Кахлі з будинку Горенштейна

Коли наприкінці сімдесятих повернувся до рідного міста (після навчання і служби в армії) і влаштовувався на роботу, за встановленим порядком треба бу­ло пройти медогляд. Тож із ціка­вістю завітав до поліклініки. Цей інтерес був викликаний передусім тим, що медзаклад розмістився у приміщеннях колишніх шостої (яку я закінчив кілька років перед тим) й сьомої шкіл.

Відтак мимоволі зробив екскурсію коридорами по­ліклініки, вгадуючи за новоутво­реними кабінетами колишні класи, лабораторії, кімнати, бібліотеку, вчительську. Особливо вабила «стара» школа. Двоповерхова прибудова з'явилась вже 1967 року «з нагоди 50-річчя Жовтня» і була таким собі типовим витво­ром масової архітекту­ри й будівництва радянського періоду. А от величним старим будинком й справді можна було помилуватися.

До речі, на уроках, які проводилися в ньому, ми, учні, так і робили – подовгу розглядали залишки розпису стін і плафонів у класних кімнатах, уявляючи собі прийоми і торжества, які влаштовувалися тут першим власником будинку. Від цих фантазій відволікали зде­більшого вигук чи зауваження вчителя. А ще кортіло, щоб не­одмінно, бодай на день, запрацю­вав вхід до школи через масивні різьблені дубові двері, що вели прямо з вулиці. Біля цього колишнього парадного входу до будинку збереглися й залишки кованої металевої огорожі.

А як тягло нас до підвалу з могутніми склепіннями. Вчителі фізкультури, між іншим, навіть свого часу виношували ідею влаштувати в підвалі спортзал, якого школі бракувало. У підвалі трива­лий час зяяв отвір – проламаний вхід до таємничих радомишльських підзе­мель. Потім його замурували, бо хтось із учнів начебто усе ж спробував себе в якості «спелеолога» і поподорожував тим гротом. Треба сказати, підземні ходи навколо будинку пізніше ще не раз нагадували про себе несподіваними проваллями біля школи з боку парку.

Та чи не найбільше вабила око грубка, що, казали, колись була каміном у просторій залі. В шко­лі у цій кімнаті теж був улаштований актовий зал, як і нині в поліклініці.

Обкладено піч було чудовими художніми  кахлями з чудернаць­кими малюнками-мініатюрами. То й справді виглядало невеличким дивом, витвором рук людських. Для нас, не розбещених пишністю дітей 50-60, навіть звичайнісінькі кахляні плитки були за дивину. А тут – така розкіш...

Де їх роздобув перший госпо­дар будинку, – невідомо. Та, ясна річ, не поскупився. До речі, згодом з різного роду архівних матеріалів довідався, що наша школа містилася в одному з бу­динків мільйонера Нафтули Горенштейна. Як і сьома, сусідня восьми­річка, між іншим, теж (нині цей будинок уже знесений під бу­дівництво нової поліклініки).

До речі, про нашу шкільну споруду ширилося чимало різноманітних переказів і чуток, нібито мала будівля в одній з кімнат розсувну стелю і дах, звідки господарі спостерігали за зоряним небом, а підлога у залі була вимощена золотими червінцями. Щоправда, одне з «див» будинку Горенштейна збереглося й донині. Йдеться про масивні засувки, обладнані у товщі стін, поруч з віконними отворами, якими при потребі щільно затулялися вікна. Учителям це зокрема давало змогу влаштовувати на уроках посеред білого дня показ кіно- чи діафільмів тощо.

Будували й оздоблювали дім з каміном італійські майстри.

Взагалі ж найбагатшому фабрикантові Радомишля (він був власником суконної фабрики і шкірзаводу) належало в місті п'ять чи не найбільших будинків. Окрім двох «шкіль­них» – ще нещодавнє приміщення міліції, а також будинок, де довгий час колись містилися рай­вно, дитяча консультація, кра­єзнавчий музей, станція юних техніків. Він стояв на розі вулиць Малої Житомирської і Міськради й був розібра­ний у 1980-х роках «за старістю» (на цій світлині, зробленій в його останні дні, ще певною мірою зберігаються обриси споруди). 

П'ятий, що ве­лично, як згадують очевидці, ви­сочів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки», підпалений фашистами у 1943 р. перед визволенням міста радянськими військами. У довоєнні роки в ньому містився піонерський палац. Зовні він був фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій.

Частину цих будинків Горенштейн здавав по найму. Будівлі, одначе, всі були дерев'яни­ми і «на віки» не тягли. Недарма збереглося донині лише два. А люди, видно, справді були за­можними. Збудувалися ж на найпрестижніших у той час вулицях міста: Присутственій, де розта­шовані головні міські й повітові установи, Олександрівській (Малій Житомирській), Великій Київській (нині – Старокиївська) – в’їзній візитівці Радомисля. Наве­дений перелік про щось таки свідчить.

Про багатства і заховані скарби Горенштейнів також досі ходять легенди. До речі, старожили розповідали, що по війні хтось із нащадків Горенштейнів таки завітав до отчого дому. Щось там оглянув, поблукав класами, зазирнув у підвал і потому несподівано зник. А в підвалі, казали, після цього візиту віднайшли залишки тайни­ка.

Певно, якби міг той паросток можновладців, то й каміна прихо­пив би з собою. Він був того вартий. Втім це зробили інші. Бо під час нового огляду, тоді, в 78-му, ні грубки, ні дивовижних кахлів у поліклініці вже не було.

Довідався я про їх долю вже пізніше, коли в журналістсь­ких справах був якось у кабінеті тодішнього головлікаря О. Чорнія. Йшлося в нашій розмові про те, наскільки непродумано, замість нового будівництва, тулили медзаклади у пристосованих при­міщеннях, знівечуючи їх самобутній первозданний вигляд. І раптом мій співрозмовник витягнув десь із закутка камінну кахляну цеглину. То все, що залишилося, пояснив господар кабінету. Коли здійснювався «ремонт» при пере­обладнанні школи під поліклініку, камін розібрали, а кахлі з нього нібито перекочували до Житомира на дачу когось із «світил» обласної медицини.

А ота єдина цеглина залишилася як згадка. А ще, мабуть, як докір, що не вміємо оберігати навіть ті крихти колишньої величі і краси, що отримали від минулого.

Газета «Зоря Полісся», 2 грудня 1992 року.