Першопочатки Червоного Хреста

15 квітня 1918 року було утворено Український Червоний Хрест. Постала ця громадська організація за Української гетьманської держави з ініціативи Всеукраїнського з’їзду лікарів, що проходив тоді в Києві. Проте виникла вона, як мовиться, не на порожньому місці, а на базі місцевих осередків червонохресної організації, що діяли на українських теренах ще з ХІХ століття. І про це наголошувалося на з’їзді.

На Київських пагорбах червонохресний рух започаткувався  з утвореної у 1878 році Маріїнської громади сестер милосердя Червоного Хреста, що надавала благодійну медичну допомогу киянам і діяла під піклуванням імператриці Марії Федорівни. Власне, за цим прикладом доброчинні заклади тоді почали ширитися і в інших містах. У Радомислі, приміром, відкрились богадільня, нічліжний притулок, згодом активізувалась діяльність Кураторства народної тверезості, що розгорнуло мережу чайних, їдалень, бібліотек-читалень, лекторіїв, вечірніх та недільних класів, театральних гуртків, аби відволікти громадян від пиятики.

У повітовому Радомислі благодійні піклувальні заклади містилися на розі вулиць Купальної та Троїцької.

У 1898 році навколо Маріїнської громади офіційно зорганізувалось Київське місцеве управління Російського товариства Червоного Хреста. Очолила його дружина Київського губернатора Софія Драгомирова. А до кола фундаторів і почесних членів управління увійшли засновник Червоного Хреста Анрі Дюнан, а ще – знані меценати та благодійники, серед яких – Микола і Єлизавета Терещенки, Варвара Ханенко, граф Адам Ржевуський, графиня Марія Браницька (вона була власницею величезних маєтностей, що охоплювали й Радомишльщину, а з утворенням підрозділів товариства на місцях до того ж очолювала Білоцерківський комітет).

У Радомислі головою новоутвореного комітету стала дружина повітового предводителя дворянства Софія Корчакова-Сивицька. «Товаришем голови» (по сучасному – заступником) був обраний землевласник і меценат Роман Вержбицький. Скарбником – Каетан Бялобржевський. При комітеті було відкрито амбулаторну лікарню, завідував якою Ісидор Шабліовський.

У  1900 р. на посаду предводителя дворянства Радомисльського повіту заступив барон Віктор Унгерн-Штернберг, якого обрали й головою комітету Червоного Хреста. Він очолював повітовий червонохресний комітет майже до своєї смерті: у 1919-му його розстріляли чекісти. Заступником голови став мировий посередник Микола Широков, а скарбником – лікар Іван Судаков.

Потому лікарнею завідували І.Судаков та Касьян Цвейфель. В положенні про амбулаторію зокрема вказувалось, що працює вона безкоштовно, а хворих приймає з 10-ї до 12-ї години.

До активу радомисльської організації в різні роки входили скарбники Козьма Горбач, Макар Ровинський, діловоди Микола Березівський, Василь Проталинський, Володимир Мусялковський, Йосип Криворотенко, а також шановані містяни – міські голови Никодим Гарбаров і Феодосій Гринцевич, голова з’їзду мирових суддів Олексій Полянський,  очільник повітової земської управи Костянтин Григорович-Барський, повітовий справник Микола Райченко, священик Петро Робаківський, наглядач міського училища  Микита Фініцький, нотарій Карпо Григор’єв, податний інспектор Василь Богданов, почесні міщани Павло Меленєвський, Євген Гарбаров.

Значно активізувалась діяльність організацій Червоного Хреста і спрямування до його скарбниці пожертв під час російсько-японської війни 1904-1905 р.р. На Далекосхідний театр військових дій один за одним вирушали червонохресні санітарні загони, з-поміж них і Київський, сформований при Маріїнській громаді. Відомо, що сестрою милосердя Червоного Хреста на тій війні була Олімпіада Пащенко, українська просвітниця та громадська діячка, яка після повернення з Далекого Сходу певний час працювала вчителькою Ставецької школи. Її нагородили медаллю Червоного Хреста «В пам’ять російсько-японської війни». Надавав значну допомогу Радомисльський Червоний Хрест утвореному на початку війни повітовому комітетові з опіки родин нижніх військових чинів, що були призвані на війну. 

Показово, що у ці роки заступником голови Радомисльського комітету Червоного Хреста став повітовий воїнський начальник Йосип Старковський.

Подібне відбулося і в пору Першої світової війни, коли координацію допомоги від червонохресної організації повіту здійснювали тодішній воїнський начальник Василь Богданов і очільник земства К.Григорович-Барський, що до того ж був членом Державної Думи. На тлі повідомлень про вбитих і поранених у горнилі світової бійні земляків збиралися пожертви родинам загиблих, кошти на допомогу тим, хто зазнав поранень чи каліцтв.

Плідно співпрацюючи з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, у 1918-му насамперед взяв на себе турботу про біженців та військовополонених Першої світової й новоутворений Український Червоний Хрест, а ще – піклувався про інвалідів та дітей-сиріт, про організацію лазаретів, шпиталів, пунктів харчування, зосередив значну увагу на боротьбу з голодом та епідеміями.  Проте, зважаючи на загарбання України більшовицькою Росією, проіснувала Українська червонохресна організація недовго. З доручення уряду УНР в екзилі вона продовжувала діяти, але вже не підпадала під патронат Міжнародного Червоного хреста.

Натомість після захоплення влади більшовиками Раднарком вже у січні  1918-го ліквідував товариство, а майно та активи осередків забрав у державну власність, порушивши один з фундаментальних принципів діяльності цієї організації – її незалежність.

Червоний Хрест на українських теренах, одначе, продовжував свою діяльність, хоча після окупації України більшовицькою Росією став так само залежним від влади. Це виразно проглядалося під час голоду 1921-23 років, що спочатку охопив Поволжя та південь України, а потім поширився й на інші українські землі, звідки більшовиками масово силоміць вилучалися й вивозилися продовольчі запаси.

Український радянський Червоний Хрест виявився цілковито підпорядкованим урядовій політиці, що попервах  всіляко заперечувала голод в Україні, спрямовуючи допомогу лише голодуючим Поволжя. Відтак Міжнародний Червоний Хрест, Американська Допомогова Асоціація та інші міжнародні структури надсилали сюди допомогу напряму, всупереч запереченням офіційної влади. Для прийому міжнародних посилок було визначено перелік міст, де облаштовувались продовольчі склади. До цього реєстру увійшов і Радомисль.

Фактично лише у 1923 році, коли очільники товариств Червоного Хреста Росії, України, Білорусі, Вірменії та Червоного Півмісяця Азербайджану підписали декларацію про об’єднання, Червонохресний рух в СРСР було легалізовано і підпорядковано міжнародній організації Червоного Хреста. Проте державного контролю і відповідного спрямування його діяльності Радянський Уряд не облишив. І це ганебно далося взнаки вже у роки Другої світової війни: СРСР став єдиною країною, що відмовилась співпрацювати з Міжнародним Червоним Хрестом, залишивши напризволяще і без будь-якої допомоги та підтримки мільйони полонених червоноармійців.

А Український Червоний Хрест відновив своє самостійне членство в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста зі здобуттям незалежності України – у вересні 1993 року.

Газета «Зоря Полісся», 29 червня 2018 р.