Верлоцький духівник для Бердяєвих

Широко відомим у світі є філософ Микола Бердяєв, що сповідував та пропагував ідеї релігійного екзистенціалізму, тобто – філософії існування. Визнаний одним з найкращих філософів ХХ століття, він вважається засновником персоналізму – філософського напрямку, що визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості»: Бога.

Проте не менш яскравий слід залишив по собі його старший брат Сергій – письменник, публіцист, перекладач, літературний та театральний критик, мистецтвознавець, журналіст.

Сергій Бердяєв, одначе, в ідеологічних поглядах був певною мірою протилежністю братові Миколі. Насамперед тому, що вважали його українофілом, тобто захисником та поборником українського національного духу, народних традицій і засад. Тож, певно, недарма  і в колишній російській імперії, втім як і у радянській, його ім’я, як і багатьох інших представників української культури та просвітництва, особливо не афішувалося.

Брати Бердяєви походили з давнього й відомого аристократичного роду, що осів на українських теренах у кінці XVIII століття. Їхній прадід генерал-поручник Микола Михайлович Бердяєв призначався військовим губернатором кількох губерній Російської імперії, був також Київським цивільним губернатором. Саме тоді імператорською милістю йому було даровано маєтності в Обухові під Києвом, що тривалий час вважався родинним маєтком. В середині ХІХ століття тут уже господарював його онук Олександр Михайлович, повітовий предводитель дворянства і почесний мировий суддя, батько знаних братів.

Сергій Бердяєв був уроджений 1860 року в Києві і охрещений у Києво-Печерській лаврі. На Печерську мешкали й батьки предводителя – відставний генерал-лейтенант Михайло Миколайович і Олена Миколаївна (у дівоцтві Бахмєтєва). Але дитячі роки Сергія промайнули в Обухові. Саме там вочевидь і формувалась його українськість – у спілкуванні та спільному дозвіллі з однолітками із простолюду, в українському оточенні челяді та почту. Не останню роль у світоглядному вихованні, як це було узвичаєно в аристократичних родинах,  відігравало духовне наставництво.

Слід зазначити, що Бердяєви вважалися надзвичайно боголюбивою родиною, всякчас виявляючи свою глибоку відданість і турботу православній вірі. 1816 року на центральному майдані Обухова губернатор Микола Бердяєв збудував ошатний Свято-Воскресенський храм (поруч з ним його по смерті й поховали), а у дворищі маєтку було споруджено так звану домову церкву в ім’я Святої Трійці. Служили у ній при потребі довколишні священики.

Проте після смерті у 1861 році чоловіка генеральша Бердяєва осіла в обухівському маєтку і звернулась з клопотанням до Київської митрополії, щоби призначили до Свято-Троїцької домової церкви окремого пастиря. Єпархіальний синод на прохання зважив, щоправда дозвіл на особливий статус домової церкви було надано винятково Олені Миколаївні прижиттєво. Притому, як розповідає у своїх спогадах філософ Микола Бердяєв, бабуся перебувала в таємному постригу, а за кілька років перед тим втратила духівника, яким був для неї відомий печерський старець Парфеній.

У кандидатурі священнослужителя вибір припав на Іоанна Веледницького, що походив зі знаного українського священицького роду, представники якого відомі на Київщині з XVIII століття.

Він ніс пастирське служіння у Свято-Миколаївській церкві села Верлок Радомисльського повіту. Хоча парафія була малочисельною (у 1861 році в ній нараховувалося 448 парафіян),  проте діяльною й боговідданою. У 1861 році стараннями священика при храмі відкрилась сільська школа, що утримувалась громадським коштом. Наступного року турботу Іоанна Веледницького в запровадженні й утриманні  у Верлоці парафіяльного училища було відзначено архіпастирською вдячністю та благословінням Божим. А потому отець Іоанн вирушив до Бердяєвих.

Можливо, вибір припав на нього з огляду й на те, що родовим гніздом Веледницьких було містечко Стайки, яке лежало за 26 верст від Обухова. Там представники цього священицького роду несли службу ще з 1733 року, а з середини ХІХ століття більш ніж піввіку правив отець Димитрій Веледницький. Проте це лише підкреслювало звісний духовний авторитет отця Іоанна, підтверджений сумлінною і старанною Божою службою, адже тільки така духовна особа могла увійти у якості пастиря до відомої високосвітської родини.

Відтак дитячі роки Сергія Бердяєва проходили під духовним наставництвом верлоцького священика Іоанна Веледницького. Між тим, на Радомишльщині у Торчині продовжував служити його брат Григорій.

