місяця квітня року
1579-го, як зазначає тогорічна Руська (Волинська) метрика, оригінал якої
прочитав і розтлумачив історик Леонід Тимошенко, привілеєм короля Стефана
Баторія, підписаним у Вільні, надано дозвіл архімандриту Печерському Мелетію
Хребтовичу заснувати над рікою Тетерів замок і місто на власному монастирському
ґрунті, що розташований на землі Київській між церковними селами печерськими
Вишевичами, Чудином, Забілоччям, Росохами, Чоповичами, Воробієвичами і Міцами,
а також Раковичами, Зоринськом та іншими притетеревськими спустілими
поселеннями.
Точною локацією осадження слугує
вказане місце: на городищі, під яким річка з назвою Мика в річку Тетерів
впадає. Тож дослідники документа однозначно ототожнюють новозаснованця з
Радомислем, дарма що в привілеї його назва відсутня. А вже 1593 року замочок і
містечко з цим найменням вкупі з деякими означеними селами увійшли до опису
рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю, при вступі
на архімандритство Никифора Тура, що змінив Хребтовича.
У цьому переліку вказано Радомисль,
а також розташовані біля нього селище Церковище з млином і рудня над річкою
Микою, натомість зазначені в королівському привілеї Міци, що ідентифікуються зі
стародавнім Мичеськом (Мицьком), відсутні.
Куди ж вони поділися за якихось лишень 14 років?
А нікуди, просто упродовж кількох
попередніх століть це поселення, як з’ясувалося, мало свого законного власника.
Стародавній Мичеськ, відомо, в
літописних джерелах вперше згаданий під 1150 роком у зв’язку з боротьбою за
Великокняжий Київський престол Ізяслава Мстиславовича Благочестивого та Юрія
Володимировича Довгорукого.
Тимчасом 1390 року, як зазначається
у працях краєзнавця Київщини ХІХ століття Едварда Руліковського, київський
князь Володимир Ольгердович підтвердив сквирському князеві Юрію Івановичу
Половець-Рожиновському володіння рядом населених пунктів, серед яких – Мицько
при Тетереві (тобто – літописний Мичеськ). Дослідником притому на підтвердження
наведено текст тієї дарчої грамоти. Юрій Іванович був правнуком князя половецького
Тугорхана, до речі – тестя Великого князя Київського Святополка. Йшлося, крім
того, в грамоті про приналежність дарованих земель ще дідові Юрія – Роману.
Через 65 років по тому уже князь Київський Олелько Володимирович підтвердив
привілей на ці маєтності Юрієвому синові – Михайлу Рожиновському.
Як вказує Е.Руліковський, залишалися
Рожиновські власниками Мичеська-Мицька-Міци та його околиць і в середині XVI
ст. попри те, що після ординських набігів перебували їхні маєтності в
спустошенні й занепаді (власне, про навколомичеське запустіння згадувалося ще в
документі 1455 року).
Втім на ту пору «занепав» і рід
Рожиновських, в якому не лишилося наступників по прямій. Останнім значився
Михайлів син князь Яцько, котрий перед смертю (він відійшов у засвіти 1536-го)
заповів родові маєтності дядькові Івану Немиричу. А вже син спадкоємця Йосип
Немирич 1568 року отримав з коронної канцелярії папери, що підтверджували права
на колишні володіння Рожиновських, позаяк розгорнута передусім господарча
активність Печерських монахів у примицькому Потетерев’ї, схоже, занепокоїла
спадкоємців давнього й знатного князівського роду.
Вочевидь з іншого боку на
Києво-печерських пагорбах так само стривожено перейнялися від’явленням законних
власників уже, здавалося б, сповна привласнених володінь. Тож почали вишукувати
можливості для узаконення своїх прав. І таки знайшли.
Відтак замість Мичеська, що його
«прибрали» з радомисльського притину й «перемістили» на трикутник у міжріччі
Тетерева й Мики, на світ Божий явилося новозасноване поселення, що дістало
назву Радомисль. На нього, начебто, Немиричі претендувати вже не могли.
Одначе у Стефановому привілеї
Мичеськ як Міцу не тільки згадано, а й, ще раз варт підкреслити, наголошено
суттєве уточнення стосовно конкретного розташування нового поселення: на
городищі над злиттям двох річок.
Словом городище в науковій
термінології зазвичай означають місце, де збереглися рештки давнього
укріпленого поселення. Стосовно слов’янських городищ йдеться про ті, що
існували у V-XVII століттях. Таким городищем, якщо аналізувати історичні
джерела та зокрема королівський привілей, саме й був літописний Мичеськ.
За узвичаєним упродовж п’ятьох
століть твердженням з ним пов’язується сучасна міська околиця, яку іменують
Микгородом. З XVIIІ століття він згадується як сільце, відділене від Радомишля
лише річкою Микою. А поширена міська легенда розповідає про велике переселення
мичан на протилежний радомишльський берег річки як радісну мисль, що охопила
жителів поселення – тобто, підтверджує версію, що саме з теперішнім Микгородом
слід уособлювати стародавній Мичеськ.
