Як Федір Богдан до царя ходив

1.

(Оповідь перша. Літературна)

Цю історію розповів у своєму автобіографічному творі «Історія мого сучасника» видатний письменник Володимир Короленко. Перебуваючи у засланні в Березових починках Глазовського повіту В’ятської губернії (це був її найвіддаленіший і чи не найглухіший кут), він познайомився з новим засланим – селянином з Радомисльського повіту Київської губернії Федором Богданом. Той походив з великого села, назву якого на час написання твору письменник, на жаль, забув.

А потрапив Богдан у заслання через те, що примудрився подати прохання селян до рук самого Олександра ІІ. Як розповів Федір, селяни із п’яти громад вели давню тяжбу з магнатом Стецьким. Поміщик нібито скористався у земельній суперечці з деяких законодавчих казусів і обернув це на свою користь. Селяни ж тієї бюрократично-формальної правди визнавати не хотіли, тому й вирішили звернутися як до вищої законної правди аж до царя. Задля цього послали до столиці неписьменного, проте хвацького Федора Богдана, якому дали на допомогу двох грамотіїв.

У Петербурзі ходаки зупинились у знайомого купця, який одружився на доньці їх сільського священика. Він же й допоміг прибулим скласти кілька прохань у різні інстанції: до сенату, до міністерства юстиції і до земельного комітету, який очолював великий князь Костянтин Миколайович. Надіславши ці прохання, оскільки нікого із сановних осіб тоді в столиці не було, делегати вирішили, що справу зроблено.

Але спливав час, а результату катма. Отож, люди почали на Богдана і його супровідників споглядати скоса:  мовляв, стільки громадських грошей витратили на бозна що.

Тоді Федір вирішив податися до столиці вдруге. Тепер уже сам, бо дещо з тамтешніх порядків розпізнав. Дорогою він, однак, дізнався, що імператор якраз поїхав до Москви, відтак і Богдан повернув до білокам'яної. Там він знайшов потрібну людину, яка склала на підставі усіх матеріалів прохання і навчила, як передати його цареві.

У Москві мав відбутися огляд на Ходинському полі. Дорога туди вела через Тріумфальні ворота («Трухмальні», як їх називав Федір). Тож він повинен був стати біля воріт і, коли крізь них проїздитиме цар, спробувати вибігти на дорогу.

– Виїхав цар з Трухмальних воріт, – вів Богдан, – мала дитина і та б його впізнала. Сам їде попереду, двоє за ним, а далі інша свита. Генерали із зірками, все аж блищить...

І ось, як наблизився той почет до місця, де стояв Федір, він, перехрестившись, розштовхав солдатів та поліцаїв і, мов заєць, кинувся на дорогу. Впав посеред шляху на коліна, прохання над головою тримає. А серце стугонить, як «підстрелена пташка».

Під’їхав цар до того місця, де стояв прохач, об’їхав його та щось звелів ад’ютантові. І вся свита, розділившись на дві течії, об’їжджає та з цікавістю оглядає селянина, що стоїть у свитці навколішки. Тоді до Федора під’їхав ад’ютант, нахилився з коня і взяв прохання. Богдан, одначе, не зразу його віддав, а ще й попрохав квиточка-розписку, щоб люди в селі йому повірили.

– Та ти що, мужиче, з глузду з’їхав?! Який ще тобі квиток? Не знаєш хіба кому прохання дав! Забирайся краще, бо гірше буде…

Наразі кинулись до бідолашного селянина поліцейські. Допитувались що і як, записували все, звеліли врешті якнайшвидше додому їхати.

Але Богдана непокоїло, що немає в нього «квиточка», хоч віддав прохання цареві. Знову йому «не йнятимуть люди віри». Відтак, замість Смоленського вокзалу, як «радили» йому в поліції, подався він на Миколаївський і на ранок наступного дня був уже у Петербурзі, щоб потрапити до земельного комітету. Зупинився знову в батюшчиного зятя. Великого князя в столиці тимчасом не було. Але Федір дізнався, що днями буде і неодмінно навідається до земельного комітету. Так і вийшло.

