пʼятницю, 11 січня 2013 р.

«Пропагуєш українську мову – ворог народу!»

Оповідаючи 1971 року в автобіографії про свій життєвий шлях, відомий український геолог, наша землячка Єлизавета Матвієнко кількома рядками згадала одного із своїх братів - Оникія, звернувши увагу на те, що у 1922-23 р.р. він брав активну участь у формуванні комнезаму і сільськогосподарської комуни у Кичкирях – селі на Радомишльщині, де народилися і зростали Матвієнки. 
Певно, хоч у такий спосіб Єлизавета Матвіївна прагнула зберегти добру згадку про рідну людину, що у 1938-му потрапила під криваві жорна сталінських репресій.
Хоча на ту пору Оникій офіційно уже був реабілітований, на оприлюднення фактів репресій діяла, проте, негласна заборона. Відтак обмежилась щодо цього Є.Матвієнко лише ремаркою про брата: «нині покійний»…

Народився Оникій 15 листопада 1899 р. у кичкирівській селянській родині Матвія Васильовича і Параскеви Максимівни Матвієнків. Батьки були неписьменними, одначе подбали, щоби усі семеро дітей отримали освіту, і не лише початкову – у місцевій ЦПШ, а й більш ґрунтовну. Приміром, старший син Михайло закінчив Радомисльську двокласну школу, інші діти навчалися у земській школі сусіднього села Ставків, що давала добрі знання для продовження навчання у закладах вищого рівня і випустила зі своїх стін чимало знаних нині земляків.
Оникій виявив потяг до гуманітарних наук, його цікавили передусім українська мова і література, які упродовж віків вживалися виключно на побутовому рівні і лише з утворенням Української Народної республіки почали утверджуватися в суспільному, освітньому й науковому середовищах на українських теренах. Проте революційні потрясіння дали змогу Оникієві тільки 1923-го року стати студентом лінгвістично-літературного відділення факультету профосвіти Харківського інституту народної освіти.
З 1927 року після закінчення вишу О.Матвієнко працює викладачем на Центральних курсах українознавства і у Харківському університеті. А коли 1930 р. у Києві було організовано Інститут мовознавства Всеукраїнської Академії Наук, він став аспірантом утвореної в складі Інституту Харківської філії. Його науковим керівником був відомий учений Кость Німчинов, що до цього викладав у Харківському ІНО і ще там запримітив обдарованого студента Матвієнка. У Харківській філії Інституту мовознавства Німчинов працював до 1934 р., а потім переїхав до Москви (втім, дещо забігаючи наперед, зазначу, що це не врятувало вченого від розгорнутих по тому репресій проти українських мовознавців). Оникій таким чином був його останнім харківським аспірантом, що успішно захистив дисертацію і з 1934 р. став науковим співробітником Інституту.
У 1935 році О.Матвієнко переїжджає до Києва і стає науковим співробітником відділу сучасної української мови Інституту мовознавства ВУАН. Водночас молодий доцент викладає на кафедрі мовознавства Київського університету. Його наукові дослідження і розробки стосувалися передусім проблем граматики, синтаксису та стилістики української мови. Вже одна з його перших праць «Стилістичні паралелі. (Проти пуризму)», що вийшла окремим виданням у 1932 р. і лягла в основу дисертації, викликала резонанс у мовознавчому науковому середовищі. Праці О.Матвієнка широко представлені у тогочасних друкованих збірниках Інституту мовознавства та Харківського університету. Він брав участь у створенні журналу «Мовознавство», що почав виходити з 1934 р.
Оникій Матвієнко працює поруч з такими відомими вченими, як Л.Булаховський, С.Василевський, М.Грунський, Н.Каганович, М.Калинович, І.Кириченко, А.Кримський, П.Мустяца, Є.Тимченко.
Інститут мовознавства  у 1930-і роки розглядався керівною верхівкою УРСР, як ідеологічна установа.  Його організаційні проблеми вирішувалися винятково постановами Політбюро ЦК КП(б)У, уряду, що підписувалися першими особами республіки – С.Косіором, В.Чубарем, М.Хрущовим. Відтак інститут і його співробітники, яких нараховувалося лише два десятка, перебували під невсипущим наглядом партійних органів та НКВС, а репресії проти них були особливо жорстокими і нищівними.
Щонайперше репресивна машина спрямувала свою міць проти так званого «скрипникового» українського правопису, який дістав тавро шкідливого й націоналістичного. Одним з керівником робочої групи, що працювала над змінами до тієї мовної конституції, був академік Наум Каганович, директор Інституту мовознавства та його Харківської філії у 1933-37 рр. До роботи були залучені й ряд співробітників інституту. Засуджувалися та переглядалися також укладені на тих правописних засадах термінологічні словники.
Орієнтиром у роботі для мовознавців Й.Сталін призначив «марксистську мовну теорію» академіка М.Марра, що проголошувала класовість мови та її характер як надбудови над виробничими силами суспільства. Тому будь-який відступ від цих постулатів розглядався як «шкідництво» і «буржуазні прояви».
Наразі «пильне око» інформує Президію ЦВК УРСР про «контрреволюційних наукових робітників» в Інституті мовознавства, про їх «ворожі, антирадянського, контрреволюційного змісту статті». Тож проти мовознавців, головною провиною у діяльності яких вбачали пропаганду української мови і намагання очистити її від іншомовних слів, у тому числі й російських, було спрямовано усі можливі репресивні заходи. Потрапив під них і Оникій Матвієнко. 11 червня 1938 р. він був безпідставно заарештований, а вже 22 вересня страчений у Києві (у Биківні). Посмертно реабілітували вченого-мовознавця, нашого земляка Оникія Матвійовича Матвієнка у 1967 році.
Михайло Грушевський свого часу охарактеризував подвижництво своїх колег-істориків словами, які сповна стосуються й українських мовознавців: «Величезна більшість робітників пройшла в нашій науковій роботі ледве, анонімно, псевдонімно, але кістьми своїми замостила ті рови і провалля, які повиривали на українському шляху ворожі сили».


Газета «Зоря Полісся», 11 січня 2013 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар