В архівних фондах Російського
Міністерства оборони, де зберігаються відомості про особовий склад Радянської
Армії, що брав участь у Другій світовій війні, він досі числиться серед зниклих
безвісти. Зокрема в донесенні обліково-статистичного управління Наркомату
оборони СРСР від 18 грудня 1943 року зазначено, що з лейтенантом Василем
Никифоровичем Панасенком, який з 14 квітня 1941 року командував танковою ротою
44-го окремого розвідувального батальйону 44-ї дивізії, зв’язок втрачено в
1941-му році…
На сільському кладовищі в Гуті
Забілоцькій на Братській могилі воїнів, що поклали тут свої голови в оборонних
і наступальних боях листопада-грудня 1943 року, на невеликому обеліску,
спорудженому ще 1959 року, прилаштовано меморіальну табличку з фото та написом:
«Лейтенант Панасенко Василь Никифорович (Сєдов) 1914.01.01 – 1943.25.07». На
жаль, на збляклій з часом світлині залишилися лише ледь помітні обриси силуету…
Позаяк дата смерті радянського
лейтенанта аж ніяк не співпадає з періодом запеклих осінньо-зимових боїв
1943-го, а подане у дужках друге прізвище Сєдов дає певні конспіративні натяки.
Втім саме так називали командира таємничого партизанського загону, що діяв у
пору окупації в Радомишльських і Коростишівських лісах. А означена таємничість
пов’язана була з обставинами загибелі Сєдова та його бійців. Згадки про це у
відкритих джерелах почали з’являтися лише в незалежній Україні.
Завісу мовчання та таємності
перервав зокрема у 1998 році секретар Всеукраїнського об’єднання ветеранів і
очільник Житомирської обласної структури цієї організації Володимир
Плотницький. За оприлюдненою ним інформацією, влітку 1943 року в Радомишльських
лісах радянські чекісти-десантники поглумилися над командиром місцевого
партизанського загону Василем Сєдовим і його бійцями, бо ті, бачте, розмовляли
українською мовою, а отже були вони, мабуть, націоналістами…
*
* *
Уроджений в селі Залізному на
Донбасі Василь Панасенко перебував на службі в Червоній Армії з 1936 року. Він
закінчив військове училище і служив в
одній із частин у Токмаку, що в Киргизії. Звідти у квітні 1941-го молодого
командира перевели в новосформовану і розгорнуту в литовському прикордонні 44
дивізію (попередню розформували після ганебного розгрому на Фінській війні).
Проте стрімкий наступ гітлерівських військ 22 червня призвів до нової відчутної
поразки розташованих на кордоні радянських військ, їх подеколи панічного
відступу, оточення та полону.
Панасенко невдовзі опинився у
сумнозвісному Житомирському концтаборі, звідки його змогла «викупити» Надія
Форманюк – молода жіночка з Минійок, що на Коростишівщині. В гурті багатьох
інших солдаток вона напитувала серед полонених своїх рідних і зглянулась над
змарнілим бійцем, що назвався Василем Сєдовим.
В селі всі їх відтак сприйняли як
чоловіка й дружину. Оклигавши, Василь роззнайомився з місцевим людом. Згодом з
ним навело контакти місцеве підпілля, і саме йому, як офіцерові, запропонували
очолити невелику партизанську групу.
Згаданий колишній
підпільник-партизан і літописець партизанського та повстанського руху на
Житомирському Поліссі В.Плот-ницький в своїх спогадах оповідає про це
угруповання як про загін «Васьки Сєдова». За його словами, партизани роздобули
зброю і здійснили напад на комендантський склад, де обзавелися провіантом,
кіньми і навіть бричкою, схилили на свій бік власівців з підрозділу РОА, що
воювали на боці гітлерівців.
Базувалися сєдовці спочатку у
Левківських лісах, на тамтешньому Березовому Болоті. Проте після потужної
облави, влаштованої німцями у перші червневі дні 1943-го, зазнавши втрат,
передислокувалися у Коростишівсько-Радомишльські лісові масиви. Між тим, тут
загін суттєво збільшився кількісно, об’єднавшись з партизанською розвідгрупою
на чолі з лейтенантом «Чайкою», що прийшла з Білорусії. Під орудою Сєдова було
вже за півсотню бійців.
Директор Коростишівського
краєзнавчого музею Володимир Слівінський розповідає, що загін Сєдова, який у
офіційних реєстрах іменувався Коростишівським партизанським загоном, у 1943-му
оперував з північного боку Києво-Житомирського шосе, здійснюючи вилазки на цю
стратегічну трасу. Протилежний бік шляху тримав під прицілом знаний загін
Цендровських.
За твердженням В.Плотницького, в
групі «Чайки», одначе, було кілька бійців, десантованих до партизанських лав з
«Великої землі», що зазвичай трималися відокремлено від загального гурту. А ще
у сєдовців викликало підозру, що новоприбулі цікавилися, чому загін спілкується
між собою лише українською, чому не має радянських розпізнавальних знаків. До
того ж «Муравйов», котрий позиціонував себе як старший групи десантників, раз
по раз намагався заводити розмови про «вільну Україну», натякаючи, що нібито є
її прихильником. Між бійцями з цього приводу почали виникати конфлікти.
Слід зазначити, що влітку 1943-го
рейдувала Притетерівськими лісами ще одна партизанська сила – похідна група УПА
«Романа» (Кудрі), котра завдавала клопотів не лише гітлерівцям, а й радянським
спецслужбам. Відтак десантура НКВД, що, діставши серйозний вишкіл у спецшколах,
вирушала у партизанські райони для диверсійних та контр-розвідувальних операцій,
отримувала, крім того, завдання виявляти підрозділи упівців та ліквідовувати
їх.
Адже після Сталінградської битви,
коли настав перелом у війні, Центр поставив вимогу партизанським загонам значно
посилити підривну й диверсійну діяльність. За архівними відомостями, в
партизанські формування України було заслано біля 400 співробітників НКВС, у
тилу ворога діяли спеціальні чекістські групи, що, крім того, здійснювали
агентурне обслуговування, виявляючи серед партизанів ворожих елементів та
зрадників.
Позаяк чергова суперечка між групами
виникла під час переходу загону Сєдова на Радомишльщину. Біля Гути Забілоцької
вона завершилась трагічно. Після словесної перепалки з боку «муравйовців»
раптом пролунали постріли, від яких загинули Сєдов та двоє його бійців, проте
черги у відповідь прошили й самого «Муравйова», і його оточення. Решта сєдовців
тимчасом розпорошилася.
Над Надією Форманюк, що була в
загоні разом з чоловіком, чекісти хотіли позбиткуватися. Але жінка змогла
вирватися від них і щодуху побігла в ліс. Услід засвистіли кулі, одна з яких її
поранила.
Тамуючи біль, бідолашна тікала
подалі від пострілів. Врешті дісталась вона до невеличкого лісового джерельця,
припала спраглими вустами до життєдайної води і… знепритомніла.
Наступного дня на закривавлену Надію
натрапила група «Романа», якій вона розповіла про те, що сталося. Надавши жінці
допомогу, упівці доправили її до своєї перевіреної явочної хатини в Кримок.
Після цих трагічних подій
партизанський загін Сєдова своє існування припинив. Члени його групи тимчасом
пристали до з’єднань С.Маликова, М.Наумова та інших. «Чайка» притому навіть
увійшов до керівного складу одного з них.
* *
*
Колишні бійці партизанського загону
Василя «Сєдова» (Панасенка), які пережили війну, так само підтверджували факт
загибелі свого командира і бойових товаришів під час нічного трагічного
зіткнення під Гутою Забілоцькою двох партизанських груп.
А на табличці, що на
Гуто-Забілоцькому погості, услід за прізвищем Панасенка, означеному цифрою 1,
гравіровано також позначки 2 і 3, вказуючи, вочевидь, на похованих тут разом із
«Сєдовим» ще двох партизанів з його групи, прізвища яких залишилися невідомими.
Достеменно невідомо й те, як
склалась подальша доля дружини партизанського командира. В архівах, однак,
зазначено, що у жовтні 1944 року Житомирський обласний військовий комісаріат
надав Надії Кузьмівні Форманюк засвідчену ним довідку Токмацького
райвійськкомату Киргизької РСР, у якій вказується, що її чоловік Василь
Никифорович Панасенко, перебуваючи на фронті, пропав безвісти в 1941 році. У
повідомленні, крім того, вказано, що цей документ є підставою для клопотання
про призначення жінці пенсії на підставі наказу Наркомату оборони СРСР №220.
Між тим, у складеному в грудні 1943 року переліку офіцерського складу частин діючої
армії, що підлягали виключенню зі списків, як зниклі безвісти, в інформації про
В.Панасенка місцем проживання його дружини Н.Форманюк названо виправно-трудову
колонію НКВД…
Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар