суботу, 5 серпня 2017 р.

Місток на … Радомишльщину


«На околиці Білої Церкви була Олександрія, літній палац Браницьких, з одним із кращих парків не тільки Росії, але й Європи. Це був стиль бароко. Біла Церква та Олександрія являли собою справжнє феодальне герцогство, з двором, з незліченною кількістю людей, що харчувалися біля двору, з величезними стайнями породистих коней, з полюваннями, на які з'їжджалась уся аристократія Південно-Західного краю. За обідом подавалося до п'ятнадцяти вишуканих страв…»
Так свого часу описав у своїх спогадах Білоцерківську резиденцію магнатів Браницьких відомий філософ Микола Бердяєв. Бердяєви, що мали володіння в Обухові, теж, до речі, входили до цього обраного високосвітського кола.
Між тим, графи Браницькі володіли в Київській та сусідніх губерніях понад двомастами сіл та кількома містечками. Білоцерківщина Браницьких  ХІХ століття дійсно охоплювала величезні обшири. Тільки на Київщині у їхній власності перебувало 2/3 Васильківського повіту, по третині Таращанського та Канівського, чверть Звенигородського, чималі площі в Черкаському.
Рахувалися Браницькі й серед найбільших землевласників Радомисльського повіту. В середині ХІХ століття їм тут належало більше трьох тисяч кріпаків,  33500 десятин землі, переважно лісової. Їхній поліський маєток містився в Унині. До нього входили також села Ханів, Жеревська Рудня, Заруддя, Блідча, Мигалки, Ніжиловичі та Хомівка.
Століттям раніше ці маєтності належали уніатській митрополії, а після її ліквідації Російською Імперію, коли митрополичі володіння почали роздаровуватися монаршою милістю насамперед тим, хто військовою силою та підкилимною дипломатією забезпечив успішний «третій поділ Польщі», дісталися князю Дмитру Голіцину. А той відразу продав їх за кругленьку суму графу Ксаверію Браницькому на додаток до його величезних білоцерківських володінь.
Поступово радомисльські маєтності (втім як білоцерківські та іже з ними) успадкували його нащадки. У 1900 році села Хомівка, Ніжиловичі, та довколишні хутори Вишевицька Руденька, Нехворощ були власністю Марії Браницької. Господарював тут керуючий Петро Ставинський, опікуючись зокрема двома лісопильними заводами, хомівським водяним млином, лісорозведенням. Це було чи не єдине лісове господарство регіону, що поновлювало лісонасадження. Залишки посаджених в угіддях Браницької лісів збереглися донині, і є найдавнішими на наших теренах.
Села Мигалки, Гута-Купно, хутори Купно, Медведівка, Рудня Мигальська, а також Заруддя і хутір Фабрика входили до володінь Владислава Браницького з керуючим Карлом Янчевським, що піклувався про лісове господарство, яке забезпечувало роботу мигальського смолокурного заводу, наглядав за борошномельним млином. Решта Унинського маєтку з керуючим Іваном Сіроцинським належала Ксаверію Браницькому.
Проте у революційному вирі, що закрутив імперськими просторами 1917 року, від того величезного спадку не лишилося й сліду. «У розпал революції, – зазначає М.Бердяєв, – садибу Браницьких розгромили, будинок спалили. Сама графиня Марія Браницька, жінка по-своєму гуманна, змушена  була тікати і невдовзі померла. Коли я, будучи марксистом, сидів у салоні Браницької, то не припускав, що з марксизму можуть відбутися такі плоди…»
Тимчасом нещодавно під час дорожніх робіт у Білій Церкві ремонтники розкопали стародавній місток-акведук для водогону, збудований за часів владарювання в місті Браницьких.
А от інтер’єр у помешканні однієї літньої радомишлянки донині прикрашає стародавнє люстро.


За розповідями господині, дісталося воно їй, коли в 1950-х роках жила у Білій Церкві. У колишньому маєтку Браницьких містився Дитячий Будинок, у якому жінка працювала. Дзеркало без діла припадало пилом десь у підвалі, і його нібито збиралися викинути на смітник. Відтак вона підібрала його, підремонтувала, а потім забрала із собою й у Радомишль, куди згодом переїхала, проклавши таким чином ще один, тепер уже сучасний місток від Браницьких до нашого краю.



Немає коментарів:

Дописати коментар