У 1876 році Бердяєви продали обухівський маєток. Відійшла у вічність Олена Миколаївна. Скінчив невдовзі свій земний шлях і отець Іоанн…

Тимчасом духовні й виховні обухівські настанови Сергія Бердяєва продовжились у київській Колегії Павла Ґалаґана, якою опікувалися нащадки козацької старшини, і де викладали визначні діячі українського просвітництва. Затим він навчався Петербурзькому морському корпусі та здобув диплом лікаря. Але, зважаючи на знання  двох десятків  мов і бажання писати, обрав… літературу та журналістику.

Свій творчий шлях С.Бердяєв почав з поетичних та прозових творів. Писав, притому, російською й українською, якою вільно й залюбки спілкувався. У його літературному доробку біля тисячі поезій, оповідань, повістей.

Та якщо його російська белетристика таки потрапляла на сторінки літературних альманахів, збірників та часописів, то український доробок часто-густо осідав у шухлядах, адже сумнозвісні Валуєвський та Емський циркуляри на багато років закрили шлях українській мові до вільного друку в Російській імперії. Врешті дещо завдяки І.Франкові та О.Маковею вдалося опублікувати в Галичині. Втім російськомовні твори теж мали здебільшого українське спрямування, та й для перекладів С.Бердяєв також обирав переважно твори, пов’язані з рідним краєм, його минувшиною.

Сергій Бердяєв. Світлина початку ХХ ст.

Як публіцист і полеміст, друкувався у тогочасних київських та інших провідних виданнях, рішуче виступаючи проти примусового зросійщення України та інших народів імперії, засуджуючи будь-які національні утиски, переслідування, погроми. Особливо гостру полеміку вів він з цього приводу з редакцією чорносотенної газети «Києвлянін», тавруючи за її відверту шовіністичну й антисемітську політику редактора видання, главу київського відділення чорносотенного «Союзу російського народу» Д.Піхна (той, до речі, після смерті свого брата, його дружини та її сестри був розпорядником ставецького маєтку).

У своїх газетних публікаціях Бердяєв-журналіст нерідко смакував їдкими епітетами щодо високопосадовців, котрі натомість піддали його судовим тяганинам, звинувативши в антидержавній діяльності, закривалися видання, які Сергій випускав разом з дружиною. Зацькована київськими великороськими шовіністами родина С.Бердяєва переїхала до Москви, але й там спокою не мала і через п’ять років повернулась.

Ці поневіряння тяжко вплинули на нервовий стан митця.  Хворий і повсюдно принижений, він все більше часу став проводити в лікарнях, де про нього піклувалися дружина і брат.

Микола Бердяєв тимчасом народився у 1874 році, так що зростав у зовсім іншому середовищі й оточенні. Попри значну різницю у віці та світоглядні розбіжності, брати Бердяєви всякчас підтримували один одного. Про Сергія Микола згадує: «Сім’я брата мала велике значення в моєму житті, і в моїй душевній формації. Брат був людиною надзвичайно обдарованою, хоча зовсім іншого спрямування, ніж я, дуже добрий, але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї обдарованості».

Лихо з розуму, як писав класик. Позаяк будь-який талант уже сам по собі є відхиленням від узвичаєної середньої норми. Мабуть, з цих міркувань і прагнули на Росії заганяти інакодумців у психушки. Бо хіба ж могли сильні світу того уявити собі, що розсудливий нащадок знатного аристократичного роду з доброго дива може написати такі рядки:

Господь, мене благослови

Втікти з нуднійшої столиці,

Нема у світі гірш Москви,

Пріч – з сього пекла і в‘язниці!

Не можна дихати грудям

Поміж дурною кацапнею,

Як раб, коло рабів ти сам

Тут одурієш вкупі з нею!

Зостатись я не можу тут –

Содом сей і Гоморру кину:

Поки не грянув Божий суд,

Вернусь на чесну Україну!

Сергій Бердяєв пішов з життя у розквіті літ у 54-річному віці, пішов гнаним і знедоленим. На жаль, лише зараз його творчу спадщину, що розкидана по всіх усюдах, починають вишукувати і впорядковувати дослідники. Нещодавно, наприклад, з приємністю натрапив на оповідання С.Бердяєва в сучасному збірнику вибраної української історичної прози.

Його життєвою філософією була свобода особистості, свобода народу. І цій меті він сповна присвятив та віддав своє життя.

Газета «Зоря Полісся», 22 вересня 2017 р.