І якщо у ХVI–XIX століттях такий
постулат без жодних застережень наводився й поширювався у тогочасних архівних
та друкованих джерелах, то з розвитком археологічної науки його поставили під
великий сумнів. Адже будь-які намагання підтвердити легендарну оповідку
археологічними знахідками залишалися безрезультатними.
У 2009 та 2011 роках археологічна
експедиція Інституту Археології НАН України, яка готувала матеріали для «Зводу
пам’яток історії та культури Житомирської області», виконала в Радомишлі
пошукові роботи на теренах сучасного передмістя Микгород. Археологи вкотре
прагнули знайти на ньому давньоруські сліди, але – марно. Саме вкотре, бо, як
підкреслюють учасники експедиції Сергій Павленко та Андрій Томашевський, жодне
із попередніх досліджень їх теж тут так і не виявило. Йдеться зокрема про
розвідки Петра Третьякова (1940 р.), Михайла Кучери (1973, 1985 рр.). М.Кучера
до того ж пропонував шукати сліди літописного городища в інших частинах Радомишля.
Зрештою саме там вони й знайшлися,
коли пошуки перемістилися на терасу над прирічковим схилом, якраз туди, де й
нині єднаються в один потік Мика і Тетерів.
На території сучасного ліцею №3 та
довкіл нього були знайдені численні археологічні зразки та артефакти часів
середньовіччя. Відтак С.Павленко і А.Томашевський зробили висновок, що тут
вірогідно й розташовувався дітинець городища літописного Мичеська.
У 2019-му вони, залучивши до пошуків
ще й місцевих істориків-краєзнавців Сергія Галицького та Геннадія Цвіка,
підтвердили свою тезу новими знахідками давньоруських слідів у непогано
збереженому тогочасному культурному нашаруванні, виявленому під час будівельних
земляних робіт на території згаданого навчального закладу, а також на Соборному
майдані міста.
Тож, «переселивши» стародавніх
мичан, а з ними і давньоруський Мичеськ з дітинця на микгородський такий собі
«півострів» між Тетеревом та Микою, Києво-печерська архімандрія спробувала
подібним чином відмежуватись від Мичеська на користь Радомисля і водночас
почала, крім того, вишукувати свої свідчення про права на землі мичан. Адже
Немиричі почали готувати судові претензії до Печерських самозванців.
Відтак на тлі суперечок з Немиричами
монастирські предстоятелі раптом винайшли залізний аргумент, «відшукавши»
грамоту від 1159 року, якою начебто син Юрія Довгорукого Андрій
Боголюбський (Китай) за батьковим
велінням подарував Києво-печерській
обителі Мичеськ укупі з іншими землями й поселеннями, що їх на тлі спустошливих
набігів ординців київські ченці устигли прибрати до рук. До відома, в родоводі
Юрія і, звісно ж, Андрія також, присутнє половецьке коріння по жіночій лінії.
Зрештою у 1590 році, коли суперечка
набирала дедалі скандальніших обертів, архімандрит Хребтович вирішив подати
оригінал «достовірної» Андрієвої грамоти сеймові Речі Посполитої. Але, на біду
(який прикрий збіг!) дорогою вона згоріла під час ночівлі чернечої делегації в
належному Печерському монастиреві Василькові, до речі, теж за тією ж грамотою.
Від надзвичайно важливого «історичного документа» залишилися лише окрайці
обгорілого пергаменту, що вже аж ніяк не могли слугувати доказами давніх
привілеїв. Відтак печерські старці звернулися з проханням пошукати його можливу
копію в Константинопольському патріаршому архіві. І вона, звісно, «знайшлась».
Й відтоді почала фіксуватися у зібраннях давніх документальних актів. Хоча не
раз висловлювалися й висловлюються цілком обґрунтовані сумніви щодо її
достовірності.
Відомі вчені-дослідники Павло
Клепацький, Іван Огієнко, Іван Андріяшев, сучасні корифеї церковної історії
згадані В.Ульяновський і Л.Тимошенко звертають увагу на помітні сліди
фальсифікації грамоти, текст якої не відповідає вповні давньоруським мовним
традиціям, суперечить подеколи історичним фактам, виявленим пізніше. До того ж,
князь Андрій взагалі не мав повноважень видавати такий привілей у 1159 році,
адже на ту пору був непричетним до Київського владного осідку. Він заволодів
Київщиною внаслідок свого карально-грабіжницького походу тільки через десять
літ.
Власне, погоджується з наведеними
сумнівами й церковний історіограф, митрополит Євгеній Болховітінов. Відстоюючи
зміст документа, він, одначе, зазначає, що Андріїв «список виявився сумнівним
за деякими анахронізмами і обставинами, несумісними з історією», пояснюючи,
щоправда, разючу невідповідність труднощами й особливостями перекладу тексту
княжої грамоти Константинопольським логофетом (очільником патріаршої
канцелярії) або ж тлумачем руським. Попри непереконливе пояснення водночас
утішає, що на ту пору центром ухвали верховноцерковних рішень для Києва був
Константинополь.
Далебі дивно, чому про цей документ
жодним словом не обмовлено в привілеї Стефана Баторія, і раптом виплила та
з’явилася з небуття грамота, коли постала загроза судового відчуження. Втім,
схоже для суду вона теж не вважалась ваговитим доказом, на відміну від доводів
Немиричів-Рожиновських.
2 липня 1616 року до київського
земельного суду зі скаргою на самозванство печерських архімандритів звернувся
онук Йосипа Немирича Стефан, вимагаючи від тодішнього монастирського
предстоятеля Єлисея Плетенецького повернення маєтків. Притому не лише Мичеська,
а й Радомисля та інших, внесених до
грамоти Андрія-Китая.
Але, як зауважує Е.Руліковський,
позивач припустився фатальної помилки. Замість того, аби послатися на скріплені
королівською печаткою заповітні права на колишні володіння Рожиновських, Стефан
Немирич з доброго дива уплів до справи «законного» спадкоємця з їхнього роду –
такого собі Юрія, котрий стверджував, що є онуком Яцька Рожиновського. Одначе,
як з’ясувалося, – вигаданим, бо насправді він був Рожновським і до давніх
половецьких князів та їхнього спадку жодного стосунку не мав. Вивів його «на
чисту воду» королівський секретар Захаріяш Яловицький, що мав схожу судову
суперечку з самопроголошеним «нащадком».
До того ж, поділився цим викриттям з Києво-печерським архімандритом
Плетенецьким.
Таким чином занепокоєного і
розгубленого настоятеля порятувала не «залізна Андрієва грамота», а сумнівний
нащадок Рожиновських. Остаточно ж судову справу стосовно приналежності Мичеська
та іже з ним вирішили на користь монастиря у 1629 році. Сприйняв з полегшенням
судовий вердикт уже наступник Плетенецького, який помер трьома роками раніше, –
Захарія Копистенський.
Згодом до «Китаєвих паперів» у XVIII столітті вдалась унійна митрополія,
коли доводила свої права на колишні володіння Печерського монастиря, які їй
передавалися королівським привілеєм 1682 року. Звертаючись у 1759 році до
Київського гродського уряду, митрополит Флоріан Гребницький зазначав, що
частина наданих маєтностей на ту пору була захоплена приватними особами.
Притому у запиті йшлося про підтвердження факту, що древній Мичеськ, про який
упродовж попереднього століття ніде й ніхто не згадував, – це Радомисль.
Саме за митрополичого резидування в
Радомислі виникло сільце Микгород (давніших відомостей про існування такої
назви не віднайдено). На мапах
кінця XVIII століття у ньому позначено кілька будиночків та церкву. Спираючись
на архівні свідчення,
Л.Тимошенко датує її будівництво 1764 роком. Храм, приписаний до Радомисльської
Свято-Троїцької церкви, звели в пам’ять про князів Київських Андрія Юрійовича
та Катерину (його бабусю) й іменували на честь перенесення мощей святителя
Миколая. Це, власне, була цвинтарна церквиця для парафіян Рудні та Березець.
Рудняни у ту пору біля неї й ховали своїх небіжчиків. Поодинокі сліди поховань там проглядаються дотепер.
Про п’ять халуп та близько 20
мешканців Микгорода йдеться в реєстрах ХІХ століття й інших тогочасних
джерелах.
Микгород на
плані 1798 року.
На тлі наведених документів та
фактів виглядає легенда про велике переселення мичан великою містифікацією і
видається вкрай сумнівною, як і відповідна «радісна мисль». Та й те сказати:
навіть якщо мичанам стало затісно на своєму напівострівці між Микою та
Тетеревом, з котрого дива було переселятися усім, притому не залишивши жодних
слідів свого кількавікового перебування там. Адже мали люди власні обжиті
помешкання, садиби, господарство тощо. Полишати їх, щоб будувати й
облаштовувати щось нове, – нелогічно. Тим паче, «новозаснований Радомисль» –
ось він поруч, через річку. Тому оселятися в ньому мали б нові родини мичан чи
зайшлі люди.
Втім «радісна мисль», схоже, таки
мала місце. Та вона свого часу зійшла на печерських архімандритів, які не лише
«прибрали» прадавній Мичеськ зі справжнього радомишльського осідку, а й
узагалі відмежували його від Радомисля,
аби легалізувати вподобані і привласнені ними давні мичеські володіння.
Газета «Зоря Полісся», 27 лютого 2026 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар