«У Потіївському
районі, Житомирської області, частини Червоної Армії під час відходу знищили
міст через річку Тростяниця. Фашистські війська витратили чимало часу і зусиль
на будівництво нового мосту. Дізнавшись про це, партизанський загін, який
оперував в районі села Миньківка, здійснив сміливий напад на охорону мосту і
знищив збудований німцями міст. В одному з сіл партизани розстріляли куркуля
Лісовського, залишеного фашистами в якості сільського старости, і зібрали ряд
цінних відомостей про розташування німецьких військ. На основі здобутих
відомостей наша авіація успішно розбомбила позиції німецької дивізії та
мотомехполку».
Таке повідомлення Радінформбюро пролунало в ефірі увечері 13
серпня 1941 року, на 53-й день війни…
Так само, як Радянська Армія у
Другій Світовій готувала плани бойових дій винятково на ворожій території, там
так само планувалося розгортати й партизанський рух. Притому до початку Німецько-радянської
війни можливі партизанські дії на своїй території розглядалися як зрадницькі та
поразницькі. «Якби ще 20 червня 1941-го хтось заїкнувся про те, що підпільну
боротьбу в разі нападу гітлерівської Німеччини доведеться вести в Україні,
Білорусії, Прибалтиці чи під Смоленськом, того б назвали панікером, з усіма
відповідними наслідками», – зазначав згодом начальник Українського
(радянського) штабу партизанського руху Т.Строкач. Тож стрімкий наступ
гітлерівців у червні 1941-го змусив радянське керівництво спішним порядком
корегувати й ці плани.
Фронт швидко котився на схід. 18
липня гітлерівські війська вступили на Потіївщину. А за два тижні перед тим з
Києва до Потіївки потайки прибула машина зі зброєю, яку передали місцевому
лісникові Кузьмі Дружинському, що порядкував у Миньківській лісовій дачі. Там,
у лише йому відомих лісових закапелках, й було обладнано потаємні схрони, адже
саме наглядачу цих угідь доручили очолити створений для протидії гітлерівцям,
що наближалися, винищувальний загін. Та майже відразу довелося «вини-щувачам»
перейти на нелегальне партизанське становище.
До складу загону увійшли перевірені
й особисто знані Дружинським земляки – Григорій Шлямар, Йосип Гуринович, Іван
Макарчук, Олександр Журавський, Володимир Кравченко, Олексій і Тетяна Осипови, Адам Денисенко,
Андрій Плющ, Спиридон Бабак та інші, був поруч з батьком син Микола.
Під Малином тимчасом точилися
запеклі бої. Їх вели з ворогом 87-а та 45-а стрілецькі дивізії, мужньо
утримуючи рубежі, що перешкоджали посиленому ворожому наступу на Київ.
Гітлерівці прагнули подолати заслін із річки Тростяниці, відновлюючи міст через
неї, що його перед відступом зруйнували
червоноармійці.
До речі, тримав там оборону
підрозділ чайківчанина, старшого політрука
Марка Остапчука, що налагодив взаємодію із загоном Дружинського. На
партизан поклали завдання будь-що перешкодити відновленню переправи. Втім, коли
вони потайки підійшли до місця, загарбники вже завершили зведення нової
дерев’яної споруди. Тож, оточивши доволі численну мостову варту з усіх боків,
партизани з настанням сутінків відкрили вогонь. Імітуючи напад з неочікуваного
ворогом місця, їм поталанило заманити в ту пастку та перестріляти головні сили
охоронців і навіть полонити кількох з них, у тому числі й офіцера, що командував
вартою. Невдовзі міст запалав, а месники з почуттям виконаного обов’язку
відійшли до свого табору разом з «язиками».
Про прихоплений «трофей» зв’язковий
повідомив Остапчукові. Під ранок до загону прибув перекладач з кількома
червоноармійцями. Допитавши полонених, вдалося дізнатися про подальші плани та
дислокацію противника. І вже наступного дня ворожі позиції успішно бомбила
радянська авіація. А до фронтових штабів полетіла звістка про успішну
партизанську операцію та інші їхні дії. Її й оприлюднило згодом Радінформбюро.
Але на ту пору партизанського
командира та його бойових товаришів уже не було серед живих.
Під потужним наступом гітлерівців
радянські війська все ж змушені були відступити. Партизани Дружинського хоча й
залишилися на самоті із загарбниками і, до того ж, без зв’язку, зуміли, проте, ще пошкодити міст через Візню,
провести кілька диверсій. Натомість каральні загони ворога, оточивши ліси
довкола Миньківки, почали їх ретельне прочісування. Одначе, знайшовши кілька
лазівок, месникам, пощастило вислизнути з кільця. Та арештів вони не оминули.
4 серпня у своїй хаті були схоплені
Кузьма та Микола Дружинські, яких розстріляли на одній з лісових розвилок
дорогою на Нераж, потрапили до лабет й інші їхні побратими. 24-х перших
партизан та колишніх активістів було розстріляно карателями зокрема в
Заньківському лісі…
Кузьму та
Миколу Дружинських іхні рідні та односельці згодом перепоховали на Миньківському
кладовищі у братській партизанській могилі.
Між тим, жодної світлини Кузьми
Дружинського не збереглося для нащадків. Марно намагався віднайти їх свого
часу дослідник історії партизанського та підпільного руху на Потіївщині
Анатолій Онищенко. Як з’ясувалося, маючи досвід підпільної боротьби ще з
революційних часів, завчасно подбав лісник і про таку конспірацію: сподіваючись, вочевидь, на тривалу підпільну боротьбу, перед приходом окупантів перевідав
рідних та близьких, непомітно вилучивши у них усі свої фотокартки, які потім
спалив.
Проте народна пам’ять збереглась про
мужнього патріота-командира та його загін, що діяв лише 17 днів.
Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар