У 1936 році на екрани неосяжного
СРСР вийшла кінокартина «Цирк», що на довгі роки стала взірцем показу засобами
кіно комуністичних переваг над ворожим світом імперіалізму. Сюжетна лінія
кінострічки будувалась навколо нового атракціону артистів радянського цирку, що
перевершував подібний американський. Заокеанські циркачі демонстрували на арені
політ з гармати на Місяць, а от есесерівські здійснили подібний політ у
стратосферу. І хоча з науково-технічної точки зору долетіти до супутника Землі
куди складніше, ніж піднятися на кілька десятків кілометрів від земляної
поверхні, «циркове» радянське втілення мрії виглядало значно видовищніше й
ефектніше.
І, можна сказати, й актуальніше, бо
цілком ішло в ногу з часом. Адже тридцяті роки минулого століття були
відзначені широкою програмою досліджень «передкосмосу», як називали
стратосферу. Вона цікавила учених, що вважали її «кухнею погоди» та інших
природних явищ. Та насамперед наука на захмарних висотах вивчала проблеми,
пов’язані з проектуванням та майбутніми випробуваннями висотних стратосферних
літаків, а потім і ракет.
Дослідницьку та випробувальну місію
якраз і виконували стратостати – вдосконалені аеростати з герметичною гондолою,
що захищала екіпаж від непридатних для життя умов стратосфери.
Стратонавти в ту пору уявлялися для
широкого загалу ледь не фантастичними персонажами, як згодом ними стали
космонавти. Один за одним реєструвалися світові повітроплавальні рекорди з
підкорення стратосфери, що вражали дедалі вищою стелею польотів. Однак багато з
них завершилися трагічно. Щорічно у світі гинуло тоді більше двадцяти
стратонавтів. Саме ці першопрохідці ціною власних життів давали відповіді на
питання, чи спроможна людина існувати в навколоземному космічному просторі.
До скорботного мартирологу
підкорювачів та дослідників стратосфери увійшов і радомишлянин Давид Овсійович
Столбун.
* * *
18 липня 1938 року мешканці
Сталіного (тепер – Донецьк) стали свідками трагедії, що розгорнулась у небі над
містом. В пообідню пору в районі одного з міських парків містяни помітили
повітряну кулю, що знижувалась. Стратостат, як його визначили обізнані
спостерігачі, був некерованим. Очевидці звернули увагу на людей, що нерухомо
звисали з нього. Літальний апарат наблизився до земної поверхні і раптом налетів
на лінію електропередач, загорівся й вибухнув. Почалась паніка. Парк швидко
оточила міліція й звільнила від сторонніх.
Жертв вивезли з місця катастрофи. А
через день відбулися поховальні скорботні заходи. У місцевому клубі були
виставлені труни із загиблими, попрощатися з якими прийшли делегації майже з
усіх підприємств, установ та організацій Сталіного.
Героїв поховали у міському сквері.
Та через кілька днів таємним порядком викопали з братської могили і вивезли в
невідомому напрямку. На тривалий час все огорнув морок невідомості.
Як зауважив дослідник обставин
гибелі стратонавтів військовий історик Михайло Павлушенко, з книгозбірень та
архівів навіть зникли місцеві газети, що оповідали про катастрофу…
Про тих, хто віддав тоді свої життя
заради науки та прокладання для людини шляху в космос, стало відомо тільки в
1950-му. Закарбувалися для нащадків й імена загиблих підкорювачів стратосфери: Яків
Український, Серафим Кучумов, Петро Батенко, Давид Столбун. Їх знову
перепоховали в Донецькій землі, а через три роки на могилі стратонавтів
встановили пам’ятник. Їхніми іменами назвали вулиці в Донецьку.
Проте справжні обставини та причини
загибелі дослідників й досі остаточно так і не з’ясовані.
Пам’ятник
загиблим стратонавтам у Донецьку.
Світлина 1950-х
рр.
* * *
На початку 1930-х під Москвою в
одній із частин Військово-повітряних сил Червоної Армії було сформовано
Дослідно-випробувальний повітроплавальний дивізіон, очолив який перший
радянський стратонавт комбриг Георгій Прокоф’єв. Саме тут конструювалися та
випробовувалися аеростати, тренувалися й готувалися для польотів на них екіпажі
дослідників.
Був серед майбутніх підкорювачів
стратосфери й молодий науковець - Давид Столбун. Уродженець міста Радомишля мав
за плечима Київський медичний інститут та аспірантуру, де здобув учений ступінь
кандидата медичних наук, 12 опублікованих наукових робіт, що не залишилися
непоміченими провідними вченими. Його спеціалізацією була нейрофізіологія.
Працював Давид Овсійович в київській клініці нервових хвороб, готуючись до
захисту докторської дисертації, яку вже написав.
Як провідного фахівця з екстремальної
медицини його запросили до Інституту авіаційної медицини (нині – космічної), а
потім залучили до дослідницьких польотів на стратостатах, присвоївши звання
військового лікаря 2-го рангу.
18 липня 1938 року о 4.47 зі
Звенигорода піднявся у повітря стратостат ВВА-1 з відкритою корзиною (за технічною термінологією вони іменуються субстратостатами) з
чотирма стратонавтами. Метою польоту було передовсім з’ясування впливу на
організм людини великих висот та проведення фізіологічних дослідів в умовах
підйому у відкритій гондолі на висоту до 10 тисяч метрів з випробуванням
засобами, які ще не перевірялися на практиці. Командир Я.Український, крім
того, мав намір перевірити нове герметичне обмундирування, яке планували
запровадити для авіації.
Всі члени екіпажу були сповна
обізнані з особливостями польотів, мали належну підготовку й гарні навички.
«Летюча лабораторія» була оснащена кисневими приладами, рацією, парашутами, все
обладнання належним чином перевірили й випробували перед польотом.
О дев’ятій ранку, коли стратостат
піднявся на висоту в 12 тисяч метрів, зв’язок з ним обірвався. На ту пору всі
члени екіпажу вже були мертвими. За лаконічними й на диво короткими висновками
експертної комісії, «смерть екіпажу настала на великій висоті через задуху.
Індивідуальні кисневі прилади виявилися малоефективними...»
Такий поспішний висновок узвичаєно
подавався як збіг непередбачених обставин. Тож викликав у рідних, яким з
незрозумілих причин не дозволили вивезти тіла загиблих зі Сталіного, не лише
сумніви, а й підозри у навмисному приховуванні справжніх причин катастрофи, що
могла бути пов’язаною зі зведенням рахунків з успішними, але непокірними
підкорювачами висоти.
Скажімо, вкрай сумнівним видається
одночасний вихід з ладу кисневого обладнання відразу у всіх стратонавтів. Воно,
до того ж, попри вибух стратостата успішно працювало після спеціального
випробування вже на землі. Існує, одначе, версія, що кисневі балони замість кисню
були заправлені отруйним чадним газом.
Позаяк за пізнішим твердженням
фахівців, екіпаж Я.Українського вже від самого початку був приреченим, бо в
умовах стратосфери людина може існувати тільки за наявності у стратостата
герметичної гондоли або особливого висотного скафандра.
Проте навіть через двадцять літ
після трагічного підйому
18 липня 1938-го, коли набули реальності польоти людини в космос та підкорення
надвисот надзвуковими літаками, у стратосферу так само вирушали стратостати з
відкритими гондолами. Із шести стратонавтів-випробувачів троє тоді загинули, а
один приземлився на землю, втративши свідомість.
Д.Столбун, між тим, уже після перших
своїх польотів стверджував, що головна проблема стратосфери й вище полягає не у
відсутності кисню, а у неймовірному холоді, що його людина не спроможна
витримати у найтеплішому теплоізоляційному одязі без додаткового
електрообігріву. Такий обігрів у вбранні астронавтів ВВА-1 був, але він якраз і
міг вийти з ладу у всіх членів екіпажу воднораз, оскільки живився однією для
всіх батареєю.
* * *
У той трагічний політ Давид Столбун
не збирався – вирушив в останній момент замість основного члена екіпажу, що
захворів. Хоча й сам після застуди почувався кепсько, як розповідала згодом у
«Літературній газеті» його дружина Раїса Бабат, відмовитися, одначе, не міг, бо
був парторгом підрозділу. Із собою на борт він узяв фотоапарат «Лейку» -
найдорожчу річ, що була в родині. Йому її подарували колеги з київської
клініки, коли Столбун поїхав до Москви.
Жінка сиділа біля приймача,
отримуючи разом зі своїм братом повідомлення з польоту. Дмитро, котрий працював
в «Ізвєстіях», розповідав, що в газеті вже підготовлено репортаж про політ з
переможними реляціями, портретами та біографіями підкорювачів стратосфери.
Навіть коли перервався зв’язок,
Раїса переконувала себе, що там все гаразд, і чекала домовленої термінової
телеграми, яку Давид завжди надсилав дружині після приземлення. Цього разу вона
не надійшла…
Подружжя
Столбунів – Раїса і Давид.
Рідним не квапились повідомити про
загибель екіпажу. Пояснили, що нібито стратостат невдало приземлився, і всі
поранені.
«Яке поранення, що, як?» -
намагалась з’ясувати жінка. Раїса Львівна теж була лікарем і працювала у
звісній клініці М.Бурденка. Тож перед вильотом у Сталіно заручилась його
підтримкою при потребі. Але летіла вона вже на похорон.
* * *
Медицина, можна сказати, стала
родинним покликанням Столбунів. Хоча народився Давид у родині домашнього
єврейського вчителя. Хлопець навчався спершу в міському двокласному, а затим чотирикласному
міському училищі, що за радянської влади стало другою трудовою школою.
Працювати почав у 15-літньому віці інструктором Унаросвіти. Затим трудився на
місцевій суконній фабриці. Звідти у 1922-му обдарованого юнака направили на
навчання в медінститут.
За чотири місяці до загибелі Давида
Столбуна пішов з життя ще один представник радомишльської династії цього роду –
Ізраїль Борисович, теж військлікар 2 рангу, що очолював санітарне відділення
Харківського військового округу. У розпал сталінських репресій його розстріляли
за сфабрикованим звинуваченням у причетності до військово-фашистської змови.
Син героя-астронавта Віктор також
присвятив життя авіаційній медицині. Він зокрема розробив власну систему
медичного порятунку екіпажів літаків.
До речі, перший на космічній орбіті
лікар-космонавт Борис Єгоров, що брав участь у першому груповому космічному
польоті, назвав серед своїх попередників Давида Столбуна. Радомишлянина
вважають одним з основоположників космічної медицини, як окремого й важливого
наукового напрямку.
Примітно, що нині провідним і
всесвітньовідомим її фахівцем є ще один наш земляк – уродженець Меделівки
Анатолій Григор’єв, вчений-фізіолог, академік, професор, завідувач кафедри
екстремальної та екологічної медицини МДУ, віце-президент Міжнародної
астронавтичної федерації.
Тож шлях піонерів Всесвіту тепер торують
їхні послідовники в усьому світі, пам’ятаючи про тих, що робили свої ризиковані
героїчні кроки ціною власних життів.
Газета «Зоря Полісся», 12 квітня 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар