середа, 13 липня 2016 р.

«…кожному віддасть за його вчинками»


Біблійна істина, винесена в заголовок, перекладена українською мовою Іваном Огієнком. Уже сам по собі факт перекладу на українську головної книги християн є надзвичайно вагомою Божою справою. Адже саме Огієнко надав українцям канонічну можливість спілкуватися з Господом рідною мовою, виконавши настанову, наведену у першому Посланні Апостола Павла до коринтян: «коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені» (14. 11). Навіть одне це звершення уже відносить Івана Івановича Огієнка до когорти найвидатніших українців.


Втім прикладом беззавітного служіння своєму народові є увесь його життєпис, яскраві  сторінки якого розкрив радомишлянам відомий в Україні та за її межами учений, публіцист, громадський діяч, член національних спілок письменників і журналістів України, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик, що презентував у місцевому Будинку культури багатющу Огієнкову творчу спадщину. 


Йдеться про здійснений і упорядкований М.Тимошиком унікальний 19-томний видавничий проект «Запізніле вороття», до якого увійшли твори видатного діяча українського відродження. Книги виходять друком у двох серіях – «Рукописна спадщина та «Зарубіжні першодруки». До них увійшли твори Івана Огієнка (митрополита Іларіона) «Рятування України», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Українське монашество», «Містечко Брусилів та його околиці», «Історія української літературної мови», «Свята Почаївська лавра», «Слово про Ігорів похід», «Українська церква», «Рідна мова», «Наша літературна мова», «Дохристиянські вірування українського народу», «Служити народові – то служити Богові» та інші. Відрадно, що нині вони належно входять до навчального й наукового обігу. Як сповна повертається до України й велична постать Івана Огієнка.
Український державний і релігійний діяч, вчений, педагог, письменник, історик, публіцист, перекладач, дослідник, мовознавець і літературознавець, богослов – це далеко не повний перелік його надбань. Був він міністром освіти та міністром віросповідань в українських урядах 1918-1920 років. Йому Директорія передала повноваження для оберігання державності України в еміграції. А згодом – митрополит української Автокефальної Православної Церкви, предстоятель Української Греко-православної Церкви в Канаді.
Та передусім Огієнко був самовідданим патріотом рідної України, служінню якій присвятив своє життя і свої справи. Бо ж українська державність, історія, культура, мова, духовність були головним стрижнем його подвижництва. Саме ці сфери нашого національного буття він передусім закликав і заклинав оберігати та плекати нащадків.
Презентуючи писемний доробок Івана Огієнка (митрополита Іларіона), професор Тимошик, якого не без підстав вважають провідним огієнкознавцем, наголосив, що цей творчий спадок потребує політично не заангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками, як належно має бути поцінований Україною та українцями його творець.

«РІДНИЙ КРАЙ РАЗ-У-РАЗ МЕНЕ КЛИЧЕ…»

На презентації зазначалося, що помітною віхою становлення Огієнка як свідомого українця, громадського діяча, публіциста  було його активне співробітництво з провідними тогочасними часописами. У їх переліку наведено й повітову газету «Радомыслянин», що виходила у 1912-1917 роках, і у якій опубліковано зокрема матеріали місцевої проблематики та краєзнавчі.
До останніх належить збірка історичних нарисів «Містечко Брусилів та його околиці». Таку назву має один з томів «Запізнілого вороття», якому Микола Тимошик на зустрічі з радомишлянами приділив особливу увагу. Адже ця краєзнавча праця Івана Огієнка є розвідкою не тільки у минуле рідного йому Брусилова, а й відкриває цікаві сторінки історії Радомишльщини. Радомисльський повіт, як колишня адміністративно-територіальна одиниця, є зафіксованою в документах Огієнковою батьківщиною. Разом з тим у різні епохи до Брусилівських маєтностей-околиць належало й ряд сіл сучасного Радомишльського району – Білка, Кочерів, Раковичі, Раївка, Хомівка, про які Огієнком також подано важливі історичні свідчення. Поєднані брусилівський та радомишльський регіони багатьма спільними особами, серед яких, врешті, й сам Іван Огієнко.
Як зазначив М.Тимошик, вибір майбутнім ученим радомишльської газети не був випадковим, бо географічна «прив’язка» пропонованих газеті оповідей пояснюється не лише належністю Брусилова до Радомисльського повіту, а й накладалась на інтереси самого видання. До того ж дописувач відчував, що цензурне відомство не буде таким прискіпливим до провінційної газети, як робилося те з Огієнковими публікаціями у поширюваних по всіх імперських просторах українських газетах «Громадська думка» і «Рада», котрі піддавалися нещадним утискам аж до їхнього закриття.


Проте зв’язки Івана Огієнка з Радомишлем не обмежуються суто газетним співробітництвом. М.Тимошик з цього приводу мовив, що перші життєві шляхи поза Брусилів вели майбутнього ученого до Києва й до Радомисля. Вони були і родинними, і діловими. Брусилівські нащадки українського генія стверджують, що радомишльські корені мала Якилина Францівна Литвинчук (у дівоцтві Журахівська) - мати дружини Івана Івановича. У Радомишлі в пору матеріальної скрути Огієнко шукав додаткового приробітку: займався репетиторством, читав лекції місцевим учителям початкових класів. В архівах зберігається його листування з різноманітними повітовими установами стосовно розвитку в Брусилові й повіті шкільництва, ремісничого кооперативного руху тощо.
Недарма у знаменитій пісні «Не питай…», що належить перу І.Огієнка, автор навів слова «Рідний край раз-у-раз мене кличе…» Він мав наміри продовжити на сторінках повітової газети краєзнавчі публікації з минувшини рідного краю. Стосувалося це передовсім історичного минулого Радомисля. Таке дослідження замовив земляку в листі до нього редактор «Радомыслянина» Х.Фельдман із зобов’язанням здійснити у газеті його першодрук. Огієнко із задоволенням пристав на пропозицію і почав пошук матеріалів до майбутньої праці. Він навіть виклав її бачення на сторінках радомисльського видання. Проте здійснити задумане не встиг. Хоча віднайдені матеріали з історії Радомисльської папірні, що, як і місто, у XVII столітті належала Києво-Печерській лаврі та забезпечувала папером знану лаврську друкарню, учений згодом описав у своїй працях «Українська культура» та «Історія українського друкарства».

МІСЦЕВА ОГІЄНКІАНА ПОВИННА МАТИ ПРОДОВЖЕННЯ

Перебуваючи в Радомишлі, Микола Тимошик з приємністю оглянув експозиції місцевого краєзнавчого музею та подану в ньому Огієнкіану. В числі найпримітніших його реліквій дослідник відзначив якраз примірники «Радомыслянина», що тут представлені.  Знаменно між тим, що в обох його музейних номерах містяться публікації І.Огієнка. Цієї газети нині немає в жодному українському книгосховищі (зберігається вона лише в Санкт-Петербурзькій Російській національній бібліотеці).
На презентації М.Тимошик повідав цікавий і водночас прикрий факт, про який йому розповіли в одній з архівних установ, де він прагнув віднайти примірники радомисльської повітової газети. Підшивки «Радомыслянина» нібито свого часу зберігалися в редакції радянської радомишльської районки, але за недоглядом тамтешня прибиральниця використала їх для розпалювання грубок. Так це було чи ні, сказати важко, бо ж то вже справа давно минулих днів. Але, враховуючи поширене в комуністичні часи ставлення до будь якої дореволюційної спадщини, коли відлік «історії» мав вестися лише з 1917 року, така ситуація, на жаль, цілком могла мати місце. До того ж, як зауважив М.Тимошик, радянським режимом заборонялися не лише друковані твори Івана Огієнка, а й навіть згадки про автора.
Відтак повне дослідження «Радомыслянина» напевне збагатить творчий спадок видатного краянина й українця новими знахідками. Принаймні в одному з музейних примірників газети міститься публікація І.Огієнка «Брусилів, як ремісничий пункт», наводиться до того ж посилання на його дослідження «Парафіяльний костел у м. Брусилові», вміщеній під псевдонімом І.Брусиловець у київській польськомовній газеті «Dzennik Kijowski», що вже суттєво доповнюють віднайдену М.Тимошиком брусилівську, як і радомишльську тематику Огієнкового краєзнавчого доробку. Тож докладне прочитання давнього радомишльського часопису може додати приємних відкриттів. У такій же мірі потребує вивчення родовід вірного та відданого друга і дружини Івана Огієнка Домни Данилівни.

ВідкриВАЮЧИ для себе Огієнка

Микола Тимошик мовив вдячні слова за запрошення та організацію радомишльської презентації краєзнавцю Олександру Пирогову, заступнику голови райдержадміністрації Світлані Ковальчук, подякував за участь у ній громадськості міста і району, освітянам, історикам, краєзнавцям, культпрацівникам, бібліотекарям, усім небайдужим. Свої добрі побажання присутнім він потому щедро втілив у дарчі написи на книжках.


У свою чергу заступник міського голови Ірина Іщенко висловила вдячність ученому й досліднику за надану радомишлянам можливість доторкнутися до геніальної особистості Івана Огієнка та його звершень.


Тож радомишльська презентація  продовжила ходу таких заходів, що пройшли в багатьох регіонах України (зокрема в Житомирі й Брусилові) та за кордоном (у Канаді, Польщі, Італії, США, Великобританії). Щоправда, з певною ноткою суму презентант зауважив, що кількість присутніх на заході в Радомишлі помітно поступається іншим містам. Проте, за словами Миколи Степановича, головним для нього на цих зібраннях є очі присутніх, бо коли він бачить у них непідробний інтерес, зацікавленість тематикою, живі емоції, готовий залюбки доносити своє слово про видатного українця, навіть якщо слухачів можна буде перелічити на пальцях. І такі очі на зустрічі з радомишлянами він побачив.
У багатьох вони переконливо засвідчували особисті відкриття Огієнка. Як, скажімо, відкрив для себе Огієнка його нащадок – всесвітньовідомий український спортсмен Сергій Бубка. Він не так давно з приємністю дізнався, що його прадід був братом Івана Івановича. Коли ж видатний атлет докладно ознайомився з життєвими принципами й настановами, які сповідував його геніальний пращур, багато в чому змінив свій світогляд.
Промовистий приклад Огієнкового впливу на свідомість продемонструвала й радомишльська презентація творів велета. Коли Микола Тимошик розповів, що подарував частину книг радомишльській бібліотеці, у якій побував, депутат обласної ради, меценат Микола Григорович висловив готовність своїм коштом поповнити наші місцеві книгозбірні книжками серій «Запізніле вороття» та підтримати наступні  видання проекту.
І хоча упорядник назвав повернення доробку Івана Огієнка до українців «запізнілим», усе ж краще пізно, ніж ніколи. Бо засіяні ним зерна українськості й патріотизму все одно даватимуть добірні та рясні сходи, що вкрай потрібні Україні і в наш час, і завжди будуть у нагоді майбутнім поколінням українців.



Немає коментарів:

Дописати коментар