Їх називали смертниками

7 листопада 1943 року ціною величезних втрат війська 1-го Українського фронту оволоділи столицею України Києвом. В наступальному азарті Радянська армія стрімко розвинула поступ на Житомирському напрямку і майже без опору до 13 листопада дійшла до Житомира. Проте цей скороспішний наступ не був як слід підготовленим. Новоутворена лінія фронту мала форму дуги, сильно витягнутої в західному напрямі. Але на відміну від звісної Курської дуга Житомирська міцної оборони не мала. До того ж, вглибившись на захід, радянські армійські формування оголили фланги.

Цим і скористався ворог, оперативно перекинувши на Житомирщину потужні військові сили – 5 танкових дивізій (одна з яких відбірна Лейбштандарт-СС), по дві піхотні й мотопіхотні дивізії та дивізію СС «Рейх».

Німецькі тигри на Житомирщині. Зима 1943-44 р.р.

15 листопада німецькі війська розгорнули масований контрнаступ. Під Житомиром було майже повністю знищено 3-ю гвардійську армію П.Рибалка. І через п’ять днів обласний центр знову опинився у руках гітлерівців. На їхню користь складався розподіл наявних військових сил, створюючи передумови для відкидання Радянської армії аж за Дніпро.

Примітно, що якраз у ті дні в Тегерані проходила конференція керівників держав антигітлерівської коаліції. Тож Й.Сталін, що спочатку доповів союзникам про успішне взяття Києва і тріумфальне подальше просування на захід, отримавши повідомлення про втрату Житомира та нову загрозу окупації для Києва, почувався невпевнено.

Відтак, аби втримати українську столицю, оборонний рубіж, що його потому нарекли «Рубежем мужності», було вибудовано на лінії Овруч – Чоповичі – Малин – Радомишль – Ставище – Брусилів.

Для стримування наступу німецьких танків сюди було висунуто кілька винищувальних протитанкових артилерійських полків (ВПТАП). Біля Радомишля зокрема було зосереджено 1644-й та 1645-й полки, дещо південніше – 222-й, під Малином – 640-й. Під Ходорами мужньо тримав оборону 317-й гвардійський ВПТАП, п’ятеро бійців якого за бій, що відбувся тут 7-8 грудня, були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу.

Головного удару гітлерівці завдали з півночі від шосе Київ – Житомир, сподіваючись обійти Київ з півночі. Оволодівши Черняховом, 6 серпня вони кинули у наступ на Радомишль 170 танків, що посунули сюди за підтримки мотопіхоти. До речі, за кількістю танкових сил, що були зосереджені з обох боків на цьому рубежі, те протистояння порівнювали з тією ж Курської битвою.

Першими прийняли на себе удар оборонці Верлока, де стояли 3-я і 6-а батареї 1644-го винищувального полку. Три доби вони стримували наступ ворога, відбивши більше десяти ворожих атак. Притому, не діставши підтримки піхоти, зупинили винищувачі танків і численні атаки стрілецьких підрозділів супротивника.

Гарматний номер шостої батареї 1644-го ВПТАП Лев Сарматов згадував, що сили німців значно переважали лави захисників. Обстановка була надзвичайно складною. По всьому передньому оборонному краю вівся невпинний шквальний вогонь. Проте батарея зупинила наступ, але дуже дорогою ціною. Висунувшись до вогневої позиції сержанта Грибова, Сарматов побачив жахливу картину. Ворожий снаряд влучив прямо в гарматний окоп. На дні вирви від розриву щось тліло. Навідник Воркутов лежав біля гарматного замка. Його чоло було розсічене осколком. Поруч на станині поліг з розірваним животом рядовий Скуратов. Навзнак із снарядом в руках навіки завмер рядовий Булатов. Командир гармати Грибов стояв без голови у ровику, спираючись руками на бруствер, немов збирався вистрибнути. Біля гармати з опаленим до невпізнання обличчям лежав рядовий Бірюзов…

Вважалося, що смертельне поранення дістав командир шостої батареї старший лейтенант Петро Саюк: осколок міни пробив йому голову. Але – вижив герой. Майже півроку він лікувався в госпіталі, потім навіть став слухачем Військової академії хімзахисту. Та за станом здоров’я змушений був залишити навчання. Пораненим був і командир третьої батареї старший лейтенант Гершон Шнайдерман.

Героїзмом відзначився під Верлоком взвод молодшого лейтенанта Олександра Алимова, що стійко стримував атаки ворога. Мужність командира взводу була відзначена Орденом Червоної Зірки. Орденами й медалями винагородили й інших героїчних оборонців Радомишля, а 1644-й полк дістав офіційне найменування Житомирського.

Обійшовши Радомишль зі сходу, гітлерівці вклинилися в порядки радянських військ на стику двох стрілецьких дивізій, що тримали тут оборону, і 10 грудня таки увійшли в місто. Відтак 1644-й та суміжні з ним стрілецькі полки потрапили в оточення. Врешті зуміли бійці здійснити прорив з Лутівки, де розгорталась 4-а батарея, на Чудин, з’єднавшись там з іншими частинами.

Відійшовши з Радомишля, радянські війська  зайняли оборону на правому березі Тетерева. Тут донині проглядаються залишки окопів і траншей, споруджених для оборони Києва у листопаді-грудні 1943-го.

Винищувачі танків тимчасом продовжили на нових позиціях стримувати наступальні дії ворога, знесилюючи його кращі бойові сили. І це дало змогу Червоній армії накопичити резерви для початку Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Одним з перших вагомих її здобутків стало взяття Радомишля 26 грудня.

Обороняючи Радомишль, втратили винищувачі біля 20 відсотків особового складу. Під Межирічкою поліг майже увесь 265-й та 266-й ВПТАП. Недарма бійців протитанкових винищувальних полків називали «смертниками».  Чимало їх спочиває у  Верлоці, на Лутівці, Микгороді, лісових хуторах довкола міста – Гарбарові, Кельвичі, Соболеві.

Братські могили:

  

в Лутівці,

на Микгороді,

на вул. Мічуріна (колишній хутір Гарбаров).

Меморіал у Верлоці.

Слід зазначити, що бійці більшості зазначених вище ВПТАП перед висуванням на оборонний рубіж радомишльської лінії пройшли бойовий вишкіл на навчальних зборах, що були розгорнуті в Києві в листопаді 1943-го відразу після взяття української столиці у місцевості, що має назву Мишоловка. Як це відбувалося, яскраво відтворено у легендарному кінофільмі Л.Бикова «Ати-бати, йшли солдати…», що розповідає про бойовий вишкіл та звитягу винищувачів танків.

Командував зборами гвардії майор Олег Пеньковський. Невдовзі він і сам став «смертником», бо спочатку був призначений заступником командира 323-го, а затим очолив 51-й ВПТАП, що виявляли зразки мужності та стійкості в боях під Тернополем, на території Польщі та у битві за Берлін. Звитяга офіцера-гвардійця була винагороджена орденами Вітчизняної війни 1 ст., Олександра Невського, двома – Червоного Прапора та медалями.

  

Широко відомим, щоправда – з негативним відбитком, О.Пеньковський став у розпал «Карибської кризи», яка ледь не спричинила Третю світову війну. У «холодному» протистоянні, що розгорілося між СРСР та США на межі 1960-х років і загрожувало стати справді «гарячим», він так само свідомо обрав долю «смертника».

У травні 1963 року його, як викритого «шпигуна імперіалістичних розвідок», засудили до смертної кари. Вирок було виконано.

Преса і широкий загал в СРСР усіляко таврували «зрадника», який видав американцям радянські військові секрети з таємного розміщення ракет з ядерним начинням на Кубі. Відтак Сполучені Штати почувалися переможцями у Карибському протиборстві з СРСР, очільник якого загрожував показати їм своєю атомною зброєю «Кузькіну мать». Бо інформація, яку передавав на Захід Пеньковський, значною мірою розкрила американцям, що були налякані «черевиковими» погрозами М.Хрущова, очі на реальну, а не уявну військову «міць» СРСР, яка на ту пору значно поступалась американській.

Втім матеріали Пеньковського були не надто бажаними й для потужного лобі військово-промислового комплексу США, зацікавленого в подальшому нарощуванні гонки озброєнь, зважаючи на надуману перевагу СРСР. Врешті інформатора засвітили самі ж цереушники.

Тож співробітник ГРУ Олег Пеньковський став такою собі сакральною жертвою, яку засудили у наставляння іншим. На нього до того ж «списали» інші провали радянських спецслужб, пов’язані з витоком куди більш важливої інформації від нерозкритих агентів.

Нині чимало військових істориків та аналітиків зазначають, що Пеньковський виявився головним виконавцем у змові, яку затіяло проти Хрущова його оточення, аби зупинити агресивні намагання радянського лідера почати війну з Америкою, що, зважаючи на атомну зброю в обох сторін, могла стати фатальною для людства.

Недарма за наслідками «шпигунського» скандалу з Пеньковським позбулися своїх посад, звань та регалій начальник Головного Розвідуправління Генштабу Збройних Сил СРСР І.Сєров та  командувач Ракетними військами та артилерією Сухопутних військ С.Варенцов. Обох їх позбавили зокрема звань Героїв Радянського Союзу. До кола «змовників» відносять і тодішню другу особу в державі – секретаря ЦК КПРС Ф.Козлова, у якого після викриття Пеньковського стався серцевий напад, і потому він пішов з життя.

Тимчасом всі обставини цієї справи досі залишаються за сімома печатками таємності. Своїх шпигунських секретів і СРСР, і теперішня Росія зроду не розкривали. Одначе в таємниці тримаються не ті чи інші розвіддані. Йдеться передусім про методи та засоби, які використовуються у таємних операціях російськми розвідслужбами проти інших держав, стаючи вагомою складовою теперішніх «гібридних» війн.

А виконавці таємних шпигунських місій так само залишаються «смертниками», від яких у будь-який момент можуть відхреститися, бо, як і учасники сучасних таємних військових авантюр, стають невідомими «іхтамнєтами».

Та, як і сім десятиліть тому, свідомо йшли на смерть, захищаючи Україну від російського агресора, мужні оборонці Волновахи, Іловайська, Донецького аеропорту, Дебальцевого. Тож пам’ять про справжніх звитяжців, що ціною власного життя ставали і сьогодні стають на захист рідної землі, була і має залишатися нетлінною.

Газета «Зоря Полісся», 21 грудня 2018 р.

Пляжний маєток професора Любанського

В пору мого дитинства головною купальною річкою для радомишлян (принаймні тих, що мешкали в центральній частині міста, а також на Рудні й Микгороді) вважався Тетерів. Його тоді ще цілком можна було уявляти повноводним. Хоча середня глибина річка таки була помірною, заглибин уздовж річища вистачало. Саме довкола них і облюбовували городяни свої пляжні закутки. Одним з таких рахувалась місцина на околиці, яку називали «професорською».

Вона розташовувалась уверх за течією, де річка, що несла свої води до Радомишля, впиралась у микгородський пагорб і, повернувши праворуч, після цієї звивини продовжувала свій плин уздовж передмістя. Втім вирушали туди рідко, бо сповна вистачало «Дитячого» пляжу, «Гальони», «Скель». Коли ж таки вибиралися вище, то здебільшого зупинялися на довгому піщаному березі теперішнього тополиного гаю і до «професорського» повороту не доходили. Проте ширився поголос, що там гарні ями для пірнання.

А чому те місце так нарекли, якось особливо і не вникалося. «Професорська» – то й «професорська». Тим паче, що улюбленою ковбасою в ту пору вважалась «Докторська», по кишені були й поширені цукерки «Шкільні» – такий собі «делікатесний» набір тодішніх дітлахів, пов’язаний з «розумними» найменуваннями …

Зринуло оте цікаве народне назвисько в пам’яті вже з роками, коли дізнався, що на тому місці зазвичай купався в Тетереві справжній професор. І цей пляж він уподобав невипадково, адже якраз над ним на узвишші містився професорський маєток з розкішним палацом.

Про цей палац згадує у своїх спогадах про повітовий Радомисль тутешній освітянин та краєзнавець Микола Осадчий. Він, одначе, вказує, що велична споруда належала польській магнатці Любанській. А ще зазначає, що її розібрали в першій половині 1920-х років, коли панувало пролетарське гасло «Мир – хатам, війна – палацам». Відтак спритні пролетарі не залишили від розкішної будівлі й сліду, хоча планувалося використати її під будинок відпочинку.

Чоловік поміщиці нібито був професором. Позаяк дослідники радомишльської минувшини його особу пов’язують з Феліксом Людвіговичем Любанським, який на межі ХІХ-ХХ століть входив до когорти провідних агрономів Південно-Західного краю. Адже був членом Департаменту Землеробства Російської імперії, секретарем Подільського сільськогосподарського товариства, співробітником науково-популярного часопису «Землеробство».

Вищу агрономічну освіту Фелікс Любанський дістав у Київському університеті св.Володимира, де вважався одним з кращих учнів відомого агробіолога професора Сергія Богданова (його життєпис, до речі, теж пов’язаний з Радомишльщиною).

Богданов усіляко популяризовував та заохочував створення дослідних ділянок, на яких можна було б випробовувати і впроваджувати нові агротехнології. І у 1888 році його ідею підтримав відомий у ту пору підприємець та банкір Аріст Мас. У власному маєтку в Деребчині, що на Вінниччині, він започаткував дослідне поле. Керівником дослідної агрономічної лабораторї при ньому став за рекомендацією С.Богданова вчений-агроном Фелікс Любанський.

Деребчинський маєток швидко здобув славу провідного сільськогосподарського полігону. Тут розроблялися і вдосконалювалися методики обробітку землі, її ефективного удобрення, досліджувалися багатопільні сивозміни (семи- та восьми разові), впроваджувалися «зелені» посівні добрива.

Всі дослідження ретельно документувалися і аналізувалися не тільки місцевими дослідниками, а й науковцями та аграрниками інших регіонів, недарма привернувши увагу імперського Департаменту землеробства.

Зразком ведення сільгоспвиробництва слугував і сам маєток, де втілювалися та впроваджувалися також вагомі соціальні програми – сюди запрошувалися фахівці і робітники, яким надавалося житло, забезпечувалися належні побутові умови. В Деребчині було збудовано й відкрито дві школи, лікарня, оплачувались «лікарняні» дні. З розвитком виробничої діяльності стрімко зростала кількість населення.

Значний внесок у досягнення таких результатів зробив Фелікс Любанський, що опікувався агрономічною службою Деребчинського маєтку десять років. Нині відомо більше десятка його тогочасних наукових праць, не враховуючи численних публікацій у фахових журналах та інших періодичних виданнях.

Потому вчений оселився з родиною у Вінниці, де став одним з організаторів новоствореного Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості. Любанський зокрема завідував посередницьким бюро, що тісно співпрацювало з сільгоспвиробниками та супутніми структурами.  

Походив він, між тим, з польського дворянського роду, більшість представників, якого пов’язали своє життя з військовою службою. Тож агрономія, що нею захопився Фелікс Людвігович, виглядала несподіваним винятком. Адже військовиками були його брати Олександр і Антон (відповідно підполковник та полковник), а також діти – Станіслав, Болеслав і Йосип. Усі троє брали участь у Світовій війні і відзначалися за зразкову службу командуванням. Йосип притому дістав у боях поранення. Згодом за часів Української Держави вони служили у гетьманському війську. Болеслав, до речі, потрапив тоді в полон до більшовиків і був ув’язнений в концтаборі.

Втім нарекли Фелікса таким ім’ям на честь діда, що у 1831 році був засідателем Радомисльського земського суду від дворян. А вже батько майбутнього вченого у званні підполковника пішов у відставку і осів у селі Карабачин Радомисльського повіту (зараз – Брусилівський район), де за реєстрами 1882 року придбав наділ у 199 десятин (121 дес. ріллі та 78 – лісу). У 1900 році його землеволодіння становили 186 десятин, що оцінювалися у 7651 руб. Ще 149 десятин карабачинських маєтностей належали братові Якову.

Ці угіддя, вочевидь, також перебували під фаховим наглядом та науковими рекомендаціями вченого-агронома Фелікса Любанського, який згодом обрав собі під дачну резиденцію повітовий Радомисль.

Відтоді й зберігаються в літописі цього міста згадки та перекази про дивовижного і водночас загадкового «пляжного» професора.

Тепер тут уже ніщо не нагадує ані про маєток Любанських, ані про «професорську» пляжну місцину.

З Києва до Житомира – через Радомишль

Подорожувати таки цікаво. Особливо, коли маєш надійний супровід чи принаймні дороговказ. У такій якості, одначе, може слугувати не тільки обізнана з уподобаним маршрутом конкретна особа. Коли береш до рук нову книжку відомого краєзнавця та дослідника Дмитра Малакова «Шляхом Київ – Житомир», яка щойно вийшла друком у столичному Видавничому домі «Антиквар», переконуєшся, що відкривати непізнане цілком можливо з подібним дохідливим і надзвичайно цікавим путівником.

  

 Здавалося б, маршрут, який докладно змальовує й описує автор, багатьма протоптаний, як мовиться, уздовж і впоперек, проте додає Дмитро Васильович до нього свої особливі відмітини та позначки, що безумовно мають зацікавити й усіх подорожуючих.

Взяти для початку вже сам сучасний Києво-Житомирський тракт, який, щоправда, має історичну назву Брест-Литовського, а офіційно тепер іменується міжнародною автомагістраллю Е-40 Київ-Чоп. Проклали його в середині ХІХ століття, аби сполучити Київ, як центр Південно-Західного краю, з важливим стратегічним пунктом Брестом, де 1842 року було споруджено відому оборонну фортецю.

До слова, нове шосе, скоротивши дорожню відстань з Києва до Житомира на 33 версти, відрізало Радомишль від вагомої сполучної ланки на ньому і значною мірою загальмувало подальший розвиток міста. Адже попередній багатовіковий шлях з Києва до Житомира, який був частиною європейського торговельно-королівського шляху «Via Regia», проходив через Білогородку, Мотижин, Рожів, Раковичі, Радомишль, Студеницю і Березне.

Певно і з цих міркувань Д.Малаков звертає увагу, що у відгалужений на 18 кілометрів колишній повітовий центр Радомишль, таки варто завітати. Тим паче, що й його власне знайомство з трасою Київ – Житомир починалося далекого 1949-го саме з подорожі до Радомишля. Наразі тут поціновувачі минувшини зможуть побувати на місці археологічних досліджень стоянки первісної людини кам’яної доби, побачити залишки споруд уніатської митрополії, що резидувала в місті у XVIII столітті, а також будівлі «золотого» для Радомишля періоду 1793 – 1923 років, коли місто було центром повіту, зокрема найбільшого в Київській губернії. Серед них – Свято-Миколаївський собор, лютеранська кірха, водонапірна вежа, будинки колишньої земської управи, гімназії, лікарні, особняки місцевої знаті – Горенштейнів, Зельонків–Вержбицьких, Рапопортів, Фон Йорків, Гринцевичів та ін. Напевне не оминуть відвідувачі Радомишля пам’ятних і скорботних місць для єврейства – поховань святих цадиків на давньому кіркуті (кладовищі) та могил жертв голокосту 1941 року в лісовому урочищі обабіч Кочерівського шляху при в’їзді в місто.

Розповідається в путівнику про історичний розвиток міста, його видатних уродженців.

Звісно, детальніше про це гості Радомишля можуть дізнатися у місцевих музеях, до яких Д.Малаков пропонує неодмінно завітати: краєзнавчого та «Замку «Радомисль», що облаштований у місцині, пов’язаній з однією з перших на українських теренах папірнею – паперовою мануфактурою, що діяла тут від початку XVII ст.

А повернутися знову на автомагістраль Київ – Чоп можна зокрема через села Ставки та Городське, у яких автор також радить побувати. Адже у Ставках нині створюється музейно-парковий комплекс «Мистецький маєток «Ставки», що охоплює колишній палац та маєток Дуніних-Вонсовичів і Вангенгеймів, унікальну дерев’яну двоповерхову сільську школу, побудовану у 1905 році, яка слугує донині.

До речі, Ставкам, як і Радомишлю (а ще Макарову, Коростишеву, Брусилову та Білогородці) присвячено окремі розділи книжки, вказуючи на найпримітніші місця на Києво-Житомирському тракті.

Врешті, тим, хто цікавиться вартими уваги та знаними місцями, автор пропонує також подеколи відхилитися від головного тракту. Адже таким чином можна, приміром, ознайомитися з батьківщиною Івана Огієнка Брусиловом, Івана Бондаренка – Грузьким, Данила Туптала – Макаровом, резиденцією Фон Мекків – Копиловом, літописним градом Великого князя Володимира – Білогородкою, де фортифікаційні давньоруські споруди сусідують з оборонними укріпленнями періоду Другої світової бійні. У Городському, що лежить від Радомишля у якихось 19 кілометрах, збереглися сліди слов’янського городища та кургани довкола нього. У Кмитові привертає інтерес унікальний сільський музей образотворчого мистецтва, у Бузовій – етнографічний музейний комплекс просто неба «Українське село».

Втім чимало цікавого можна побачити й на головному шляху маршруту. Приміром, Коростишів приваблює залишками колишнього маєтку знатних магнатів Олізарів з розкішним парковим ансамблем, місцевими пам’ятками природи. Декілька разів перетинає автомагістраль легендарні «Змійові вали».

Між тим, тракт Київ – Житомир колись мав призначення поштового,  і про це нагадують побудовані уздовж нього типові та майже тотожні споруди поштових станцій. Їх дотепер можна побачити під Києвом біля колишнього села Катеринівка, далі – в Гурівщині, тому ж Коростишеві, Студениці, Березині, Житомирі…

Вочевидь стояла колись така споруда і в Кочерові, що також було станційним селом. До речі, саме в родині кочерівського станційного наглядача Онуфрія Іванова 1866 року народився син Михайло, що в роки української революції 1917-1922 р.р. став одним з будівничих українського війська та його генеральним хорунжим.

Наводить автор тлумачення багатьох топонімів, що зустрічаються на шляху (серед яких і радомишльські – Рудня, Гута, Поташня, Буда).

Врешті усіх цікавинок зазначених та інших поселень уздовж шляху з Києва до Житомира не розкриватиму свідомо: у сподіванні, що це спонукатиме радомишлян самим дізнатися про них не лише зі сторінок путівника, а й безпосередньо – при нагоді туди завітавши.

До речі, якось випало натрапити на зразки незвичних дорожніх знаків, які зустрічаються на автошляхах світу. На одному з них був зображений фотоапарат, звертаючи увагу подорожніх на те, що помічене ним місце як туристичний об’єкт варте зупинки та уваги. Непогано було б запровадити подібний досвід і нас. Проте, на жаль, навіть зупинившись у позначеному місці, не завжди зрозумієш, що тут особливого і до чого його тулити. Та, маючи під рукою видання, подібне путівникові Д.Малакова «Шляхом Київ – Житомир», без проблем віднайдеш те, чого прагнув та що шукав. І в цьому якраз і полягає його цінність та особливість.

Презентація путівника у Ставках. 15 вересня 2018 р.

Газета «Зоря Полісся», 9 листопада 2018 р.

За лаштунками «світлого минулого»

Хтось із сучасних українських політиків прорік, що той, хто не жалкує за СРСР, – не має серця, а той, хто хоче його повернути, – не має голови. Щодо серця, то йдеться передусім про соціальні гарантії, які в ті часи були справжні, а не «паперові», бо рівність, хоча й у бідності, але була. Проте мала та «соціальна держава» не лише вітрину, а й її зворотну сторону, про яку чомусь забувають апологети радянського минулого. І на цих світлинах, дещо з того, що тоді перебувало «за лаштунками» в Радомишлі й біля нього.

Коли щось ремонтувалося й копалося, це зазвичай було «всерйоз і надовго», а ремонтні роботи на дорогах подеколи тривали, як кажуть, до нових віників. Але ж і їздити тодішніми шляхами особливо й не було кому. 1978 р.

Отакі лазівки в огорожі, що існували чи не на кожному підприємстві або організації, у просторіччі іменувалися «комсомольськими прохідними». Через них спритники, яких називали «несунами», виносили все, що погано лежало. 1982 р.

А це вже «парадна прохідна», щоправда аж ніяк не вітринна.

Цю техніку колгосп вирішив на зиму з поля не забирати. Може, пальне таким чином економили… 1979 р.

Привезли… й забули… 1981 р.

«Все навкруг колгоспне,

Все навкруг моє!»

Ще один промовистий приклад дбайливості та ощадливості.

  

Улюблене колись місце відпочинку радомишлян – набережна біля «каплички». Так виглядала розташована тут човнова станція. 1979 р.

Поламані водозабірні колонки зазвичай уже не ремонтувалися. Їх просто ліквідовували і «заглушували». 1988 р.

Просто неба поруч з нібито «складом» - міндобрива. А ми дотепер дивуємося, чому по вінця забруднені хімією грунтові води навколо багатьох сіл… 1978 р.

Зони для сталкерів існували у нас ще до Чорнобиля. 1982 р.

Стовпи в епоху розвиненого соціалізму теж хилилися й падали. 1982 р.

«Благоустроєна» територія колишнього промислового флагмана району - машинобудівного заводу ім.Жовтневої революції. 1983 р.

А це «впорядкований і зразковий» колгоспний двір. 1979 р.

Тут теж рівень господарювання зашкалює. 1982 р.

  

Отакою дорогою і йшли до «перемоги комуністичної праці». 1981 р.

Його бій за державність триває

У величному пантеоні звитяжців та провідників української національної революції 1917-1921 років чільне місце безумовно посідає наш земляк з Брусилова Іван Іванович ОГІЄНКО.

На цьому ще раз наголошувалося у Радомишлі під час Всеукраїнської презентації проекту «ЗАПІЗНІЛЕ ВОРОТТЯ» правди і наш «БІЙ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ» тривають», яку провів провідний огієнкознавець, доктор філологічних наук, професор, журналіст, письменник Микола Тимошик.

У своїй мультимедійній розповіді вчений доніс до присутніх основні домінанти підготовленої ним дилогії про життєвий і творчий шлях Івана Огієнка (митрополита Іларіона), що нещодавно побачила світ.

М.Тимошик відкрив для себе Огієнка на початку 1990-х, коли визначні постаті українського національно-визвольного руху потроху почали виринати з небуття.

Як зазначає дослідник, в українському літописі є ряд імен, що їх досі російські, як свого часу й радянські проімперські ідеологи всіляко паплюжать та зневажають, чіпляючи образливі ярлики. Зрештою Огієнкове слово всякчас було б головним адвокатом для тих, кого переслідують за правдиве висвітлення української історії, відстоювання рідної мови, духовності й культури.

Адже Огієнко – з когорти тих українських велетів духу, кого комуністичний режим та його послідовники воліли за краще не згадувати взагалі. Але не тому, що він був одним з очільників українського уряду в пору української національно-визвольної революції (півроку його зусиллями трималась українська держава, повноважним представником уряду якої він був) та предстоятелем Української автокефальної церкви. Загроза вбачалась передусім у його багатющій писемній спадщині, яка, на жаль, упродовж багатьох десятиліть залишалась невідомою на рідній землі.

Саме стараннями Миколи Тимошика вона повернулась в Україну разом з постаттю Івана Огієнка.

Свого часу несподіванкою для молодого вченого стала пропозиція, що надійшла з-за океану дослідити Огієнковий архів. Він зберігався у Канаді, де провів значну частину життя український геній, у заснованій ним українській школі.

Це були сотні тисяч аркушів з авторськими текстами, напрацюваннями, посиланнями. Адже творчий спадок Огієнка багатющий.

Наразі вже побачили світ відредаговані, впорядковані та прокоментовані М.Тимошиком більше двадцяти книжок започаткованої бібліотечної серії «Запізніле вороття», що складається з рукописної спадщини та зарубіжних першодруків.

– Кожна із цих книг, – зазначає дослідник, – представляє цілі пласти з історії української культури, які потребують політично не заангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками. Книги ці, що чекали свого повернення в Україну більш ніж півстоліття, насичені колосальним фактологічним матеріалом, перепущені через небайдуже серце їх творця, спонукають думати і діяти.

У них Іван Огієнко постає як історик, поет, перекладач, мовник, філософ, викладач, державотворець, богослов, духівник. Навіть якби усіх цих професійних та творчих складових він не мав, то був би належно пошанований лише за те, що дав українцям можливість спілкуватися з Богом рідною українською мовою. Завдяки йому Святе Письмо, викладене в Біблії, стало українським.

Масштаби цієї величезної подвижницької праці І.Огієнка, яка тривала чотири десятиліття, вражають. Як розповів М.Тимошик, в Огієнковому архіві зберігалося 775 тисяч аркушів (!) із Біблійними термінами, записаними давньогрецькою і давньоєврейською канонічними мовами та їх українським тлумаченням.

Значний внесок зробив Іван Огієнко, як потому й митрополит Іларіон, у становлення та ствердження української церкви. Століттям тому саме Огієнко як міністр віросповідань вперше звертався до Константинополя з проханням визнати новостворену Українську православну автокефальну церкву. Примітно, що якраз у день, коли Тимошик нагадав радомишлянам цей факт, Синод Вселенського патріархату благословив створення Української помісної церкви.

Позаяк наукові дослідження Огієнка стосуються також історії української церкви та монашества, національного друкарства, літературної, вжиткової мови, культури, багатьох величних постатей нашої історії. Готував подвижник ґрунтовний етимологічний словник української мови, опрацювавши для нього півмільйона статей.

До речі, він першим почав викладати в Київському університеті українською мовою. І це був виклик тодішній шовіністичній імперській політиці. А невдовзі – створив у Кам’янці-Подільському український університет, один з перших, заснованих українською владою. Тож у справі українізації освіти та нашого публічного простору приклад Огієнка також повинен слугувати за взірець.

На жаль, донині його твори не отримали належного їм місця в освітніх закладах.

– Коли у 2016-му я першого разу представляв у Радомишлі доробок Івана Огієнка, – зазначив Микола Тимошик, – для мене стало приємною несподіванкою, що опісля презентації добродій Микола Григорович придбав представлені книги для бібліотечних та освітніх установ району. Таке благодійництво нині, на жаль, побачиш нечасто…

  

Тож з приємністю відгукнувся дослідник на запрошення мецената вдруге зустрітися з радомишлянами. І це невипадково. Адже Брусилів, у якому народився І.Огієнко, у ту пору входив до Радомисльського повіту Київської губернії. З повітовим містом Радомислем Івана Івановича тісно поєднували родинні взаємини (по родоводу дружини Домникії з Литвинчуків), ділові стосунки. Він плідно співпрацював з повітовою газетою «Радомислянин», у якій друкувалися його історичні, краєзнавчі, публіцистичні твори.

З огляду на те, що в українських книгосховищах збереглися лише поодинокі примірники цього часопису, чимало з них були невідомими або вважалися втраченими, як, скажімо, історичний нарис «Містечко Брусилів та його околиці». Зшиток з вклеєними вирізками з повітової газети випадково виявили в архівних фондах Національного університету ім.Т.Шевченка, де колись викладав Огієнко і вочевидь власноруч зробив його для університетської бібліотеки.

– Виявлені в Радомишлі та в інших місцях примірники радомишльських газет з дописами Івана Івановича, на щастя, підверджують що рукописи таки не горять, – прокоментував цей факт М.Тимошик.

До слова, повне зібрання «Радомислянина» є лише в Російській національній бібліотеці Санкт-Петербурга, вкотре засвідчуючи, як позбавляли Україну та її народ своїх історико-культурних надбань.

Втім донині з труднощами вони пробивають собі дорогу до сердець і душ українців. Тож бій Івана Івановича Огієнка за державність триває…

Тимчасом депутат обласної ради М.Григорович закупив презентовані книжки «Його бій за державність», «Запізніле вороття», твори І.Огієнка для методичних об’єднань вчителів української мови, літератури, історії. Чимало з них із приємністю зустрілися з М.Тимошиком. А від імені громадськості Радомишля начальник міського відділу культури Ірина Жарук подякувала Миколі Степановичу за можливість відкрити для себе і краще пізнати постать Івана Огієнка та його наукову й творчу спадщину.

  

«Презентація книг Огієнка і про Огієнка – це історія, пам’ять і розповідь про людину, яка багато в чому перевернула мою уяву, мої погляди, і був би надзвичайно втішений, щоби це сталося з якомога більшим загалом наших співвітчизників», - зауважив, дякуючи організаторам зустрічі та присутнім на ній Микола Тимошик.

  

Газета «Зоря Полісся», 19 жовтня 2018 р.