Федір заготував наперед прохання і пішов до «Мирвитажу» (Ермітажу, де містився комітет). Неймовірно, але безперешкодно блукаючи його залами і навіть царськими покоями, натрапив він саме на великого князя Костянтина. Подав Богдан йому прохання і так само попросив «квиточка», щоб люди повірили. Свита аж позеленіла від люті, а князь натомість засміявся і написав на якомусь папірці: «Такого то числа прохання від Федора Богдана прийняв». І підписав – Костянтин.

Як на крилах помчав звідти селянин. А коли прийшов до господи купця, застав там якогось гостя, котрий нібито привіз Федорові листа з рідних місць і запропонував піти з ним його забрати. «Землячок» привів Богдана до канцелярії городового. Завели його, до речі, до кабінету самого градоначальника Трепова. Як з’ясувалось, від Київського губернатора вже надійшов сюди запит щодо Федора Богдана з описом московської події і розпорядженням якнайшвидше відправити спритного ходака додому. Дуже здивувався Трепов, що зумів Федір ще й до великого князя потрапити: «Всюди встиг!».

І відправили його з етапом до Радомисля, «щоб більше по столицях з проханнями не рипався».

Громада зустріла свого посланця радо, особливий вплив справив на селян квиточок за підписом самого Костянтина Миколайовича.

Невдовзі завітав до села якийсь «член» з дорученням, як розуміли селяни, примирити сторони. Зійшлись вони до волості. Прибулий оголосив, що частина землі, навколо якої вирували пристрасті, має відійти селянам, частина – поміщикові. Це вже був сам по собі успіх. Але, зрозумівши, що прохання, подані Богданом, подіяли, люди завирували, сподіваючись, що тепер вся земля може відійти до них. Відтак чиновник запропонував обрати когось одного, бо з юрбою розібратися важко. Громада обрала для переговорів того ж таки Федора. Але коли поважний гість дізнався, що це саме той Федір Богдан, через якого виникло стільки галасу, розмовляти з цим виборним відмовився. Позаяк розійшлись і зібрані люди.

Це зіграло, проте, не на користь селян, бо виставлене було все як бунт. А за Богданом відтоді встановили негласний нагляд. Громада, однак, оберігала свого делегата. Одного разу, коли в селі гулялося весілля, поліція навіть спробувала арештувати «бунтівника», але люд заступився за нього.

І все ж кари Федір за своє «свавілля» не уник. Якось пішов він до Радомисля на ярмарок. Думав, там людно, і при народі затримати його не посміють. Та, як на біду, вирушив туди трохи запізно, коли односельці вже рушили. Відтак зупинила його на шляху трійка, а в ній – становий пристав та два стражники. Схопили Богдана і повезли до міста. Привезли околицями до тюрми, а звідти відразу на Київ відправили. Потім швидко на етап і так аж до далекої Бісерівської волості, що на В’ятчині…

2.

(Оповідь друга. Аналітична)

Описана Короленком історія дивовижних походеньок і пригод Федора Богдана вже сама по собі надзвичайно цікава. Для краєзнавця-поліщука вона викликає підвищений інтерес ще й з погляду на особу небораки, як земляка. От тільки звідкіля він був, отой настирливий і непосидючий селянин, що завдав стільки клопотів імперським чиновникам, в короленковому творі не зазначено. Назву села, нагадаю, на пору написання книги автор забув, адже писалась вона ним уже після повернення з заслання і вийшла друком 1910 року.

Тимчасом виникає природне бажання якимось чином дізнатися про це. Але як і за що можна вхопитися в таких пошуках, коли з часу Богданових поневірянь минуло більше століття?

Одним з дороговказів тут є наведений опонент селянської громади у суперечці за земельну ділянку поміщик Стецький. Це прізвище досить відоме в аристократичних колах на українських теренах та на Волині й Київщині зокрема. Дворянський рід Стецьких знаний ще з ХVI століття. У  ХVII ст. Стецькі посідали найвищі земські посади у Київському воєводстві. В історіографії стосовно Радомишльщини згадується хорунжий великий коронний Ян-Казимир Стецький. У 1714-1721 р.р. ним укладався контракт з уніатською митрополією на орендне володіння Радомислем.

Родовим маєтком однієї з гілок Стецьких було село Стечанка Мартиновицької волості Радомисльського повіту, засноване Стецькими і наречене ними за своїм прізвищем. У збудованому в стечанському маєтку палаці чимало представників цього роду мешкали і  були поховані у відомій ще з XVII століття тамтешній церкві.

Мартиновичі у кінці ХVIIІ ст. теж належали Стецькому – Янові, старості й судді Овруцькому. Він «відзначився» зокрема тим, що 1775 року відібрав у місцевих селян землю, садиби, якими вони здавна володіли, а самих зробив своїми підданими. Проте після Польського повстання 1831-32 рр. мартиновицькі землеволодіння були конфісковані у онука свавільного старости – Станіслава, який брав участь у заворушеннях. Втім 1870 року, якраз напередодні описаних Короленком подій, маєтності за височайшим велінням були повернуті Стецьким. Господарювати тут стали Генрих, Вітольд і Олександр Стецькі.

У ХVIIІ столітті Стецькі володіли ще одним містечком Радомисльського повіту – Хабним (нині – Поліське Київської області). На початку ХІХ століття Хабне потрапило до володінь князів Радзивілів після шлюбу однєї із Стецьких з князем Радзивілом.

Родинні гілки Стецьких і Радзивілів переплелися згодом на Радомишльщині і в селі Кочерів. У першій половині ХІХ століття ним володів Генрих Стецький. А від нього кочерівські маєтності перейшли до графині Олександри Радзивіл, зі Стецьких. Генрихові Стецькому дісталися у спадок також володіння в Бердичівському повіті – села Юрівка, Богудяк і Осичне. Хоча сам він у середині ХІХ століття мешкав у власному маєтку в селі Расник Острозького повіту Волинської губернії.

Що стосується прізвища Богдан, то шукати його, як і ймовірних родичів та нащадків героя Короленкового твору, значно важче. Хоча є, начебто, невелика зачіпка в минулому села Забілоччя. Одна з його вулиць здавна має назву Богданівщини. Місцеві жителі пов’язують її з тамтешніми поселенцями – селянами Богданами-Богданенками (це прізвище там досить поширене й досі). Не так далеко від Забілоччя розташувалося сільце під промовистою назвою Спірне, відоме, до речі, саме з кінця ХІХ століття, і яке отримало своє наймення начебто від сперечання за земельні наділи. Чи не від того легендарного спору?

Зрештою схожих земельних суперечок і тяганин після реформи 1861 року траплялося безліч. Найпоширеніші конфлікти стосувалися так званих сервітутів, тобто права користуватися чужою земельною ділянкою для проходу чи проїзду до свого наділу, а також спільного використання лісів, природних пасовищ та сіножатей.

Приміром, історичні джерела наводять подібний приклад в історії містечка Базар, власником якого з 1845 року теж був один зі Стецьких. За уставною грамотою 1862 р. базарські селяни Стецького отримали свої земельні наділи на супіщаних грунтах невеликими ділянками, до того ж зусібіч оточеними панською землею. А тому вважали призначені їм земельні викупні платежі за ці наділи завищеними і сплачувати їх відмовилися. На знак протесту вони навіть на три тижні подалися до лісів.

Схожий конфлікт мав місце і в Романові, який також з середини ХІХ століття належав Стецьким. Власник тамтешнього маєтку забороняв селянам проїжджати, гнати худобу на селянські пасовища по шляхах, які проходили через його землі. У цій суперечці селяни визначили для захисту своїх інтересів двох повноважних представників – В.Гаврилюка і М.Гучака, яким доручили опротестувати дії Стецького. І цей спір селян з поміщиком розглядався аж у Сенаті.

Протестуючи проти влаштованого черезсмужжя при розподілі панських і селянських наділів (подекуди це робилося поміщиками свідомо), у другій половині ХІХ століття бунтували на Радомишльщині селяни Верлока, Борщева, Чайківки. Непокірні чайківські селяни-чиншовики відправили у Петербург зі зверненням до Сенату свого гінця Петра Забродського. Проте ці населені пункти аж ніяк не пов’язані зі Стецькими. Верлочани, зазначу, сперечалися з Б.фон-Клодтом, борщівці – з Олізарами, чайківчани – з Л.Михайловським.

Втім здебільшого такі тяганини вирішувалися саме на користь магнатів.

Але – Романів був містечком Бердичівського повіту, Базар – Овруцького Волинської губернії. І розташовані ці населені пункти таки задалеко від Радомишля. До Базару як-ніяк 71 верста (одна верста – 1,067 кілометра), а до Романова – вдвічі більше. Заарештували ж Федора, коли він, як зазначено у творі В.Короленка, ішов пішки до Радомисля на ярмарок. Тому шукати Богданове село логічно було б ближче до повітового міста.

Нібито знайшов його свого часу радомишльський краєзнавець Федір Шкулій. Розповідаючи в одній з публікацій у райгазеті про турпохід школярів до села Леніного (тепер, як і в дорадянську давнину – Ставки), він серед деяких цікавинок з історичного минулого цього населеного пункту наводить і Богданову оказію. Але чи має вона все ж реальне підгрунтя і стосунок до Ставків – неясно, бо в досить докладній і ґрунтовній історії села, написаній пізніше тамтешніми дослідниками, жодної згадки про Ф.Богдана немає. А пригода ж із ним сталась неординарна!

Одначе теоретично саме Ставки могли бути найбільш вірогідним пунктом Богданового родоводу. По-перше, це аргументована вже близькість до повітового міста Радомисля. По-друге, ставецькі землі безпосередньо межують з Кочерівськими, одним із землевласником яких був у другій половині ХІХ століття поміщик Стецький. По-третє, поруч зі Ставками був і центр волості – село Кичкирі. А у волосному центрі, за переказаною Короленком оповіддю Федора, відбувався схід селян з кількох сіл, де розбиралася селянська скарга на загарбницькі дії Стецького.

Присутнє прізвище Богдан довкола Радомишля і в теперішній час. Живуть родини Богданів у Лутівці,  Білій Криниці, Радомишлі. От тільки їхні нащадки знизують плечима, коли заходить мова про отого можливого представника їхнього роду, що дійшов до самого імператора.

Втім, хоча «Історія мого сучасника» вважається автобіографічним твором, не виключено, що письменник міг вдатися і до узагальненого художнього образу бунтівного селянина якраз на прикладі Федора Богдана. Адже схожих земельних суперечок і покарань після реформи 1861 року траплялося вдосталь.

3.

(Оповідь третя. Архівна)

Архівні й документальні джерела тимчасом промовисто підтвердили достовірність подій, що мали місце в художній розповіді Короленка, як і те, що описаний у ній селянин є цілком реальною особою.

Примітно, що Федір Богдан згаданий письменником не лише в «Історії мого сучасника», а й у епістолярній спадщині. Про свого земляка (Короленко є уродженцем Житомира) він писав із заслання в листі своїм рідним. Важливо притому, що у коментарях до десятитомного видання творів літератора (1953-1956 р.р.) зазначено не лише ім’я та прізвище селянина з Радомисльського повіту, а й його по-батькові – Осипович (російською), що на українських теренах вживалося як Йосипович. А ще зі сторінок твору випливає, що Богданові поневіряння припадають на 1877-78 роки. Ці факти значно звужують та конкретизують і часові, і особистісні межі пошуків, полегшивши їх.

І ось нарешті у метричній книзі Георгієвської церкви села Мартиновичі Радомисльського повіту за 1850 рік знайшовся запис про вінчання 12 лютого Федора Йосиповича Богдана та Іуліани Титівни Єсипенко (наречена походила з Хабного, хоча знову таки мимоволі виникають паралелі зі Ставками-Кичкирями, де таке  прізвище теж присутнє). В обох повінчаних вказано приблизний 18-річний вік.

А у переписах населених місцевостей Київської губернії 1857 р. наведено посімейний список селян – однодворців і вільних, що належали до сільського товариства села Максимовичі Радомисльського повіту, яке об’єднувало 55 господарів. Богданів тут вказано 11 родин.  Серед них – Йосип Григорович Богдан (49 років) з дружиною Анастасією (44 р.), синами Федором (23 р.), його дружиною Уляною (20 р.) та сином Григорієм (2 р.), а також Семеном (18 р.) і донькою Євдокією.

Максимовицькі селяни на відміну від тих, що позбулися кріпацтва за маніфестом 1861 року, мали вже чималий досвід самостійного господарювання на землі. Максимовичі у ХVIII – на початку ХІХ століття входили до мартиновицьких володінь Стецьких, і, як зазначалося вище, у 1832 році відійшли у державне відання. У 1847 році в колишніх панських маєтностях запровадили оброчне положення, що сприяло господарському становленню державного селянства і розвитку сільського самоврядування. Це засвідчує й наведений перепис створеного в Максимовичах селянського товариства, що мав передусім податкове призначення.

За відомостями 1900 р., селяни господарювали у Максимовичах за шестипільною (!) системою. У товаристві був паровий млин і два вітряки, два цегельних заводи і три кузні. Працювала в селі однокласна міністерська народна школа. Заснована в другій половині ХІХ ст. вона, до речі, стала однією з найперших таких шкіл на Радомишльщині, а загалом на ту пору сільських казенних шкіл у повіті нараховувалося лише сім. Так що нащадки максимовицького ходака до царя, на відміну від нього, були вже вочевидь грамотіями.

Врешті, пореформовані селяни з Максимовичів таки навчилися відстоювати свої земельні та майнові права. І вони це довели у суперечці зі Стецькими, чиє повернення на сусідні мартиновицькі землі й спричинило описаний Короленком конфлікт.

Архівні джерела тимчасом відкривають особу ще одного згаданого Короленком максимовичанина – священика. У першій половині ХІХ століття віряни Максимовичів були приписані до Мартиновицької церкви, тому саме там і вінчалися Федір з Уляною. Але вже через рік після  Федорового одруження у Максимовичах було утворено окрему православну парафію,  а  у 1857 парафіяни збудували в селі храм в ім’я святителя Миколая. Правив у ньому Іоан Собкевич.

Відтак, детально описуючи Богданові пригоди, схоже, помилився В.Короленко лише стосовно близькості села, у якому мешкав селянин-правдолюб, до Радомисля. Адже віддалені були Максимовичі від повітового центру аж на 102 версти (одна верста – 1,067 км). Тож навряд чи міг він пішки піти в повіт на ярмарок. Скоріше за все ярмаркували максимовичани передусім у Хабному, до якого було лише з двадцять верст. Хоча, мабуть, могли діставатися пішим чи кінним ходом й до ближчих до них Чорнобиля (58 верст), Іванкова (41 верста) чи Горностайполя (47 верст), що в кінці ХІХ століття вважалися офіційними ярмарковими місцями Радомисльського повіту.

Кожен з цих волосних центрів був, крім того, «резиденцією» поліційного урядника. Та якщо зважити на встановлений за Федором Богданом негласний нагляд, то Максимовичі безпосередньо підпорядковувалися урядникові 12-ї дільниці, що містилась у Мартиновичах, і належали до 4-го поліційного стану, пристав якого осідав у Іванкові. Нагляд за ним вірогідно продовжився й після повернення засланого додому.

Втім зазнали переслідувань та поневірянь нащадки волелюбних максимовицьких селян і за радянської влади. За реєстрами меморіального видання «Реабілітовані історією» у лиховісні 1930-ті було репресовано 25 жителів Максимовичів. Є в тому трагічному переліку й Богдани. Притому уродженець цього поліського села Лука Богдан у 1936 р. зазнав репресій у Коростені на Житомирщині, де працював робітником. Жертвою режиму став тоді й син згаданого максимовицького пастиря Михайло Собкевич, теж священик, який ніс службу Божу в Іванківському районі (уроджений він, до речі, 1878 року).

Присутнє прізвище Богданів і у мартирологу жертв голодомору 1932-33 р.р., коли мученицька голодна смерть косила максимовичан цілими родинами. За спогадами очевидців вдалося встановити 29 селян, померлих від голоду.

Відтак у літописі Максимовичів Федір Богдан не залишився непоміченим. Та не тільки завдяки Короленкові. Про нього згадано у томі «Історія міст і сіл України. Київська область». Більше того, правнуком звісного селянина є Герой Радянського Союзу Леонід Недогибченко, морський піхотинець, у роки Другої світової війни учасник легендарного десанту Ольшанського, під час якого загинув.

Зважаючи на недалеку відстань села до Прип’яті (38 км), не оминула нащадків максимовицького ходака до царя аварія на Чорнобильській АЕС. Максимовичі потому увійшли до зони посиленого радіологічного контролю, хоча сусідні Мартиновичі, віддалені лише на 8 кілометрів, стали межею зони безумовного відселення.

Ось таке несподіване продовження отримали походеньки Федора Богдана уже в історії ХХ століття.

Газета «Зоря Полісся», 15, 29 червня 2018 р.

Першопочатки Червоного Хреста

15 квітня 1918 року було утворено Український Червоний Хрест. Постала ця громадська організація за Української гетьманської держави з ініціативи Всеукраїнського з’їзду лікарів, що проходив тоді в Києві. Проте виникла вона, як мовиться, не на порожньому місці, а на базі місцевих осередків червонохресної організації, що діяли на українських теренах ще з ХІХ століття. І про це наголошувалося на з’їзді.

На Київських пагорбах червонохресний рух започаткувався  з утвореної у 1878 році Маріїнської громади сестер милосердя Червоного Хреста, що надавала благодійну медичну допомогу киянам і діяла під піклуванням імператриці Марії Федорівни. Власне, за цим прикладом доброчинні заклади тоді почали ширитися і в інших містах. У Радомислі, приміром, відкрились богадільня, нічліжний притулок, згодом активізувалась діяльність Кураторства народної тверезості, що розгорнуло мережу чайних, їдалень, бібліотек-читалень, лекторіїв, вечірніх та недільних класів, театральних гуртків, аби відволікти громадян від пиятики.

У повітовому Радомислі благодійні піклувальні заклади містилися на розі вулиць Купальної та Троїцької.

У 1898 році навколо Маріїнської громади офіційно зорганізувалось Київське місцеве управління Російського товариства Червоного Хреста. Очолила його дружина Київського губернатора Софія Драгомирова. А до кола фундаторів і почесних членів управління увійшли засновник Червоного Хреста Анрі Дюнан, а ще – знані меценати та благодійники, серед яких – Микола і Єлизавета Терещенки, Варвара Ханенко, граф Адам Ржевуський, графиня Марія Браницька (вона була власницею величезних маєтностей, що охоплювали й Радомишльщину, а з утворенням підрозділів товариства на місцях до того ж очолювала Білоцерківський комітет).

У Радомислі головою новоутвореного комітету стала дружина повітового предводителя дворянства Софія Корчакова-Сивицька. «Товаришем голови» (по сучасному – заступником) був обраний землевласник і меценат Роман Вержбицький. Скарбником – Каетан Бялобржевський. При комітеті було відкрито амбулаторну лікарню, завідував якою Ісидор Шабліовський.

У  1900 р. на посаду предводителя дворянства Радомисльського повіту заступив барон Віктор Унгерн-Штернберг, якого обрали й головою комітету Червоного Хреста. Він очолював повітовий червонохресний комітет майже до своєї смерті: у 1919-му його розстріляли чекісти. Заступником голови став мировий посередник Микола Широков, а скарбником – лікар Іван Судаков.

Потому лікарнею завідували І.Судаков та Касьян Цвейфель. В положенні про амбулаторію зокрема вказувалось, що працює вона безкоштовно, а хворих приймає з 10-ї до 12-ї години.

До активу радомисльської організації в різні роки входили скарбники Козьма Горбач, Макар Ровинський, діловоди Микола Березівський, Василь Проталинський, Володимир Мусялковський, Йосип Криворотенко, а також шановані містяни – міські голови Никодим Гарбаров і Феодосій Гринцевич, голова з’їзду мирових суддів Олексій Полянський,  очільник повітової земської управи Костянтин Григорович-Барський, повітовий справник Микола Райченко, священик Петро Робаківський, наглядач міського училища  Микита Фініцький, нотарій Карпо Григор’єв, податний інспектор Василь Богданов, почесні міщани Павло Меленєвський, Євген Гарбаров.

Значно активізувалась діяльність організацій Червоного Хреста і спрямування до його скарбниці пожертв під час російсько-японської війни 1904-1905 р.р. На Далекосхідний театр військових дій один за одним вирушали червонохресні санітарні загони, з-поміж них і Київський, сформований при Маріїнській громаді. Відомо, що сестрою милосердя Червоного Хреста на тій війні була Олімпіада Пащенко, українська просвітниця та громадська діячка, яка після повернення з Далекого Сходу певний час працювала вчителькою Ставецької школи. Її нагородили медаллю Червоного Хреста «В пам’ять російсько-японської війни». Надавав значну допомогу Радомисльський Червоний Хрест утвореному на початку війни повітовому комітетові з опіки родин нижніх військових чинів, що були призвані на війну. 

Показово, що у ці роки заступником голови Радомисльського комітету Червоного Хреста став повітовий воїнський начальник Йосип Старковський.

Подібне відбулося і в пору Першої світової війни, коли координацію допомоги від червонохресної організації повіту здійснювали тодішній воїнський начальник Василь Богданов і очільник земства К.Григорович-Барський, що до того ж був членом Державної Думи. На тлі повідомлень про вбитих і поранених у горнилі світової бійні земляків збиралися пожертви родинам загиблих, кошти на допомогу тим, хто зазнав поранень чи каліцтв.

Плідно співпрацюючи з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, у 1918-му насамперед взяв на себе турботу про біженців та військовополонених Першої світової й новоутворений Український Червоний Хрест, а ще – піклувався про інвалідів та дітей-сиріт, про організацію лазаретів, шпиталів, пунктів харчування, зосередив значну увагу на боротьбу з голодом та епідеміями.  Проте, зважаючи на загарбання України більшовицькою Росією, проіснувала Українська червонохресна організація недовго. З доручення уряду УНР в екзилі вона продовжувала діяти, але вже не підпадала під патронат Міжнародного Червоного хреста.

Натомість після захоплення влади більшовиками Раднарком вже у січні  1918-го ліквідував товариство, а майно та активи осередків забрав у державну власність, порушивши один з фундаментальних принципів діяльності цієї організації – її незалежність.

Червоний Хрест на українських теренах, одначе, продовжував свою діяльність, хоча після окупації України більшовицькою Росією став так само залежним від влади. Це виразно проглядалося під час голоду 1921-23 років, що спочатку охопив Поволжя та південь України, а потім поширився й на інші українські землі, звідки більшовиками масово силоміць вилучалися й вивозилися продовольчі запаси.

Український радянський Червоний Хрест виявився цілковито підпорядкованим урядовій політиці, що попервах  всіляко заперечувала голод в Україні, спрямовуючи допомогу лише голодуючим Поволжя. Відтак Міжнародний Червоний Хрест, Американська Допомогова Асоціація та інші міжнародні структури надсилали сюди допомогу напряму, всупереч запереченням офіційної влади. Для прийому міжнародних посилок було визначено перелік міст, де облаштовувались продовольчі склади. До цього реєстру увійшов і Радомисль.

Фактично лише у 1923 році, коли очільники товариств Червоного Хреста Росії, України, Білорусі, Вірменії та Червоного Півмісяця Азербайджану підписали декларацію про об’єднання, Червонохресний рух в СРСР було легалізовано і підпорядковано міжнародній організації Червоного Хреста. Проте державного контролю і відповідного спрямування його діяльності Радянський Уряд не облишив. І це ганебно далося взнаки вже у роки Другої світової війни: СРСР став єдиною країною, що відмовилась співпрацювати з Міжнародним Червоним Хрестом, залишивши напризволяще і без будь-якої допомоги та підтримки мільйони полонених червоноармійців.

А Український Червоний Хрест відновив своє самостійне членство в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста зі здобуттям незалежності України – у вересні 1993 року.

Газета «Зоря Полісся», 29 червня 2018 р.

Зірковий футбольний десант у Радомишлі

«Капітан збірної України Владислав Ващук отримує м’яч у карному майданчику і влучним ударом надсилає його у ворота, відкриваючи рахунок у грі!»...

Приємно, що такі ось слова, які ще декілька років тому втішали серце кожного українського футбольного вболівальника, знову пролунали у репортажі про матч української збірної. Щоправда, вже – ветеранської. А стосуються вони поєдинку, який національна збірна України серед ветеранів провела 2 червня 2018 року в Радомишлі проти місцевого ветеранського Футбольного клубу «Радомишль».

Чудову нагоду побачити на полі нещодавніх зірок українського футболу подарували радомишльським любителям футболу новий преміум-спонсор Національної збірної команди України з футболу «Перша приватна броварня» та Телеканал «1+1» у рамках спільного проекту «Вірні збірній!». У такий спосіб вони залучають до активної підтримки головної футбольної команди країни якнайширше коло вболівальників – теж збірну, яка, слід сподіватися, підтримуватиме наших гравців незалежно від результату конкретного матчу і покаже, що українці вміють уболівати красиво та від усього серця.

Тож, охопивши 55 міст України, футбольне свято «Вірні збірній!» завітало й до Радомишля.

Шанованим гостям радомишляни піднесли коровай, учасників свята привітали міський голова Володимир Тетерський, виконавчий директор ПАТ «ПБК «Радомишль» Сергій Гавриленко, віце-президент ФФУ, президент Асоціації ветеранів футболу України Олег Собуцький (він, до речі, зіграв у складі збірної).

 

Матч ветеранських команд став яскравою родзинкою дійства, адже поруч з капітаном на поле вийшли такі знані майстри як Святослав Сирота, Сергій Попов, Богдан Шершун, Віталій Косовський, Юрій Максимов, Сергій Ковалець, Віталій Самойлов, Андрій Оксимець, Володимир Бондаренко, Олександр Венглинський, Сергій Нагорняк, Едуард Цихмейструк, яких готували до гри тренери – уславлені Анатолій Дем’яненко і Володимир Лозинський.

- Національна збірна України серед ветеранів є повноцінною футбольною одиницею, що виступає під егідою Федерації футболу України, - зазначив Анатолій Васильович Дем’яненко. – Ми проводимо благодійні матчі в підтримку ветеранів АТО, родин загиблих, українського війська, в підтримку миру та єдності в Україні, як і оцей – у Радомишлі. А ще це – чудова пропаганда футболу. Та насамперед гра, бо граємо в міжнародних поєдинках, готуємось до європейських і світових футбольних турнірів ветеранів, тому гравці команди тримають себе у тонусі і в формі.

 

І матч у Радомишлі це підтвердив. Радомишляни, слід сказати, теж, беручи участь в обласному чемпіонаті ветеранів, готувалися до поєдинку не вряди-годи. Суперники грали безкомпромісно й непоступливо, проте – коректно. І сприяла цьому впевнена суддівська робота бригади арбітрів – Олега Соболевського, Олександра Макаренка, Михайла Сорокіна.

І хоч всякчас прагнули загострювати атакувальну гру та загрожувати воротам збірної радомишляни Геннадій Король, Арсентій Головченко, Олег Міцкевич, Андрій Глистюк, Василь Лузан та їхні партнери, але зірковий клас узяв таки гору.

 

Перевага збірної відчувалась упродовж усього матчу, і в другому таймі втілилась в ще один гол, який забив Едуард Цихмейструк.

А після матчу імениті гості щедро дарували вболівальникам автографи, проводили з усіма бажаючими фотосесії, відповідали на запитання.

Потому свято продовжилось у міському парку. Тут відбулися показові виступи представників ще однієї збірної України – з футбольного фрістайлу, проводилися конкурси знавців історії головної команди країни, вікторини. І дорослі, й діти мали змогу пограти у настільний та комп’ютерний футбол, позмагатися у конкурсах на силу удару та техніку футбольної гри.

Переможці і призери цих цікавих і захопливих змагань отримали подарунки від організаторів. А ще двом місцевим щасливцям дісталися два сертифікати на поїздку разом з національною збірною України на матч у турнірі «Ліги Нації», що пройде цієї осені.

Тож примітно, що до широкого вболівальницького загалу української

збірної долучився й відчутний голос радомишлян.

Газета «Зоря Полісся», 15 червня 2018 р.